«Надівши на собаку корону, на ланцюг її більше не посадиш», – сказав мій улюблений персонаж славнозвісного бестселеру нашої епохи «Гра престолів». Ми, звісно, не собаки, у кожного із нас є своє відчуття гордості чи то гідності… одним словом, відчуття причетності до людського племені.
Проте, життя – річ надзвичайно жорстока. І чи має право наша «корона», тобто гордість, співіснувати із християнською основою нашого серця? Чи можна вважати гордість гріхом, а, може, вона і є фундаментом гідності та поваги до самого себе?
Особисто я вважаю, що людина, яка гордиться своїми досягненнями, яка із гідністю приймає удари долі, на несправедливість відповідає милосердям, не може суперечити основним постулатам Євангелія. Адже, християнин в ідеалі – це повноцінна особистість, яка, одначе, не має права дозволяти принижувати ані когось іншого, ані самого себе.
Якщо ж ми не в змозі протистояти усім негідникам, лицемірам, просто хамам, то як ми зможемо захистити світ, свою країну та свою віру? Тому повага до самого себе породжує нашу гордість і захищає нас від її онтологічного ворога – гордині.
Наша гідність виражає опір духу інстинкту, наша гідність допомагає долати власні фобії. Саме гідність та людська гордість, християнська покора і водночас християнська нескореність роблять нас людьми, якими захоплюються не тільки друзі, а й вороги.
Звісно добро, вміння прощати, внутрішня гармонія і блаженство духу – великі дари. Але у сучасному світі мало хто їх цінує. Часом праведний гнів може бути дуже навіть корисним.
Колись один філософ (на жаль, не пригадую імені) сказав, що людина – це квітка: така ж ніжна і гарна, але часом із шипами; вона в’яне без любові та уваги, її не шкодує ані палюче сонце, ані хитрі вітри. Головне, щоб ця квітка через свою неуважність не опиналася на смітнику…
Тому раджу всім іноді дозволити собі надягти власну «корону» (якщо ми цього заслуговуємо), ніколи не мовчати, коли нас ображають, обороняти себе, не дозволяти із себе насміхатися нікому та ніколи. А ще – сміливо дивитися в очі власним ворогам – навіть якщо вони малесенькі, як кажуть старі люди, паскудні та ниці. Поважаймо самі себе. Думаю, саме такими Бог й хоче бачити своїх дітей.
Лідія Батіг
Повязані записи
