Хтось із мудреців сказав: “Герой – це не просто людина, яка перемагає своїх ворогів, а й воїн, який долає самого себе”. Раніше із історичних та художніх книг чи пригодницьких фільмів ми могли дізнаватися про таких сміливців, захоплюватися ними. І, здавалося, що у сучасному суспільстві, сповненому байдужості, апатії та меланхолії, де кожен живе своїми егоїстичними інтересами, немає місця для таких людей і їхніх благородних вчинків… Проте, ми помилялися…
На фоні безлічі масок, які люди одягають кожного дня, так важко розрізнити: хто насправді любить свою країну, а хто є лжепатріотом; для кого боротьба за незалежність своєї держави – найбільше благословення, а для кого патріотизм – ще одна модна тенденція. І що означають слова “бути героєм”?
Спостерігаючи за тим, як безліч українських хлопців та чоловіків жертвують власним життям заради волі, заради добра, всередині кожного із нас починають вирувати діаметрально протилежні почуття: нестримний смуток і водночас гордість, яка окриляє. Ця гордість зароджується, тому що ти усвідомлюєш, частиною якого великого народу ти є. Ми розуміємо, що ми не сироти і не самотні мандрівники, а господарі на своїй землі, яка вмивається кров’ю і сльозами власних дітей.
Якими ж є герої сучасної України, її мужні визволителі? Відкинувши всі слова про подвиг і звитягу, усі емоції, ми побачимо звичайних людей. Проте, вони володіють надзвичайним даром – всеперемагаючою любов’ю до України, вірою в Бога і у свій народ.
Горджуся також тим, що у свій час знала героя Небесної сотні Ігоря Костенка, доброго і щирого хлопця, який так зворушливо і відчайдушно вірив в Україну, ніколи не сумніваючись у перемозі світла над темрявою і жостокістю. Його портрет, як і портрет усіх інших нескорених духом захисників, – це людина, яка зуміла подолати свій страх перед невідомим і піти за мрією, заради якої мільйони українців у всі часи вступали у двобій зі злом.
За словами визначного британського політичного діяча Бенджаміна Дізраелі, віра в героїв породжує самих героїв. А ще, звісно, віра в Бога. Отож, ми живемо у справді визначні часи – коли формується новий тип мислення, духовної солідарності зі своєю нацією. Сьогодні ми сміливо можемо відкинути усі стереотипи, відмінності, щоб бути одним цілим, одним народом, щоб бути милосердними і рішучими.
Із фільму “Хоробре серце” я запам’ятала доволі важливі слова: “Всі люди помирають, але не всі мають привілей жити. Тому, якщо ти хочеш боротися, твоє серце вільне – май сміливість його слухати”. Найбільшим щастям для кожного українця тепер є відчути, як його серце б’ється у одному ритмі із тими, хто загинули і тими, хто виживили, тими, хто на лінії вогню відстоює мир.
Нам залишається молитися за здоров’я і повернення додому усіх героїв рідної землі. А ті, хто більше ніколи не зайде до своєї домівки, не привітається з рідними, не поцілує коханих, не обійме своїх дітей, – заслужили собі Царство Небесне. Їхній дух завжди пильно спостерігатиме за тими, кого вони любили, за Україною, заради якої пожертвували більше, аніж всім. Ми ж не маємо права зрадити їх ані на діях, ані подумки. Адже, любов до України – не ідеологія пафосних тиранів, а ідея серця безстрашних героїв.
Лідія Батіг
Повязані записи
