Відпочинок – це невід’ємна частина нашого життя. У поєднанні із наполегливою працею довгожданий відпочинок – це наче смачний десерт після не менш смачного обіду. Неділя завжди була пошанованою в українській культурі, згадаймо твори Івана Котляревського чи Івана Нечуя-Левицького. У неділю в українському селі відпочивали від щоденної роботи, приймали гостей, самі провідували родичів і друзів, обов’язково брали участь у спільній молитві у храмі. Зважаючи на плин часу, чимало ментальних традицій відійшло у небуття. В Україні, хоча неділя і вважається вихідним днем, проте для багатьох вона є робочою. Коли міркую над цим, запитую, чому так. Наприклад, кілька років тому, проживаючи місяць-два у Києві, мене вражали тамтешні неділі: сусіди в будинку згадували, що якраз саме час для ремонту, величезні столичні ринки запрошували гостей. Мені було дивно і ніяково, коли у чистому святковому одязі потрібно було їхати трьома видами транспорту, щоб добратись на Службу до місцевого греко-католицького храму, а поруч люди з клунками повертаються із ринків. Як людині, яка народилась у Галичині, я довго не могла прийняти цього. Саме тому це і був одним із аргументів, чому я не залишилась жити у столиці. Адже неділя – це все ж час для молитви, принаймні так навчили батьки змалку, для внутрішнього перезавантаження. Хоча треба бути чесним, що для багатьох прихожан у західній Україні відвідини храму щонеділі – це звичка, сімейний ритуал, спосіб побачити і обговорити своїх сусідів, знайомих. Тому, мабуть, проблема не у тому, чи відвідуємо або не відвідуємо храм щонеділі, а в тому, що ми дедалі більше як суспільство перестаємо шанувати неділю як день для відпочинку, часу проведення з рідними і близькими, зрештою, з Богом.
Три роки тому восени мені вдалося побувати у Німеччині, зокрема у південній її частині. Після тих мандрів я задумалась над значенням неділі у нашому житті. Загалом Німеччина є католицько-протестантською країною. У Бамберзі, місті південної Баварії, в якому доводилось перебувати, переважає римо-католицька громада. Тут є два собори, один із яких – кафедральний, а також тут розміщена резиденція архиєпископа. Вражає розкішність готичної архітектури храмів, і це ще більше впливає на внутрішню атмосферу міста. Оскільки вікна моєї кімнати виходили у дворик поблизу храму, щоранку я прокидалася о 7 год. і майже 3-4 хвилини насолоджувалася музикою передзвонів. Дзвін бамберзького собору, містив у собі меседж миру і тихої присутності Бога. Це було наче ранкове благословення на плідний день, ніби молитва, тому перші промені сонця, які ледь наповнювали кімнату і плетиво звуків нагадували, що я не самотня.
Мене вразило, що у неділю всі супермаркети, магазини і навіть аптеки зачинені. Нас попередили, що закупити продукти можна максимум до суботнього обіду. Люди настільки дисципліновані цим, що вже з самого ранку суботи починаються масові закупи, а неділя призначена, щоб провести час із сім’єю на пікніку чи просто у ресторані. Чесно кажучи, не думаю, що виторг тамтешніх супермаркетів менший за недільну «виручку» українських магазинів. Швидше в рази більший, адже бамберзці прекрасно знають, що вже наступного дня нічого купити не вдасться, тому «запасаються» на кілька днів вперед. Зранку у неділю чимало містян прямують до собору на Літургію, а потім цілими родинами збираються на морозиво чи перекуску. Нерідко за столами ресторанів можна побачити кілька поколінь – бабусь, дідусів, молодих батьків і усміхнених малюків. Вже близько сьомої вечора у неділю зачиняються кафе і ресторани, тільки у центрі можна ще встигнути повечеряти, адже ті, хто працює у сервісах, також мріють присвятити хоча б недільний вечір близьким.
Подібне щось я бачила у Ченстохові у Польщі. Зважаючи на те, що це місто-святиня у головній базиліці тривають Літургії впродовж цілого недільного дня. І можна побачити нескінченну вервицю родин, які прямують на Ясну Гору. Це вже стиль життя, певний напрацьований менталітет. Після Літургії батьки прогулюються парками з малюками, смакуючи морозивом чи просто годуючи місцевих лебедів.
Коли Україна обирала євроінтеграційний вектор, можна було почути чимало тез, мовляв навіщо нам така безбожна Європа. Я б поставила натомість контраверсійне питання: а може ми у порівнянні з цією безбожною Європою самі деякою мірою є безбожниками. Без сумніву, сталі недільні традиції, скажімо у Чехії і ще деяких європейських країнах відійшли у небуття. Храми міст всередині вкриті павутиною. На недільних Літургіях тут можна побачити максимум 5-10 осіб. Але є приклади країн, скажімо та ж Німеччина чи Польща, де у неділю люди майже не працюють (беремо до уваги сервіси харчування) і заробляють вдесятеро більше, ніж в українських магазинах чи супермаркетах. Читаючи вивіски центральних магазинів Львова, мабуть, не знайдеться жодного, який би не працював у неділю, незалежно, яким крамом вони торгують. Сумно, що для багатьох людей нема часу провести недільний обід з близькими. Зрештою, чимало людей нехтують недільним днем за умови законного відпочинку, переставляючи всі невиконані плани впродовж робочого тижня. У багатьох мовах неділя має своє особливе значення, наприклад, чітко виражене «воскресенье» у російській мові чи «Sunday», день сонця, радості, позитиву в англійській мові. Власне, втрачаючи неділю, на мій погляд, ми втрачаємо шанс оцього воскресіння у собі; шанс засвітити у душі сонце. Адже відпочинок, незалежно від пасивного чи активного характеру, спонукає перебурлити негативні емоції і додати хорошого настрою, енергії на наступний тиждень. Навіть Богові на сьомий день треба було перезавантажити сили для наступних трудів. На спомин про воскресіння Церква пропонує вірним приходити у цей день до храмів і молитися. І молитва – це також спосіб своєрідного духовного відпочинку, коли відкладаєш поточні справи, разом з рідними присвячуєш годину чи півтори Комусь особливому. Тому бажаю собі і читачам не знищувати неділі у собі, не забувати відпочивати, адже це і є щасливий старт до плідного виконання всіх наступних добрих проектів.
Юліана Лавриш
Повязані записи
