«Більшість із нас – це не ми. Наші думки – це чужі судження; наше життя – мімікрія; наші пристрасті – цитата!» – такі слова талановитого письменника Оскара Уайльда характеризують якщо не всіх людей у світі, то більшість із них – це точно.
Кожен із нас – герой чи боягуз, борець чи зрадник, претендент на корону і титули чи одвічний жебрак – живе на своєму маленькому острові. Коли ж кордони цього острова переступає чужа нога, ми стаємо вразливими як ніколи. Саме вразливими, адже правда життя полягає в тому, що ми ніколи не дізнаємось правди.
Я вже давно зрозуміла: людей не варто ділити на добрих та поганців. Історія і час підкидають нам випробування глобального масштабу, які зможуть встановити суть вчинків кожної особистості, розставити все на свої місця. Таким випробуванням була й Друга світова війна – час, коли смерть писала власні закони, а кровожерливі тирани правили балом.
Сьогодні, 8 травня, ми відзначаємо День пам’яті і примирення з нагоди перемоги над нацизмом у Європі та завершення Другої світової війни.
Думаю, що в попередні роки вже було багато сказано і про героїзм, і про силу духу, і про любов до своєї землі. Цьогоріч ми, мабуть, вперше повинні згадати про милосердя і людяність. Епоха, коли нам нав’язували переможний пафос та безглузду радість, пройшла. І слава Богу!
Тепер ми залишились з історією віч-на-віч. Трагедія, біль, смуток і розчарування – ось єдині дари, які приносить війна. Вона породжує шалене бажання мстити і ненавидіти інших, або ж надуману і жалюгідну ейфорію від псевдоспасителів.
М. К. Ататюрк казав: «Ті, хто воює мечем, зрештою, зазнають поразки від тих, хто воює сохою». Розум, дух і віра ще ніколи не програвали навіть найбільш модерній зброї. Але сьогодні ми, як і наші рідні 70 років тому, ставимо перед собою запитання: «Коли ж мине ця війна, чи вистачить нашого терпіння?».
Якщо говорити відверто, я належу до тих людей, яких війна справді лякає, але оскільки вона далеко, я часто сприймаю це явище як тінь загрози, а не як саму загрозу. Іноді думаю, що я є представником того «байдужого покоління», яке живе своїм життям, сповненим власних клопотів, сердечних драм і буденних негараздів. Все це відбувається в той час, коли по-звірячому вбивають людей, зокрема й моїх ровесників.
Мені хочеться говорити від імені того покоління, яке у своїй більшості не байдуже, а розгублене. Таке покоління жило й 70 років тому. Зрештою, всі ми – просто люди, не завжди сміливці і блаженні мученики, ми не завжди робимо все правильно і не завжди дивимось страхові просто у вічі. Ми буваємо байдужими, егоїстичними і жорстокими до своїх рідних, друзів, до своїх співвітчизників навіть в час війни.
Звісно, це не виправдання. Але сьогодні, в цей сумний день, хоча й в період певного душевного катарсису, хочеться бути кращими. Слухаючи історії про мужні подвиги на полі бою воїнів Другої світової і наших солдатів на Сході, кожен прагне робити мікроскопічні подвиги у своєму щоденному житті.
Аналізуючи те, до чого приводять неприборкані амбіції самодурів та скільки крові проливається через неадекватних, психічно хворих людей, які не вірять ні в Бога, ні в чорта, хочеться бути толерантними і терпимими до тих, хто нас оточує.
Коли весь цивілізований світ із захопленням дивиться на Україну, виникає прагнення бути не безмовним спостерігачем, а частиною визвольних змагань. Щоб одного дня, колинаші голови покриє перший іній, нам не було соромно за себе і свою бездіяльність.
Дякую усім нашим борцям: тим, які загинули, і тим, які вижили! Дякую тим, хто вимушено воював в «Червоній Армії» під чужими прапорами, але за Україну і з Україною в серці, бо вони вистояли і не стали слугами «сталінського терору», розуміючи усю абсурдність культу СРСР.
Дякую нескореним воїнам ОУН-УПА, які не побоялись піти проти всіх антиукраїнських систем і режимів заради мрії про вільну Україну, яку остаточно в життя має втілити наше покоління. Ці солдати були знищені і закатовані ворогом, але вільні до останнього свого подиху. Ще донедавна не визнані корумпованою владою і маргіналами «совкових часів», ці сміливі юнаки і дівчата стали героями для молодого покоління освічених українців-патріотів.
Дякую нашим захисникам на Сході України, що кожного дня повертають мені і мільйонам таких як я віру в цю країну, віру в майбутнє, віру, що навіть сильні світу цього, які облаштували власний Олімп, не мають права нехтувати людською гідністю, і головне – віру в Бога, Його справедливість та милосердя!
Французький письменник Александр Дюма часто повторював: «Той, хто мстить, іноді шкодує про скоєне; той, хто прощає, ніколи не шкодує про своє рішення». Сьогодні саме такий день – прощати один одному, прощати своїм ворогам, але не забувати їхні імена. Тому згадаймо сьогодні про невинних жертв війни і щодень розвиваймо у собі особливий талант – попри всі обставини залишатись людьми!
Лідія Батіг
Повязані записи
