Багато історій і навіть книг написано про особливих собак. Були собаки, які рятували життя своїх господарів, собаки, які допомагали спіймати злочинців, собаки, які воювали, і собаки, настільки віддані своїм господарям, що їхні долі стали частиною історії.
Таким був собака на ім’я «Гріджо» («Сірко»). Сірко був дуже схожий на інших собак, про яких ми чули або читали, з однією відмінністю: ніхто ніколи не знав, звідки він прийшов, і ніхто ніколи вже не дізнається, куди він пішов.
Дозвольте мені розповісти його історію…
Святий Іван Боско, улюблений засновник салезіанців і шкіл для хлопців, одного дня повертався додому пізно ввечері. Оскільки він робив багато добра, було чимало злих людей, які його ненавиділи і навіть бажали його смерті. На нього вже нападали не раз, і цієї ночі, коли він ішов безлюдними вулицями Турина, то також не почувався безпечно, хоча сам був доволі сміливою людиною.
Раптом він побачив, як до нього наближається великий собака. За розміром і виглядом він нагадував вовка, з довгою мордою, загостреними вухами і сірою шерстю. Спочатку Дон Боско злякався, що собака може напасти, але, наблизившись, той виявив усі ознаки дружелюбності. Виляючи хвостом, він притулився носом до руки Дона Боско і лагідно торкнувся лапою його сутани. Решту шляху додому цей кремезний пес ішов за святим аж до воріт Ораторії святого Франциска Сальського.
А потім він зник! Відтоді щоразу, коли Дон Боско повертався додому пізно, пес з’являвся нізвідки і супроводжував його туди й назад. Дон Боско назвав його Гріджо, що означає «сірий», адже такого кольору була його шерсть. Один із хлопчиків в Ораторії, школі Дона Боско, описав його так: «Я бачив велику, міцну на вигляд тварину, яка нагадувала мені вовка. У нього була сіра шерсть і велика голова; вуха були прямі й загострені, а зріст його був трохи більше ніж три фути (близько метра)».
Однієї ночі Дон Боско повертався до Ораторії в компанії одного зі своїх друзів. Вони йшли разом більшу частину шляху, але в певний момент їм треба було прощатися. Перед тим як розійтися, Дон Боско помолився до Богородиці, просячи Її захисту, і довірив решту подорожі своєму ангелу-хранителю. Щойно він помолився, як до них підбіг Гріджо. Побачивши собаку, друг Дона Боско перелякався. «Не хвилюйся, — відповів той, — Гріджо — мій друг».
Це не переконало супутника святого і він намагався відігнати собаку, навіть кинув у нього кілька каменів. Він влучив у Гріджо пару разів, але той не реагував. Друг Дона Боско був вражений. «Доне Боско, це не може бути справжній собака! Це якийсь привид!». Чоловік був настільки здивований, що супроводжував Дона Боско до входу в Ораторію. Там раптово Гріджо кудись зник. «Що це було?» — запитував чоловік. «Куди він подівся? Це був справжній собака?!». На той час він був настільки схвильований і наляканий, що тремтів. Дону Боско довелося попросити двох старших хлопців провести свого друга додому!
Гріджо в дії
Тепер ми побачимо Гріджо в дії. Сам Дон Боско розповідає про це. «Наприкінці листопада 1854 року, однієї темної дощової ночі, я повертався додому з міста. Уникаючи безлюдних і самотніх місць, я вибрав дорогу, що веде від Консолати до Коттоленго. У певний момент я помітив, що двоє чоловіків ідуть попереду мене на невеликій відстані. Коли я прискорював кроки, вони прискорювали свої; коли я сповільнювався, вони також сповільнювалися. Коли я намагався обійти їх, вони спритно загороджували мені шлях. Тоді я спробував повернути назад, але було вже запізно; раптово, зробивши два стрибки до мене, вони тихо накинули на моє обличчя темний плащ. Я намагався звільнитися, але марно. Один із них намагався заткнути мені рота. Я намагався кричати, але безуспішно.
У ту мить з’явився Гріджо, гарчачи, наче ведмідь. Він стрибнув лапами в обличчя одного з нападників і оголив ікла проти іншого так, що вони почали боротися з псом замість мене.
“Забери свого пса! Відклич свого собаку!” — кричали вони в жаху.
“Так, я заберу, але ви повинні дати спокій подорожнім”.
“Гаразд, гаразд, — сказали бандити, — але забери його, забери вже!”
Гріджо продовжував гавкати, наче розлючений вовк чи ведмідь. Я покликав його, і він одразу залишив їх. Вони пішли своєю дорогою, а Гріджо, ідучи поруч зі мною, складав мені компанію, доки ми не дісталися до Коттоленго».
