Сьогодні не уявляємо життя без тих, хто щодня бореться за свого пацієнта, нерідко жертвуючи собою. Саме 14 листопада Православна Церква відзначає пам’ять лікарів-безсрібників Косми і Даміана. Про стереотипи і виклики медиків, про покликання, і що насправді допомагає медпрацівникам рятувати життя (чому не все насправді залежить від медпрацівника) – для «Духовної величі Львова» розповіла лікарка загальної практики сімейної медицини Оксана Ніконова.
- Розпочнімо зі стандартного. Як ви розпочали свій шлях лікаря? Коли ви зрозуміли, що це ваше покликання?
- Все було банально: моя мама хотіла, щоб я стала медиком. Я була проти цієї професії, адже боялась лиш самого вигляду крові. Я завжди трималась осторонь лікарень і зарікалась, що ніколи тут не працюватиму. У 10 класі мене зарахували до львівського вузу за перемогу в олімпіаді з математики. Залишилось лише подати документи. Але думку змінила, як тільки дізналась, що навчатимусь у Білорусі. Як і всі підлітки, я хотіла вирватись з батьківського крила на свободу.
Медицина сковувала мене, тримаючи в рамках. Я не люблю обмежень. Але поки ти молодий, ти хапаєшся за будь-який виклик, щоб випробувати свої сили. Завдяки азарту протрималась до кінця. Коли постало питання, яку спеціальність обирати, чомусь усе ішло на користь хірургії і терапії. Викладач із жалем відповів, що таким вибором ми себе погубимо. Тоді ми були ідеалістами, прагнули рятувати світ, жертвуючи собою. Лише з часом зрозуміла, що він мав рацію (сміється- Н.С.).
- Чи не шкодуєте, що сьогодні працюєте в медицині?
Я дотепер сумніваюсь, чи обрала правильний шлях. Медики – ідеалісти, які готові віддати знання й зусилля, щоб бути найкращим у своїй професії. Та реалії не збігаються з очікуванням. Та сьогодні я не докоряю собі за вибір.
Але, буває, вагаюсь, як діяти далі. Та Бог пробачає те, що ти сам собі не можеш пробачити й любить тебе таким, який ти є. Тоді ти розумієш, що ти не самотній і Бог не дає впасти. Ця безумовна любов зворушує до сліз, почуваєшся щасливим просто так. Заради цього варто жити.
Лікар не може працювати цілодобово
- Перед якими труднощами постали лікарі сьогодні?
У сучасній медицині існує головна проблема – неправильна організація праці. Щоб якісно працювати із пацієнтом, мені потрібен час для встановлення сил. Тим паче, у час пандемії лікар виходить за межі можливого. Десятьох хвилин не вистачить, щоб повністю оглянути пацієнта. Існує міф, що лікар має працювати цілодобово. Але медик така ж людина, яка має відпочивати, спати й харчуватись. Окрім роботи, він має сім’ю та домашні клопоти. Прикро, сьогодні не існує межі між домівкою та роботою. Лікаря опустили на рівень обслуги. Примітивно, пацієнти не можуть записатись на зустріч із лікарем і приходять у довільний час. На жаль, пацієнти не цінують ні свого часу, ні часу лікаря. Медикам необхідно мати позаробочий час, щоб відновити сили й ефективно працювати. Мені бракує цієї тиші, де я можу почути себе й зрозуміти, чи все правильно роблю і як діяти далі.
Робота медика – це про колективну працю. Мені пощастило з колективом, де ми працюємо як один організм. Тут важливо розраховувати одне на одного й працювати разом. І сам лікар має віддаватись своїй роботі. Проте він повинен не забувати про ефективні методи відновлення енергії.
Бути щасливим – єдине покликання кожної людини.
- Де ви черпаєте ресурси? Яке ваше джерело енергії?
