О. Томаша Словіньскі, ОР, знає напевно чимало львів’ян: завжди усміхнений, позитивний монах, він привертає увагу своїм оптимістичним налаштуванням до життя. Ми запитали у отця Томаша про те, як це бути домініканцем у сучасному світі, як наважитися стати справді “сіллю землі” і при цьому не втрачати радості.
-Чи правда, що у богопосвяченому житті, кожним новим днем, немовби кажеш Богові “так” знову?
-Бути монахом потрібно вчитися все життя. Особисто я недовго на шляху монашества. Я пішов у монастир, коли мені було 39 років. Це було пізнє покликання. Колись, у молодості, я не думав про це. І я вдячний Богові, бо це незаслужено завжди. Бог у своєму милосерді придумав мені цю дорогу і я Йому вдячний. Думаю, що це найліпша дорога для мене. Я знайомий із одним францисканцем і він часто повторює: “Чи я є добрим монахом, будете знати, коли будете мене ховати: чи буду я тоді у габіті, чи у світському вбранні”.
-Зараз багато молодих людей охоплені сумнівами. Вони не обирають і монаше життя, і подружнє. Тобто ідуть таким “третім шляхом”. А Ви досить у зрілому віці обрали богопосвячене життя, як наважилися? Які були передумови до цього?
-Звісно, є і третій шлях: не бути монахом, і не бути одруженим. До 39-ти років я думав, що таким є і моє покликання. Я у молодості мав кризу віри і свідомо навернувся до Бога, коли мені було 26 років. Я вірив раніше у Бога, але Церкву відкидав, для мене це було непотрібно для контакту з Богом. І коли я навернувся, то все прийняв: і Церкву, як вона є, навіть закохався у Церкву. Все від цього почалося. Але минуло більше 10-ти років, коли я пішов у монастир. Звісно, були думки про монаше життя. Мені здавалося, що Бог мені покаже усе, що я маю робити: і завтра, і післязавтра. Але довелося ще багато вчитися. Втім коли прийшов час, то прийшов.
– А коли була ця “відправна точка”, коли Ви зрозуміли, що потрібно збирати речі йти у монастир?
-У мене було 2 етапи. Коли я навернувся, то думав про францисканців, бо я з ними співпрацював у спільноті, яка опікувалася неповносправними особами. Водночас на той момент я ще навчався у Політехнічному інституті на архітектора, але перервав навчання, бо після навернення мені хотілося працювати для Церкви, для людей, але не вчитися. Лише через деякий час, я зрозумів, що студії потрібно завершити, зробити магістерську роботу. І у 33 роки пішов до францисканців. До цього кроку потрібно було приготуватися: вилікувати зуби, відремонтувати свою кімнату. І коли я це все робив, то у мене таке було відчуття, немов би я помираю і прощаюся із усім своїм колишнім життям. Тому я відмовився від цього наміру, побачив, що – це не моє місце, хоча там все було добре. Значить, це був не мій шлях. Потім 7 років минуло і Бог покликав мене з іншого боку через домініканців. Господь мене вів до цього через різних людей. Бог дає нам різні знаки, але будь-яке покликання – це завжди ризик. Людина має зробити перший крок, а потім Господь дасть і сили і благодать.
-Що Вам було близьким у домініканців?
-Так як мене всі знали у францисканців, то я хотів знайти собі сповідника не серед них. Таким чином, моїм сповідником став домініканець. Домініканці – це такий Орден, який найбільш відкритий до сучасного світу, не лякається його, відкритий на дію Святого Духа, бо я бачив дуже різноманітні напрямки діяльності домініканців.
-Як Ви думаєте, чому все ж відбувається брак покликань серед молоді?
-Така тенденція зараз у різних монаших Згромадженнях, Орденах. Є така криза. Але мова йде не про кількість, а про якість. У храмах людей багато, а у монастирі наважуються іти мало людей. Втім, цікаво, що у контемплятивних монастирях кількість покликань зберігається на високому рівні. А Чинах менше покликань. Менше людей наважується іти у монастир, бо це ризик.
-Ви зазначили, що у Вас був момент сумніву, що пішовши до монастиря, доведеться, немовби померти. Як вдалося здолати це відчуття?
