Нещодавно десяту річницю священичих свячень святкував ігумен Кіпріан (Лозинський), намісник Свято-Іоано-Золотоустівського чоловічого монастиря, декан богословського факультету Львівської православної богословської академії ПЦУ. Перебуваючи у неділю чи в свято у стінах Академічного храму св. Іоана Золотоустого, благочинним якого, власне, і є ігумен Кіпріан, ми поринаємо у мальовничу красу та історію цієї будівлі, яка наповнена дивовижними відчуттями і живим Божим Словом. Всі ми знаємо ігумена Кіпріана, як чудового проповідника, як духовного наставника, як доброго пастиря, який турбується про своїх вірних. Хочемо нагадати нашим читачам, що він є багаторічним автором духовних текстів, недільних проповідей та роздумів про виклики сьогодення на сайті «Духовна велич Львова». Про історію покликання до священства, про вибір монашого шляху, про місію сучасного священика та його служіння в сучасних реаліях ексклюзивно спілкуємося з ігуменом Кіпріаном.
У попередніх розмовах ми вже ставили питання про ваше покликання до священства. Але, оскільки наша читацька аудиторія за декілька років розширилася, то, мабуть, їй теж буде цікаво про це прочитати, можливо вперше. Отже, у Євангелії від Івана читаємо: «Не ви мене вибрали, а я вас вибрав і призначив, щоб ви йшли і плід принесли» (Ів.15,16). Коли ви відчули, що Господь покликав вас до священства, щоб принести плід на цьому Христовому винограднику?
Так, справді, я вже не один раз розповідав різним авдиторіям про мій шлях до служіння Богові. І цей шлях досить стереотипний. Мене, як і більшість сільських дітей (особливо совєтського часу), батьки, фактично, не виховували. Вони щоденно працювали, і я був повністю відданий в руки простої сільської кравчині, колишньої ланкової у колгоспі – бабці Марії. Тож моє дозвілля дуже часто виглядало так: бабця працює за швейною машинкою, співає народні та церковні пісні, читає молитви, а я все повторюю за нею. Так я навчився молитись і співати. Або йдемо з бабцею у сусідній присілок, звідки вона родом, і дорогою (а це кілометрів так чотири-п’ять) я слухаю історії з життя моїх предків та односельчан. Так у мені зародилась любов до рідної землі. Коли ж була неділя чи свято, то день виглядав по-іншому. Зраненька ми з бабцею йшли до храму на Літургію. У нашому селі храм був зачинений, тож ми йшли також добрих чотири кілометри до храму Різдва Пресвятої Богородиці у сусідніх Брюховичах. Після Літургії бабця спілкувалась зі своїми коліжанками (бо де ж зустрітись, як не в храмі), тоді повертались додому. Обідали і знову повертались у храм на вечірнє богослужіння. Отаким десь від трирічного віку був мій вихідний день. Але саме там, у храмі Різдва Пресвятої Богородиці, я відчув своє покликання до священства. Іншого для себе шляху у той час і в найближчі роки я не бачив. Не останню роль у цьому відіграв тодішній настоятель храму о. Ярослав Ощудляк (нині ректор ЛПБА і настоятель православної парафії Брюхович). Його служіння, спів, проповіді розбудили в мені священиче покликання. А далі було все класично: мамина хустина на плечах, хрест в руці і постійні «богослужіння» вдома. Не було такого дня, щоб я не «служив» і не «проповідував». Не було такої гостини вдома, щоб мене не просили: «Назарко, відправ нам щось». І я правив, проповідь говорив і навіть тацу впускав . Звісно, що богослужбових книг у мене не було, тож все співав по пам’яті. Відтоді більшість церковних піснеспівів і молитов знаю напам’ять, власне, церковнослов’янською мовою, бо саме так вони тоді прийшли у моє дитяче серце. До речі, читати церковнослов’янською вже у ті глибокі дитячі роки мене також навчив о. Ярослав. Це було так: коли в селі був похорон, то моя бабця зі мною за руку йшла віддати останню шану померлому. Про це навіть жарт такий був: Яновська (прізвище моєї бабці) з Назаром всі Бірки (моє рідне село) перехоронила. Коли тіло провадили на цвинтар, то священник не мав права супроводжувати похоронну процесію (такий був совєтський час). І, зазвичай, священника з дяком машиною відвозили до цвинтаря, і там вони чекали процесію. Мене малого отець Ярослав завжди брав зі собою в машину, і поки ми чекали, вчив читати церковнослов’янською із требника. А під час похорону я завжди стояв біля нього, тримав кропильницю і співав (чи намагався співати) з дяком. Можливо тому, як би це дивно не звучало, з усіх церковних піснеспівів найбільше люблю піснеспіви похорону та різні церковні пісні-канти.