Я шукаю натхнення в горах, а також записую свої думки. Отримую кайф від того, що зберігаю на папері свої особисті враження, переживання, спостереження. До пандемії часто відвідувала церкву свв. Ольги і Єлизавети. Тут мені допомагають розмови зі священником. Про діяльність сестер-василіянок я дізналась на одній із зустрічей з представниками фармакологічних компаній. Відвідавши реколекції монахинь у Берегах, я відчула повне відновлення. Я перебувала у повній тиші, сам на сам із природою: з однієї сторони ліс, а з іншої – каплиця, де чути спів молитов. Відчувала лише присутність невідомої сили, яка оберігала, а душа наповнювалась вібраціями. Ось в таких умовах ти набираєшся енергії, і можеш почути тишу. Удома ж такого немає, бо відривають дзвінки, які не відпускають з напруги.
Раніше я без вагань відповіла би, що медицина таки моє покликання. Зараз я гадаю інше: неважливо, якою справою ти займаєшся, чи ти лікар, чи хто інший, – головне бути щасливим. Ми неправильно сприймаємо сенс покликання. Покликання – це не те, чим ти займаєшся в цьому світі, а як ти почуваєшся. Бути щасливим – єдине покликання кожної людини.
- Хто кращий співрозмовник: священник чи психолог?
Кожен має знайти ту людину, яка підходить ментально. Людина замикається, якщо її співрозмовник оцінює. А це вже ознака того, розмова не складеться. Добрий співбесідник буде на одній хвилі й розумітиме тебе. Є люди, з якими навіть непотрібно розмов. Достатньо їхнього добра і світла, які вони випромінюють.
- Які мають бути стосунки між пацієнтом і лікарем? Чи даєте ви ще якісь поради пацієнту, окрім медичного спрямування?
Тут важливо поєднувати одне з іншим. Часто працюю з пацієнтами, які недооцінюють себе, вважають себе тягарем для близьких. Щоб пацієнт мобілізував зусилля для одужання, він має зрозуміти, що сам є великою цінністю. Якщо таке ставлення до себе, то людина не знайде радощів в житті й виходу зі складних ситуацій, а годі й говорити про одужання. Інколи треба дати пораду, інколи просто вислухати людину. Часто треба підтримати не так самого пацієнта, як його рідню. Часто трапляється так, що саме пацієнт егоцентричний, зосереджений на своїх проблемах. А слід вернути увагу і на своїх близьких.
Людям бракує любові
- Який недолік людей: вони себе недооцінюють чи надмірно люблять?
Сьогодні людям бракує любові. Вони привертають до себе увагу через проблеми і комплекси, щоб компенсувати нестачу любові. Любов – це унікальний дар, який не всім під силу. Але вона так необхідна кожному, слід навчитись любити себе і ближніх.
- Чи є якийсь приклад у Вашій практиці лікаря, де Ви чітко простежили присутність Бога?
Серед таких випадків був доволі нетиповий. Один із пацієнтів впав у кому без пульсу й дихання. Ми намагались зробити усе, щоб повернути чоловіка до тями. Тіло пацієнта посиніло, і ми вирішили викликати священника. Та раптом я помітила, що пацієнт почав дихати. І тут чоловік розплющує очі, підіймається зі словами, чи він вже помер. Всі тоді водночас й налякались, й насміялись.
Було й таке, коли пацієнт сам передчував свою смерть. Мала справу з пацієнткою, яка ішла на повне одужання. Усе було гаразд, та вона переконувала, що їй час помирати. Я здивувалась, чому вона так налаштована, адже показники свідчать про позитивний результат. Прийшовши на роботу, мені повідомили, що вона померла. Лікар мусить пам’ятати, що не все йому під силу, а на все Божа воля. Ще раніше колеги жартували, що у мою зміну ніколи не помирають пацієнти. Пацієнтів жартома підбадьорювали, поки я на зміні, то з ними все буде гаразд.
Але згодом на моїх очах помирали люди, і докоряєш собі за цей прикрий випадок. Чомусь вважають, що лікар винен у смерті пацієнта. Та жоден з добросовісних медиків не іде роботу з думкою когось вбити чи завдати шкоди. Лікарі такі ж люди, які не мають суперсили, але робимо усе, на що здатні.
- Дуже часто від сучасних лікарів можна почути про те, що вони не вірять у Бога, а медицину слід відмежовувати від релігії. Що думаєте про це?