-Тепер я так не думаю. Те, що ми помираємо для світу – це метафорично. Ми залишаємося у цьому світі. Коли я ішов до домініканців, не мав навіть часу подумати про це. Звісно, у певному сенсі, ми помираємо. Коли ідемо за Ісусом, то маємо Йому все віддати, а Він нам нічого не забирає, але віддає: освячене, очищене. Ми не створюємо свою родину, покидаємо батьків, але вони є у нашому житті. Мої мама, тато, сестра, є частиною домініканської сім’ї. Наші обіти є проти звичного плину світу, суперечать життю світському. Коли ми приймаємо це рішення, стаємо на цю дорогу, то через рік ще маємо час на роздуми, отці дивляться на нас, ми теж дивимося на спільноту, звикаємо до неї. І можна ще повернутися у світ. Коли ми говоримо, що монах “помирає для світу”, то це означає, що він просто починає цілком інше життя.
-Отче, також розкажіть про Ваші завдання та функції у Згромадженні? Яким є Ваше служіння на щодень?
-У Львові ми маємо душпастирство і ми всі душпастирі. До нас колись приходили студенти, тепер вони вже стали дорослими і тому різні люди тепер приходять. Я маю групу з якою читаємо спільно Святе Письмо. А у нашому монастирі (це є неповний монастир, монаший дім) займаюся захристією, інтенціями. А у будинку, де ми живемо, кожен має чергування і один день на тиждень прибирає житло.
-Чим Домініканці відрізняються від інших монахів?
-Ми Орден Проповідників і націлені на проповідування Слова Божого. Звісно, інші Ордени також проповідують Слово Боже. Святий Домінік, коли створював Орден Домініканців, то знав, що люди його часів мало чули проповідей, а натомість чули сектантів, які викривлювали віру. І щоб проповідувати справді актуально ми маємо знати чим світ живе, які проблеми світу. Щоб шукати таку мову, яка буде зрозумілою для людей. І ми переважно покликані бути у центрах великих міст, бо так прагнув св. Домінік. Наше гасло: “Veritas”. Тобто очищення віри. Бо дар віри кожен з нас має. Але часом маємо віру здеформовану., викривлену Бо бачимо дуже багато неправильного на просторах Інтернету, наприклад. Тому вболіваємо за чистосту віру, користуючись розумом зокрема, бо розум – це частина нашого життя.
-Розкажіть, будь ласка, ким були Ваші батьки, з якої країни, міста Ви походите.
-Я поляк, жив у Вроцлаві, народився біля Катовіце – то все Західна Польща. Але моя мама зі Львова, батько із Волині. На жаль, мої батьки вже померли. Але вони мені прищепили любов до українців, до цього краю. Колись до Львова я почав приїздити як турист, то захопився від початку людьми, країною. Коли я став священником, то відразу поїхав в Україну. Спершу був Фастів, потім Чортків, а згодом і повернувся до Львова.
-Чи був у Вашому житті приклад святого, якого Ви прагнули наслідувати?
-Важливу роль у моєму житті відіграв священник-францисканець, завдяки якому я навернувся. Він фактично був для мене образом Христа. Також це був св. Франциск Ассизький. Через нього я почав читати Святе Письмо, читати все про нього. І ця дорога вбогості, радості і віри, якою він жив була для мене була перша. Святий Антоній Падуанський дотепер мій улюблений святий. А от про святого Домініка я менше знаю, бо про нього відомо небагато. Він не дбав про це, бо діяв. Кажуть, що він “розплавився у своїх братах”. А коли я приїхав до України, то дуже багато навчився у священників у Чорткові.
-Чи можете Ви сьогодні себе назвати радісною людиною? Вам радісно у цьому покликанні, в Україні?
-У покликанні, звісно, радісно. Але я буваю радісним не щодня. Коли я подумаю про цю дорогу, яку Бог приготував для мене, я розумію, що це найліпше, що Бог для мене вибрав. Я не подумав би, що буде так, не мріяв про це. Бог чекає. Він нас не примушує. Якби я не пішов до домініканців, то робив би якісь добрі справи, опікувався би неповносправними людьми. Але майбутнє моє було для мене як “темна карта”. Життя тоді також було радісне, але перспектива сумна, я не знав, що мене очікує далі. Тепер я знаю. Від цієї перспективи стає радісно.
Розмовляла: Оксана Бабенко, фото надані співрозмовником
Повязані записи