Хто для вас був духовним наставником, який провадив вас до священства, і, можливо, підтримував вже після свячень?
Я дуже люблю чесність, тому намагатимусь відповісти щиро. Багато років я ніс служіння у вівтарі біля о. Ярослава, потім саме він готував мене до вступу до Львівської духовної семінарії, де тоді був інспектором (проректор з навчальної і виховної роботи), він давав мені рекомендацію на вступ, і біля нього я набув практики і досвіду пастирського служіння, бо багато років був дяком. Від нього навчився проповідувати та провадити адміністративну роботу. І біля нього залишився секретарем, коли закінчив Академію. Але до священства все ж мене привів не він. На той час моїм духівником був нині покійний отець Миколай Горячий, відомий у Львові священник. Саме він переконав мене обрати шлях неодруженого священника і мріяв побачити мене у чернечому стані. Останнього, на жаль, не дочекався. Він був джерелом життєвої мудрості, проникливості, простоти і відвертості, яких я намагався від нього навчитись. Звісно, що моє рішення висвятитись у стані целібату не було спонтанним. Усе ж священником я став у тридцять років, уже п’ять років після аспірантури, працюючи в академії. Це вже вік, коли буйство юності і нестримність молодості втихомирюються, коли успішно вчишся контролювати себе. Але найважливіший крок – відповісти «так» Божому поклику – допоміг мені зробити наш керуючий архієрей – митрополит Димитрій Рудюк. Пам’ятаю, як 4 липня 2012 року я приніс йому на підпис документи з Академії. Владика подивився на мене і спитав: «Назарію Ігоровичу, скільки Вам років?» Я кажу: «За місяць буде тридцять». «У такому віці Ви вже повинні були визначитись, чи будете створювати сім’ю, чи служитимете Церкві у безженному стані». Я кажу: «Так, Владико, я не планую одружуватись». «Тоді завтра дияконська хіротонія. Ідіть, подумайте, поки я підписую документи і повідомите мені своє рішення». Звісно, що довго я не думав. Тож наступного дня, 5 липня, у Свято-Покровському кафедральному соборі Владика рукопоклав мене у диякони, а 5 серпня у Свято-Введенському храмі Брюхович у священники. Найбільше з цього радів саме отець Миколай. А для багатьох інших, думаю і для о. Ярослава, це було неочікуваною несподіванкою. Хоча всі мої однокурсники і друзі завжди передбачали, що я піду цим шляхом. Після смерті о. Миколая Горячого своїм духівником та духовним батьком, який допомагає приймати визначальні рішення, вважаю саме митрополита Димитрія.
Наступний важливий крок – це чернечий постриг. Яким був цей шлях вже до монашества?
Монашество, чернецтво – це велика відповідальність. Тому, фактично, десять років я чекав. Не тому, що не хотів. Навпаки, дуже хотів цього, але не відчув себе готовим. Можливо, боявся, що не справлюсь, можливо, боявся загордитись (маю схильність до цього гріха), а, можливо, молодість тримала мене від такого ярма Христового. Ми дорослі люди і розуміємо, що двадцятилітня, тридцятилітня і сорокалітня людина – це різні люди. У моєму житті було всяке. Були близькі стосунки, було щире кохання, була пекуча розлука. Ми недаремно молимось з Псалтиря: «Не згадай гріхів моєї молодості й мого незнання, а за Своїм милосердям і через Свою доброту згадай мене, о Господи» (Пс. 24: 7). Коли тобі сорок, то нести чернечі обіти стає легше. Зрештою, тепер хочеться більше тиші храму і спокою келії. Тому я попросив Владику Димитрія постригти мене у ченці. І Владика, який не один раз мене сповідав та знає думки мого серця і моє життя, не відмовив у цьому проханні.
Після цього, як ми всі знаємо, вас призначили намісником Свято-Іоано-Золотоустівського чоловічого монастиря. Розкажіть про діяльність монастиря і про перші завдання, виклики після призначення?
