Цей уривок-заповіт із Шевченкового «Кавказу», продекламований на камеру Сергієм Нігояном, увійшов в історію початком тривалої боротьби, а також віддзеркаленням нескореності, мужності і волелюбності нашого народу. Рік тому на Майдані вперше за всю новітню історію України пролилась кров – вбито Сергія Нігояна та Михайла Жизневського; також 22 січня 2014 року було знайдено закатоване тіло Юрія Вербицького. Це був не перший, але видимий постріл злочинної влади у людську гідність. Сергій Нігоян, Михайло Жизневський та Юрій Вербицький були першими Героями Небесної Сотні і водночас зачинателями цілих Небесних Полків полеглих Українців! Щось тоді мені підказувало, що історія Революції Гідності тільки розпочалась. Напочатку лютого мені приснився сон. Пустий храм, я одна, прямую до тетраподу. На ньому – страсна ікона Спасителя. Уві сні я дивуюся, чому поклали саме цю ікону, адже до Великого посту ще трохи часу. Далі щось провадить мене до святилища, зупиняюсь, оскільки розумію, що мені, як жінці, не можна йти туди. Хтось прочиняє дияконські двері, а звідти – яскраве і сліпуче проміння. Сон закінчився. Для мене тоді це було свідченням того, що випробування не закінчаться, що шлях до Голгофи тільки розпочався. Попереду були справді важкі для країни дні, повні скорботи, розпачу і сліз – розстріли на Майдані, вбивства, мародерства, анексія Криму, нарешті – вбивства наших солдатів на Сході. Проте цей сон для мене був живим свідченням того, що Бог є з нами і був завжди. Опісля ніби довга вервиця спогадів.
19-20 лютого я разом із колегами та студентами чергувала на факультеті журналістики Львівського національного університету ім.І.Франка. Після львівської «ночі гніву» керівництво Львівського університету зібралось на позачергове засідання, рішенням якого було оберігати підрозділи університету від можливих провокацій і підпалів. Студентсько-викладацький актив організував сотню університетської самооборони із чергуванням не тільки у корпусах університету, але у тодішніх «гарячих точках» міста – на вулицях Рубчака і Стрийській, біля відділків міліції. Так розпочиналися нескінченні доби неспокою – із невиспаною втомою і постійним прокручуванням мелодії із заставки «5 каналу», яка ніби застрягла у голові. У ніч напередодні кривавої розправи на Майдані, із тими студентами, які залишились на чергування, ми переглянули серію документальних фільмів із циклу історичної хроніки «Собор на крові». Документалістика, яку ще кілька років тому, презентували на каналі «1+1», була більш, ніж актуальною. У циклах фільмів йшла мова про події 1939 року – блеф Гітлера, поразку українських націоналістичних сил під проводом Євгена Коновальця та Степана Бандери та знову-таки кружляння по колу у боротьбі за незалежність. Ранок 20 лютого виглядав сонячним і закрадалася у глибині надія, що ця безперервна ніч закінчиться. Студенти зібралися біля пам’ятника Іванові Франку, навпроти університету, пізніше рушили колонами до управління Львівської залізниці, вимагаючи відновити рух поїздів зі Львова до Києва, а пізніше пішли «будити» своїх колег із інших університетів. На мітингу хтось з викладачів сказав, що у Києві почали стріляти снайпери. Я пам’ятаю це різке відчуття болю і страху. Коли повернулася на факультет, побачила засмучені очі студентів, які просто не відходили від виведеної у холі факультету трансляції телебачення. За кілька хвилин на кафедру прибігла п’ятикурсниця і зі сумом повідомила, що загинув студент 5-го курсу географічного факультету університету Ігор Костенко. Вже за півгодини студенти-журналісти з нашвидкуруч купленими квітами і лампадками були у дворику географічного факультету. Вони зафільмували на камеру сльози декана факультету та однокурсників Ігоря. То були сльози України! Так розпочалася довга вервиця нескінченних повідомлень про смерть, фото живих Героїв та їхніх замордованих тіл. Я відчула, що не можу чергувати, тому попросила заміни. Пам’ятаю, як вибігла з факультету, сіла у трамвай і просто бігла до Гарнізонного храму апостолів Петра і Павла. На площу Ринок хтось вже встиг принести фото перших жертв, люди запалювали лампадки і молилися. У храмі зібралася вражаюча кількість людей. Під час панахиди чимало людей стримувало свій плач, а хтось відверто ридав. Це було схоже на багатотисячний похорон, який пізніше вріжеться у пам’ять кадрами із Майдану, коли домовини із померлими котилися живим морем побратимів, а лемківське «Пливе кача по Тисині» – реквіємом застигло у серці.
Ці події мені пригадали Страсну п’ятницю і напередодні – смерть Ісуса на Хресті з відмінністю у тому, що під хрестом Спасителя ми бачимо не так багато тих, що перебувають у скорботі. Більшість із них – із «незрячим» серцем; а під хрестами Героїв Небесної сотні зібралася вся Україна. І навіть у цих важких моментах я побачила воскресіння душі нашого народу. А ще пригадую хол головного корпусу Львівського університету протягом тих скорботних днів – поминальний столик, на ньому 8 (!) портретів загиблих випускників, постійно підходять студенти чи викладачі, ставлять квіти, запалюють лампадки, моляться. Практично на кожному факультеті студенти підтримували поминальний куток з портретом загиблого Ігоря Костенка. Нікого з цих Героїв я не знала особисто, можливо, на щастя, бо біль втрати був би ще більшим. Проте я навічно запам’ятаю їхні погляди, як і Сергія Нігояна, Михайла Жизневського, Юрія Вербицького та інших Героїв з Майдану! Бо їхні погляди з портретів, ніби лики святих, не дадуть про себе забути!
22 січня 2014 року розпочався бій за нашу незалежність, за наше воскресіння, сьогодні ми не знаємо напевне, коли він закінчиться, проте розуміємо, що перемога неодмінно буде. У ці дні реквієму я дякую Богу, що народилася саме на цій землі, серед цього прекрасного народу! Безумовно, у наших серцях чимало болю, проте рівноцінно багато захоплення і надії. Для мене таким прикладом є сьогоднішні українські військові, зокрема «кіборги», які до останнього не віддавали ворогові Донецького аеропорту. Надзвичайно вразив знайдений недавно у мережі вірш Романа Семисала:
Це мій вирок і вибір:
Я не покину борт;
Я – не людина, я – кіборг;
Мій вимір – аеропорт!
Для когось я – прокажений,
Комусь я – під нігтем цвях,
Трощать мої мікросхеми,
Луплять мене по зубах.
Облазить моя шкіра,
Плавиться мій метал,
А я, як у груди рапіра,
Вгризаюся у термінал.
Скаче у мені напруга,
Аж іскри летять з-під брів,
Втративши кібердруга,
Я знищу сто біочортів.
Навіть роздертий на скиби,
Я не віддам Донбас,
Звати мене кіборг,
Але я один із вас!»
«Поки є небо синє, поки серця палають…Герої не вмирають!» Молімося за них!
Юліана Лавриш
Повязані записи
