«Усе, що ви зробили одному з Моїх братів менших, – ви Мені зробили»
(Мт. 25,40).
Дуже часто у Богословських нотатках ми говоримо про сучасний світ. Дуже часто ми, аналізуючи, робимо різні висновки. Останнім часом із нашим «походом у Європу» ми все частіше чуємо слово «толерантність», «захист прав», чи «боротьба за права». Доволі часто ці поняття, як ми вже неодоноразово писали, мають трішки інший зміст, який не збігається з їх дуже привабливою обгорткою. В будь-якому разі мотивом цих «благородних вчинків» називали і називають філантропію, альтруїзм. Не так давно в нашій державі затвердили ще й «недискримінацію». Словом, – глянути ззовні – суспільство складене цілком і повністю з філантропів та альтруїстів… Та чи насправді це так..?
Всі ми однозначно зустрічались із людьми, які щось від нас просять. На напівросійськомовному пострадянському жаргоні їх так і називають: «попрошайки». При цьому категорія таких людей є дуже еклектична і «різношерстна». Тут тобі і знедолені старі бабусі і дідусі, й інваліди – реальні та надумані, і різношерстні представники «ромської національності», і бездомні, які просять на їжу, і дуже часто досить цікаві чоловіки і жінки зі стійким запахом алкоголю, котрі просять то на квиток то на операцію.
Реакція пересічних громадян, в т.ч. і тих, котрі декларують себе християнами, є надзвичайно різною: від крайніх сентиментів і бажання зняти з себе останню сорочку, щоб допомогти, до фраз типу: «здоровий бугай, хай іде працювати…», від розуміння того, що милостиня є необхідною для спасіння до фраз на кшталт: «Мені ніхто милостиню не дає, а я потребую не менше». Майже як сміттяр Дуллітл із «Пігмаліона» Бернарда Шоу…
Отож, що таке милостиня, для чого вона потрібна, чи є гріхом не дати милостиню, чи є гріхом дати її, а вона піде на алкоголь..? Чому я маю давати гроші просто так, якщо мені їх ніхто не дає. Ці та інші питання часто нас мучать. Спробуємо разом знайти на них відповіді.
Милостиня… Мабуть найкраще її не визначення, але практичне застосування показав сам Господь Наш Ісус Христос у двох євангельських уривках, де у притчах він розповів як милостиня мала б здійснюватись практично. Перша – відома всім притча про милосердного самарянина, друга притча про Царя, яка читається у неділю про Страшний Суд – тиждень перед початком Великого посту. Цю «інструкцію з милостині» дозволю собі зацитувати повністю: «Тоді скаже Цар тим, хто праворуч Його: Прийдіть, благословенні Мого Отця, посядьте Царство, уготоване вам від закладин світу. Бо Я голодував був і ви нагодували Мене, спраглий був і ви напоїли Мене, мандрівником Я був і Мене прийняли ви. Був нагий і Мене зодягли ви, слабував і Мене ви відвідали, у в’язниці Я був і прийшли ви до Мене. Тоді відповідять Йому праведні й скажуть: Господи, коли то Тебе ми голодного бачили і нагодували, або спрагненого і напоїли? Коли то Тебе мандрівником ми бачили і прийняли, чи нагим і зодягли? Коли то Тебе ми недужого бачили, чи в в’язниці і до Тебе прийшли? Цар відповість і промовить до них: По правді кажу вам: що тільки вчинили ви одному з найменших братів Моїх цих, те Мені ви вчинили».(Мт.25, 34-40). Як це важко побачити Бога у тому бородатому, кудлатому, часто із неприємним запахом і нетверезому чоловікові, чи подібній жінці образ Бога. А він там таки є. Як і в кожній людині…
Зрештою, милостиня корисна не тільки тому, хто її отримує, а й тому, хто її дає. Власне давання милостині, згідно із Катехизмом Католицької Церкви є вираженням покаяння і навернення, рівно ж і Катехизм УГКЦ «Христос – Наша Пасха» говорить: «Плодами покаяння є добрі діла, милостиня, чистота серця і жертовна любов».