Не буду лукавити і говорити, що це було для мене несподіванкою. Ми обговорювали це із Митрополитом, поки він не подав відповідного прохання на Синод. Все ж відтоді, як я став благочинним академічного храму, то піклувався і про монастир, у якому жевріло чернече життя. До речі, це найбільший виклик для мене – зробити все, щоб це життя тут не жевріло, а горіло. І це непросто у постмодерний час, де дуже відчувається брак священичих і чернечих покликань. Напевно, маю сам стати прикладом, до якого тягнутимуться. Поки вчусь цього. Звісно, що є багато завдань, пов’язаних із господарською частиною, особливо це стосується академічно-монастирського храму св. Івана Золотоустого. Він потребує колосальних реставраційних робіт. Зрештою, це ж стосується і монастирських приміщень. Але це, напевно, тема майбутньої розмови.
«Я – добрий пастир» (Ів.10,11). Всі ми знаємо ігумена Кіпріана, як доброго душпастиря, який готовий вислухати і дати пораду. Але також ми знаємо вас, як чудового педагога, викладача. Чи важко поєднувати навчально-виховну і душпастирську місію?
Хотілося б відповідати цим високим словам… Не думаю, що став справді добрим пастирем. І це без пафосу і лукавства. Знаю, що маю багато вад і роблю багато помилок. Проте, завжди намагаюсь вставати і з новим досвідом йти далі. На щастя, храм, монастир і академія знаходяться в одному комплексі, тому не маю жодних проблем із поєднанням усіх моїх служінь – священника, намісника монастиря, декана богословського факультету ЛПБА та викладача. Можна працювати цілодобово, не виходячи за межі одного приміщення. Окрім, напевно, однієї – катастрофічного браку часу. Особливо для себе. Для відпочинку і саморозвитку. Але, може, це й на краще, бо одночасно немає часу для гріха. Є така приказка: «Більше спиш – менше грішиш». А у мене так: більше працюєш – менше грішиш. Хоча, насправді, якби не був лінивим, то встигав би більше.
Як зараз, у часі війни, провадити душпастирську місію? Як підтримувати духовне життя своєї пастви?
Складно. І складно насамперед тому, що, крім духовного життя своєї пастви, ти повинен ще й себе духовно мобілізувати. В мирний час це буває проблемно, а в час війни тим більше. Мені сподобались слова однієї парафіянки: «Який час, отче, такі й гріхи». Коли самому складно впоратись з емоціями, то тим більше непросто допомогти пастві перемогти злобу, ненависть, відчай, зневіру. Ці почуття поперемінно спалахують у серцях людей. Хоч я завжди дотримувався такого принципу: проповідник повинен сам вірити в те, що він говорить і намагатись жити, відповідно до того, що проповідує. Я не просто вірю в Бога, я довіряю Йому. Цього на кожній проповіді навчаю людей. Якщо довіряєш Богові, то не втрачаєш віри і все віддаєш в Його руки. В тому числі помсту загарбникові. Бог знає, коли, кому і як віддати за посіяне зло. І Божа відплата набагато краща, ніж людська. Якщо віримо в це, то й ненависті і злоби стає менше.
Отже, вже минуло 10 років священства. Які підсумки можна зробити? Що вдалося, а що ні? Які плани на наступне десятиліття?
Ви знаєте, ще не пробував підбивати підсумків свого священичого служіння. Робитиму їх наступного року, коли буде десять років мого служіння на посаді благочинного храму св. Іоана Золотоустого, тобто десятиліття мого парафіяльного служіння. Важко оцінювати себе і свою діяльність, бо така оцінка завжди суб’єктивна і упереджена. Ми ж себе любимо і завжди знаходимо оправдання для лінивства, халатності, помилок… Зрештою, будь-яка оцінка відносна. От, наприклад, паства храму за ці роки збільшилась, але належної праці з нею (так, як би я міг) я не веду. Було проведено багато ремонтно-реставраційних робіт. Я б їх назвав колосальними: перекриття даху, реставрація вівтаря, сходів і так далі, а от до реставрації внутрішніх розписів, що є моєю мрією, я ще не дійшов. Думаю, таких паралелей можна проводити багато. Тож я маю ще майже рік, щоб виправити ситуацію. Багато маю мрій і щодо повернення першозданної краси Монастирю, і щодо збільшення братії, і щодо згуртування парафії. Мрії є для того, щоб ми бачили їх перед собою і прагнули їх втілення, лиш би лінь (а це теж один із моїх гріхів) не перешкоджала. Проте довіряю Богові себе і свою паству і сподіваюсь, що Він пробачає мою пастирську недбалість. Головне завдання, про яке постійно підносимо молитви – це перемогти московського загарбника, а всі інші плани другорядні. З Божою допомогою Україна переможе. і ми працюватимемо далі для слави Божої, розвитку держави і процвітання Львова.
Підготувала Юліана Лавриш
Повязані записи
