Настрій, який часто виражається словами «хто я такий, щоб судити», настільки поширений у нашій культурі, що навіть католики не звертають на нього уваги, коли він висловлюється в контексті християнської моралі.
Автор: Саманта Стівенсон
Ми живемо в епоху, яка вважає саме визначення чогось як гріха найгіршим із усіх гріхів. Як зазначає Реджис Ніколл: «Сьогодні замість Десяти заповідей залишилася лише одна: не суди». Навіть у християнських колах часто можна почути фрази: «Не суди» або «Я не суджу». Ми настільки боїмося вчинити цей «злочин», званий осудом, що вагаємося прямо засудити навіть найочевидніше зло.
Коли ми дозволяємо страху затьмарити наші обов’язки осуджувати серйозні провини і надихати на доброчесність, а не на пороки, ми відмовляємося від обов’язків, що є основними для християнства. Навчання невігласів і напоумлення грішників є духовними справами милосердя, від яких ми, здається, відмовилися через помилкове уявлення, що це шкодить, а не допомагає нашим ближнім.
Хоча, як стверджує Аліса фон Ґільдебранд, судження можуть стати гріховними, а пуританські підходи історично призвели до надмірного акценту на засоромленні, протиотрутою не може бути повне заперечення реальності гріха. Чеснота — посередині між двома крайнощами. Наш обов’язок як християн — дбати про духовне здоров’я нашого суспільства, говорячи правду про практики, які не підтримують людську гідність. Навіть — а, можливо, й особливо — коли наш ближній не усвідомлює, що його вчинок чи поведінка руйнує його гідність, наш обов’язок відкрито говорити про це залишається незмінним.
Звільнення місця для морального судження
Моральне судження раніше не вважалося хибним кроком в соціумі; раніше це була чеснота. Ми називали це розсудливістю: мистецтвом практичної мудрості. Коли ми відділяємо наш розум від реальності об’єктивної істини і добра, залишається лише суб’єктивна воля кожної окремої людини. У такому суспільстві немає місця для моральних дискусій. Громаді не залишається нічого іншого, як утримуватися від «нав’язування» своєї волі іншим.
Приймаючи пасивну позицію щодо моральних дилем, які ставить перед нами сучасність, ми зрікаємося своєї відповідальності один перед одним. Ми спостерігаємо, як люди навколо нас духовно задихаються, і ставимося до цього так, ніби вони просто вибрали інше блюдо в буфеті. «Усі ми любимо різні речі», — любить повторювати мій чотирирічний син — і в дитячому садку, де діти сперечаються, чи гратися в ящичку з рисом (гра для розвитку сенсорики, ред.), чи клеїти пластівці Cheerios на картон, це є правильним ставленням, яке варто культивувати.
Однак, коли ми вступаємо у сферу тих рішень, які змінюють напрямок руху наших вічних душ, ставки стають значно вищими. Рішення не полягає у виборі між стравами, що відрізняються на смак чи поживною цінністю; різниця полягає між їжею, яка нас живить, та речами, які не тільки не задовольняють нас, але й отруюють у різній мірі.
Належна реакція полягає не в тому, щоб відірвати погляд від цієї статті і негайно почати роздавати вказівки. Незалежно від того, маєте ви справу з вибагливою дитиною чи бунтівним підлітком, найшвидший спосіб закрити їхні роти чи думки — це спроба насильно їх заповнити. Натомість ми покликані свідчити і запрошувати. Це може бути виснажливо і навіть болісно. Це важко, і ми можемо втратити друзів, незалежно від того, наскільки доброзичливо ми висловлюємо наші сподівання, щоб вони зробили вибір, який подарує їм життя і утвердить їхню гідність. Будуть моменти, коли єдиним виходом буде молитва.