Гадаю, це хибна думка. Усі компетентні та висококваліфіковані лікарі, яких знаю, сумлінні християни. Проте є ті, що не вірять в Бога, але живуть за християнським прикладом, бо виявляють любов до ближнього. Мене розчулює безумовна любов Господа навіть до тих, що відкидають Його.
Віра необхідна у праці медика, бо вона розширює його можливості. Це допомагає й у роботі із пацієнтом. Нелегко увійти у становище пацієнта, прийняти і зрозуміти його проблему.
Віра потребує тиші. Я нікого не переконую у поглядах, бо ж вважаю, що у кожного своя дорога до Бога, але я не боюсь визнати, що я християнка.
- Вашому духовному становленню посприяла медична діяльність чи це відбулось ще раніше?
Я виросла у християнській сім’ї. Бувши підлітком, вирішила, що у Бога віритиму, але не відвідуватиму церкву. Та коли довелось негайно вирішити, чи відкинути Бога, чи приймати Його, я обрала останнє. Цілий рік я не відпускала Біблію з рук. Вона відповідає про безумовну любов, віру і серце. Раніше віру я сприймала через розум, шукаючи логічні пояснення. Та я не там шукала. Святе Письмо розплющило мені очі на життя й місце Бога в ньому.
Той, хто віддає, ще більше отримує
- Чи дотримуєтесь якихось традицій у лікарській діяльності?
Раніше щочетверга я ходила на Літургію у місцеву капличку при лікарні. Поза роботою я не встигала навідуватись до храму. З іншого, я не стану щирішою християнкою, якщо залишу пацієнта і піду до церкви. Гадаю, той, хто віддає, ще більше отримує. Кожен з нас відчуває задоволення, коли робить подарунок іншому і бачиш цю радість. Сьогодні мені бракує можливості частіше бувати у церкві. Чомусь саме храм свв. Ольги та Єлизавети є для мене таким рідним. Тут я почуваюсь вільною та натхненною, хоча потрібно долати велику відстань, щоб добратись сюди. Жодні думки не відволікають мене від Святої Літургії. Я легко ловлю хвилю і відчуваю приплив енергії. Зараз мені не вистачає цього духовного збагачення.
Церква – не каталізатор проблем
- Зараз нерідко можна почути, що «Церква – розсадник вірусу”. Що думаєте про це?
Влада огульно наговорює на Церкву. Кожен парох діє відповідно до своїх переконань. Є парохи, які розумно організовують процес Богослужіння, дбаючи про безпеку прихожан. Прикро, що є такі, де зневажають цими вимогами й не вірять у небезпеку коронавірусу. Священникам слід розуміти, що вони авторитети у суспільстві. А Церква – не каталізатор проблем.
З одним професіоналізмом без віри ти безсилий
- Про що слід пам’ятати кожному лікарю, щоб бути добрим фахівцем?
Головне не втратити віру, саме вона тримає людину у цьому житті. Відчуваєш свою силу, коли виліковуєш чи витягаєш пацієнта з того світу. Та згодом опиняєшся безпорадним, попри усі знання та високу кваліфікацію. Треба дякувати за дар, який тобі подарував світ, щоб ти допомагав іншим. Якщо немає віри, з одним професіоналізмом ти безсилий. Зараз життя підкидає нові виклики, коли віра є необхідною. Ми можемо потрапити у пастку своїх же знань. Віра і знання у кооперації збагачують лікаря й роблять його справу повністю ефективною.
Не вистачить декілька секунд чи під руками не опиниться потрібного інструмента, як пацієнт піде з життя. А ти картаєш себе: випадковість чи твоя вина. Страх не має опанувати лікарем й впливати на його працю. Якщо лікар боїться, то що говорити про пацієнта. У моїй практиці був випадок, коли я розгубилась і закричала від вигляду крові. На щастя, поруч був хірург. Він тоді дав мені цінний урок на все життя: у будь-якій важкій ситуації слід вчасно опанувати себе й побороти страх.
Спілкувалася Наталя Стареправо
Повязані записи