Щоразу, коли Дон Боско виходив з дому, він бачив, як Гріджо приходив йому назустріч, щойно той залишав позаду всі будинки та будівлі й починав іти безлюдними місцями. Багато разів його бачили хлопці з Ораторії, вони навіть гралися з ним і гладили його сіру шерсть. Серед них він був відомий як собака Дона Боско і тому дуже подобався усім. І він також їх любив. З друзями Дона Боско він був найлагіднішою істотою, але з ворогами святого – наче лев.
Гріджо не лише супроводжував Дона Боско в небезпечних подорожах, але іноді й утримував його від них. Одного вечора Дон Боско мав іти до міста у важливій справі. Його свята мати, мама Маргарита, яка жила з ним до своєї смерті, наполягала, що вже надто пізно і тому занадто небезпечно для такої подорожі. Керуючись почуттям обов’язку, Дон Боско хотів йти. Покликавши кількох своїх хлопців, він вирушив, але біля воріт Ораторії лежав Гріджо.
«Він уже давно тут», — пояснили деякі з хлопців. «Ми намагалися його прогнати і навіть брали палицю, але він повертався». «За Гріджо не треба хвилюватися, — сказав Дон Боско. — Тепер я можу вирушати без страху. Ходімо, Гріджо!» Замість того щоб, як зазвичай, піти за Доном Боско, Гріджо напружився, його губи скривилися в загрозливому гарчанні, і він видав глибоке ричання. Здивований, Дон Боско легенько штовхнув собаку кінчиком черевика. Гріджо загарчав удруге. Дон Боско спробував переступити через нього, але собака відступив і продовжував гарчати. Коли Дон Боско спробував обійти його, пес підвівся і заблокував йому шлях.
Почувши галас, мама Маргарита вийшла подивитися, що відбувається. «У цього собаки більше розуму, ніж у тебе, Іване!» — насварила вона. «Я б не виходила, якби була на твоєму місці!». Дон Боско нарешті погодився залишитися вдома. Трохи згодом він почув метушню надворі. Хтось казав: «Не випускайте Дона Боско сьогодні ввечері! Якісь люди ховаються в старому будинку в кінці дороги і поклялися вбити його, щойно він вийде з Ораторії!». Звідки Гріджо знав? Гріджо, безумовно, був дуже незвичайним собакою.
Собака, який не їв, не старів і не помирав…
Ще одна дивина про Гріджо полягає в тому, що він ніколи не брав їжу, яку йому пропонували. Одного вечора Дон Боско повернувся до Ораторії набагато раніше, ніж очікувалося, оскільки його друг, маркіз Фассаті, позичив йому свій екіпаж. Дон Боско вечеряв, коли почув, як хтось надворі сказав: «Дайте спокій! Це собака Дона Боско!». Трохи згодом кілька хлопців привели мастифа до їдальні. Він одразу кинувся до Дона Боско, радісно стрибаючи навколо його стільця. Святий запропонував йому щось поїсти, але собака не звернув на це жодної уваги. «Ти дуже гордий пес, — скартав його Дон Боско. — Якщо ти не їстимеш цього, то що тоді їстимеш?».
Поклавши передні лапи на стіл, Гріджо на мить мовчки подивився на Дона Боско. Зробивши це, він побіг углиб кімнати і вибіг за двері. Схоже, він сподівався зустріти Дона Боско на дорозі того дня. Оскільки наш святий приїхав на кареті, Гріджо хотів лише переконатися, що той благополучно дістався додому.
Гріджо супроводжував Дона Боско протягом багатьох років, настільки багатьох, що одна пані якось сказала йому, що собака не може жити так довго. Дон Боско лише посміхнувся і відповів: «Можливо, це вже син чи онук першого».
Але як Гріджо з’явився – так Гріджо і пішов. Одного дня Дон Боско вирушив відвідати старого друга, Луїса Молья. Його запросили на вечерю, але через затримку він вирушив пізніше, ніж планував. Йдучи, він помітив, що сонце почало сідати, і раптово захотів, щоб Гріджо був поруч. У ту мить він побачив, як собака радісно біжить до нього!
Дійшовши до будинку друга, Дон Боско та його господар розмовляли, а потім уся родина пішла до їдальні на вечерю. Гріджо увійшов разом із ними і ліг в одному з кутів кімнати. Через деякий час хтось згадав про собаку і сказав: «Треба дати Гріджо щось поїсти». Ця особа повернулася до кута, де лежав собака, але там було порожньо. Вони шукали його по всій кімнаті, а потім по всьому будинку, але його ніде не було.
Усі були вражені, адже ні двері, ні жодне вікно не відчинялися, і собаки надворі жодного разу не гавкнули. Гріджо більше ніколи не бачили!
Автор: П. Сандерс
Також читати: Як св. Дона Боско відвідав його друг із Потойбіччя
Куди потрапляють наші домашні улюбленці після смерті?
«Ви коли-небудь бачили, як молиться кошеня?»
Повязані записи