Складні розмови
Нам потрібне щось на зразок ренесансу, а може, просто реальної оцінки ситуації, у нашому підході до контроверсійних розмов. Розбіжності в думках не є небезпечними; ідея, що нам потрібно виділяти особливі місця як «притулок» від неприйнятних ідей, є принизливою. Може бути складно вести напружені розмови про різні погляди, і ця складність зростає, коли тема є делікатною. Ставки стають ще вищими, коли мова йде про розмову з людиною, яку любиш, а не про безпристрасний академічний диспут. Але як би складно не було стикатися з конфліктами, ми на це здатні.
Бог довірив нам це як духовне діло милосердя: братнє виправлення. У нашому пубертатному прагненні контролю ми схильні розглядати будь-які настанови як обмеження. Моральні засади, які пропонує нам Церква, є зовсім іншими. Її лагідне повчання ґрунтується на hésed (це ключове біблійне поняття в івриті, яке означає віддану любов, милість, доброту та вірність завіту, ред.): милосерді. Ця милосердна любов (як іноді перекладається це єврейське слово) — це співчуття Ісуса, чиє серце сповнилось жалем, «бо вони були як вівці без пастиря» (Мт. 9, 36). Саме цей шлях пропонує нам Церква — милосердя Доброго Пастиря, готового віддати своє життя заради порятунку овець, які вперто продовжують блукати серед вовків.
Добра новина про милосердя
Справді трагічним у цьому мораторії на судження є його іронічний наслідок: він створює світ, який став значно більш схильним до осуду (тобто, Іронія полягає в тому, що намагаючись нікого не судити, суспільство стає ще більш нетерпимим до тих, хто має іншу думку, ред.). Світогляд «неосудження» ґрунтується на переконанні, що будь-яка поведінка є прийнятною, доки вона не має негативних наслідків для інших людей. Це призводить до того, що ми звільняємося від більшості наших гріхів, створюючи клас «в основному хороших людей». Це відокремлює цей клас від неприйнятних осіб: убивць, ґвалтівників, педофілів, торговців людьми тощо. Звісно, ми засуджуємо ці дії як неправильні, оскільки усвідомлюємо тяжкість шкоди від таких злочинів.
Однак те, що стоїть за світоглядом невтручання (відмови від осуду), насправді є повною протилежністю несудження. Це стимул розділити всіх людей на два класи: в принципі хороших і неприйнятних. Акцент на неосудженні виникає з бажання розширити межі цієї категорії «в основному хороших людей». Цей світогляд має пуританський вплив: Рай і Пекло без проміжної ланки, спасенні і прокляті. Хоча критерієм спасіння в протестантській теології є прийняття Христа, ми бачимо, як культура еволюціонувала з цієї дихотомічної категоризації наших душ. Світська культура зберегла прагнення судити і розділяти; вона лише змінила мірило.
Католицький світогляд інший; ми вважаємо, що «всі згрішили і позбавлені слави Божої» (Римлянам 3:23, підкреслення додано). Хоча ця гріховність (зіпсованість) заплямовує кожного з нас, вона не може применшити нашу вроджену гідність. Ми всі створені за образом і подобою Бога, і хоча ми можемо зіпсувати цей образ гріхом, його ніколи не можна втратити. Не існує виокремлених класів людей. Ми визнаємо гідність у вбивці, у ненародженому, у біженці, у ґвалтівнику, у людині з тяжкою інвалідністю — не існує нічого, що могло б виключити будь-яку людську істоту з царини «ми». Немає ніяких «них».
Чи втілюємо ми це досконало? Аж ніяк. Нам це дається важко. І ось що тут прекрасне: ми маємо свободу визнавати свою боротьбу та свою гріховність, каятися й рухатися далі. Саме тому, що ми маємо свободу судити наші спільні вчинки, ми спроможні припасти до ніг Ісуса та прийняти солодкі обійми Його милосердя.