Тобто, виконуючи діла милосердя, ми свідчимо своє навернення до Бога, своє бажання прислужитись і виявити свою любов до Нього через Його творіння – нашого ближнього. Дуже гарно говорить про це служіння ККЦ (§1932), в контексті християнської солідарності: «Обов’язок ставати ближнім для іншого й активно служити йому стає ще більше пекучим, коли йдеться про знедоленого, яка би не була його потреба. «Усе, що ви зробили одному з Моїх братів менших, – ви Мені зробили» (Мт. 25,40)». Таким чином, здається самозрозумілим для християнина є те, що давати милостиню треба, адже по-перше – таким чином християнин виявляє любов до Бога, по-друге – таким чином служить своєму ближньому, який створений на образ і подобу Божу, а по-третє – стяжає Господню благодать для себе, адже «Блаженні милосердні, бо вони зазнають милосердя» (Мт. 5,7).
З іншого боку – дуже часто по ТБ ми бачимо масу програм, в яких ідеться про те, що жебрацтво – дуже успішний і прибутковий бізнес, тому навіщо я маю давати милостиню, якщо вона піде не на користь того злиденного чоловіка чи жінки, який її просить, а для збагачення суперзаможного дядечка, який цей бізнес кришує… Або навіщо давати «бомжу» на хліб, якщо він ці гроші все-одно проп’є..? Питання цілком справедливі і логічні. Адже даючи милостиню ми справді хочемо допомогти вижити потребуючому, а не нажитись комусь іншому… Питання досить компліковане і неоднозначене…
Колись мій знайомий розповів мені одну історію: Його друг був у відрядженні далеко від дому. Вже перед від’їздом на вокзалі у нього вкрали гаманець, в якому були усі гроші, і квитки на потяг. Ситуація критична… Що робити..? Місто далеке і незнайоме, нікого знайомого немає, а заїхати додому треба… Мобільних тоді ще не було… Порядний чоловік у костюмі, батько сімейства, не маючи іншого виходу, вирішив попросити гроші на квиток у людей, які були на вокзалі. Суть цієї історії у фразі, яку цей мужчина розповів моєму знайомому, а той переповів мені: «Знаєш, перший раз мені було шалено соромно, я червонів і захлинався власними словами, розповідаючи. Чому прошу гроші на квиток, другий раз було легше, а на третій, рука потягнулась за милостинею майже автоматично…». Справді, в цій справі є багато зловживань. Дійсно, жебрацтво інколи є організованим, добре відлагодженим і дуже тоталітарним бізнесом, дійсно інколи люди зловживають нашою довірливістю, обманюють нас, і замість того, аби працювати і заробляти на життя проживаються «легкими грішми» випрошеними у нас. Справді, інколи гроші, які ми дали на хліб чи на квиток, можуть бути витраченими на горілку… Але це вже буде не наша відповідальність. Ми бачили потребуючого ближнього, і ми йому допомогли. Все, що станеться пізніше – справа його совісті і його відповідальності. З іншого боку, якщо ми хочемо, аби наше милосердя було «успішним і адресним», то не пробуймо відкупитись від жебрака чи безхатченка грішми. 
Спробуймо, за словами ієромонаха Олега (Федоренка), «інвестувати свій час» у потребуючого. Тобто якщо він просить на їжу, не даваймо йому ці гроші, якщо маємо сумнів, що він їх проп’є, а купімо йому поїсти чи навіть розділімо з ним трапезу (як це роблять, наприклад члени спільноти св. Егідія), якщо просить на квиток – купімо йому цей квиток і прослідкуймо, що він поїхав за адресою… Варіантів багато, головне – бажання допомогти «одному з найменших братів».
Ну а наостанок – чудові слова про милосердя святителя Йоана Златоустого: «нехай у вашому домі зберігається не золото, а те, що дорожче від усіх багатств, – милосердя і чоловіколюбність. Це дає нам сміливість перед Богом, а золото… допомагає дияволу впливати на нас… озброй проти нього свою правицю.., усе багатство твоє склади в умі, нехай небо, а не скриня та дім зберігають твоє золото… навіщо нам, занедбавши себе, усі свої турботи скеровувати на те, чого ми, відходячи звідси, не зможемо взяти з собою, тим часом як є нагода збагатитися так, що не тільки тут, а й там виявимося заможніші від усіх?»
Володимир Мамчин
Повязані записи