Покликані бути пророками
На підставі нашого Хрещення всі християни помазані на участь у Христовому служінні: священника (молитва та жертва), пророка (проголошення істини) та царя (служіння провідника). Саме середня роль, роль пророка, покладає на наші плечі відповідальність за проголошення Доброї Новини Христа. І це — Блага Звістка, незалежно від того, наскільки вона незручна чи непопулярна; хоча вшанування цієї Благої Звістки може вимагати від нас проходження через моменти та випробування, які здаються якими завгодно, тільки не благими.
Як писала Фланнері О’Коннор:
«Істина не змінюється від того, чи здатні ми перетравити її емоційно. Вищий парадокс кидає виклик і почуттям, і розуму; у житті кожного з нас бувають довгі періоди, коли істина, відкрита через віру, здається потворною, тривожною і навіть відверто відразливою».
Часом місія носія істини вимагає від нас очищення вогнем — чи то через горнило суспільного осуду, чи навіть через мучеництво.
Але ми мусимо нести істину в любові, якщо хочемо залишатися вірними нашому пророчому покликанню. Коли ми уникаємо нагоди доброзичливо відкрити людям істину, ми лише захищаємо власний спокій від труднощів та осуду. Однак ціною приховування власних переконань є те, що ми замовчуємо правду, а разом із нею — і свободу, яку обіцяв нам Ісус. Проголошуючи істину, ми ризикуємо бути розп’ятими. І справді, історія часто перетворює пророків на мучеників. Та оскільки всі ми смертні, хіба це не та справа, за яку варто віддати життя?
Якщо нашій культурі вдасться вичистити з нашого спілкування моральні цінності та заклики до добра, то єдиним, що керуватиме нашим майбутнім, залишиться гола сила. Ми не можемо залишити наше майбутнє в руках тієї сторони, якій вдасться накопичити найбільше влади, але яка при цьому не матиме жодних критеріїв для оцінки власних поглядів. Тож приймімо наше пророче покликання як християн, а разом із ним — і наше право засуджувати одні вчинки та підтримувати інші, керуючись мірилом любові й добра, що встановлені Словом Божим.
Заради порятунку окремих душ, а також майбутніх поколінь, яких ми ніколи не знатимемо, ми маємо відмовитися від мовчання. Ми мусимо піднімати свій голос, навіть якщо наша луна здаватиметься «небезпечною» для чиїхось делікатних вушок. Якщо нас звинувачують в осуді — нехай. Якщо ми поводитимемося з любов’ю і терпляче зноситимемо ці закиди, наші слова стануть ще вагомішими.
Як заповів Христос, ми обтрусимо порох зі своїх ніг, залишаючи тих, хто відмовляється слухати (див. Мт. 10:14). Як навчав Христос, ми підставимо іншу щоку тим, хто вдаряє нас (див. Мт. 5:39). Як вчинив Христос, ми віддамо своє життя за тих, хто насміхається з нас і плює на нас. Це суворі очікування, але, як проголосив сам святий Петро: «Господи, до кого ж ми підемо? Ти маєш слова життя вічного» (Ів. 6:68).
Примітка: У цьому есеї використано матеріали з моєї попередньої книги «Відвоювати материнство у культури, що з’їхала з глузду» (права на яку повернуто автору) англ. Reclaiming Motherhood from a Culture Gone Mad; текст було суттєво перероблено та оновлено спеціально для читачів видання Crisis.
Про автора: Саманта Стівенсон — новонавернена до католицької віри, біоетик та автор кількох книг, що допомагають католикам зростати у вірі та знаходити відповіді на духовні й етичні питання сучасного світу, який стрімко змінюється — чи то в затишному ритмі сімейного дому, чи на передовій науки. Вона є авторкою та ведучою подкасту «Brave New Us» і веде розсилку «Choosing Human» на платформі Substack. Більше інформації про неї можна знайти на сайті: www.snstephenson.com.
Також читайте: Фарисейство вічно живе. Як звільнитися від лицемірства в релігії
36 і 6 – чи це правильна температура для спасіння?
О. Михайло Сивак: «Улюблений метод диявола – це напівправда»
Повязані записи
