Кадри з італійських лікарень впродовж пандемії коронавірусу сколихнули весь світ. Саме ця країна була європейським флагманом у боротьбі з недугою. Якби не пандемія, то о. В’ячеслав Окунь вже 12 липня 2020 року мав би священичі свячення у Гарнізонному храмі св.ап.Петра і Павла у Львові і відзначав би цей день разом з рідними. Однак пандемія змінила плани. Отець отримав свячення в Італії наприкінці червня, не змігши розділити радість з найближчими в Україні. Із отцем В’ячеславом Окунем, священиком-єзуїтом, який навчається у Римі в Папському Біблійному Інституті, говоримо про перебіг пандемії в Італії, духовний досвід та підсумки для Церкви.
Отче, розкажіть, як розпочинався карантин в Італії? Як його сприйняли миряни?
Я не є парафіяльним священником, лише час від часу допомагаю в українській греко-католицькій парафії святих Сергія та Вакха. Остання Служба, на котрій я був присутнім перед тим, як влада впровадила карантин, було 8 березня на парафії УГКЦ. Вже тоді Причастя згідно із розпорядженням владики Діонісія роздавали на руки. Так само, як це відбувалося у римо-католиків згідно з розпорядженнями конференції єпископів Італії. Очевидно, тут не йдеться про зневаження Христового Тіла, а про особливу форму прийняття причастя, яка має убезпечити вірних. На той час стрімко зростала кількість заражень, зокрема на Півночі Італії. Усі були під враженням від великої кількості захворювань та смертей. І Міністерство охорони здоров’я, і уряд впровадив жорсткий карантин. Я пам’ятаю, що без відповідних документів не можна було виходити на вулицю. У спільноті, де я живу, є трохи інша ситуація, це монастир єзуїтів, котрі працюють у Папському Біблійному інституті. Більшість моїх співбратів – це священики, тому особливого браку Євхаристії я не відчував, адже кожен день ми збирались у невеличких групах на святкування Євхаристії. Хоча чимало друзів та знайомих, які до мене писали чи телефонували, казали, що відчувають брак Євхаристії. Чимало Церков у всьому світі шукало альтернативний контакт з вірянами через мас-медіа, через Літургії та реколекції онлайн, духовний супровід. На півдні Італії, коли храми були зачинені, деякі священики придумали креативний метод – служити Літургію з тераси чи балкону парафіяльного будинку. Тому люди, які мешкали у багатоповерхівках навколо храму, могли бути фізично присутніми на Богослужінні. На жаль, вони не могли прийняти Причастя, лише у духовний спосіб. Це підтверджувало креативні методи священників, які прагнули бути зі своїми парафіянами навіть у складні часи. Мій співбрат із Сицилії надсилав відео, коли його мама разом із сусідами організувала читання вервиці з балконів будинків із гучномовцями. У час карантину Церква була дуже креативною.
В українських медіа ми бачили кадри жахіття, яке відбувалося в Італії, – лікарні заповнені пацієнтами, лікарі не встигають виконувати свою роботу. Чи був у вас страх перед тим, що можна захворіти, що тебе вчасно не доглянуть?
Я маю чимало знайомих, у родинах яких або померли близькі, або хтось важко перехворів. Здебільшого це були старші люди. Можливо, молода людина немає такого страху, оскільки статистика свідчить, що молодим людям легше одужати. Тому я не боявся, але у мене було більше переживання за старших співбратів, старших осіб, які опинилися у зоні ризику. Ці кадри, про які ви говорите, з Бергамо, де у певний момент жертв було так багато, що держава направила військові вантажівки, які вивозили тіла померлих, оскільки місцевий крематорій, який працював 24 години, не справлявся. На передовій опинилося чимало священників, які служили у цих лікарнях. Також чимало з них заразилося і померли. Був страх, що люди безвідповідально будуть ставитися до правил безпеки, які впровадив уряд, таким чином наражаючи найстарших на небезпеку. На початку березня у ніч, коли закрили північні райони Італії, величезна кількість студентів поїхала додому у південні міста. І це також спричинило розповсюдження вірусу по території цілої Італії. Чимала кількість священників і просто людей доброї волі закликала залишатись вдома. Тут не йшлося лише про хворобу, а про те, щоб велика кількість хворих не перевантажувала систему охорони здоров’я, як це було на півночі країни. В Італії, порівняно з Україною, значно довший віковий поріг. Наприклад, тут дуже багато людей мають більше, ніж 80 років, тому саме вони у першу чергу потрапили у зону ризику і чимало з них померли. Отож зокрема і через те статистика смертей була вищою.
Найгарячіший період пандемії в Італії начебто минув. Чи зробило собі суспільство якісь висновки?
Гадаю, що ще зарано казати про завершення. В останні дні кількість захворювань в Італії, зокрема серед молоді зростає. В Лаціо, Кампанії та інших регіонах уряд ввів правила, згідно з якими маска є обов’язковою всюди. За недотримання можна отримати штраф до 400 євро. Впродовж часу мого перебування в Італії, від lockdown до сьогодні, бачу, наскільки люди витримують ці правила – дуже рідко можна побачити когось в транспорті без маски. У храмах також обмежена кількість вірян. У Римі, у великих церквах, можна витримувати дистанцію, на лавках позначене місце, де можна сидіти. У нашій греко-католицькій парафії, де я допомагаю служити, нема лавок, є натомість крісла, та на підлозі – мітки, де можна стояти, щоби дотримуватись дистанції Віряни впродовж Богослужіння залишаються у масках. Священник перед роздачею Причастя дезінфікує руки і у масці роздає його тільки на руки. Віряни перед отриманням Причастя також дезінфікують руки, після чого залишаються на місці, а священник сам підходить до кожного і вкладає у руки Причастя. Гадаю, ця ситуація допомогла нам усвідомити ще краще, як відповідально ставитись до свого здоров’я, так і до свого ближнього. Не знаю, як може почувати себе священник, який усвідомлює, що через нього заразилися люди. Тому мене вражає, як у деяких храмах халатно ставляться до заходів безпеки. Звичайно, що Церква також переживає важкий період, адже те, до чого ми звикли впродовж тисячі років, дещо змінює форму. Як на мене час пандемії є дуже корисний для спільноти Церкви. Коли ми опинилися у lockdown, виявилося, що чимало людей не навчені особистої молитви, вони не вміють користуватися Святим Письмом. Я радий з того, що чимало священиків були креативними у поширенні Доброї Новини та намагались бути ближче своїх вірних. Проте у мене особисто виникало питання: чи церква молиться також офлайн?
Коли храми організували онлайн-трансляції, почало виникати запитання, чи повернуться парафіяни до реальних храмів? Чи буде їм достатньо Літургії з монітора або гаджета?
Не можна втратити те, чого не маєш. Відвідування храму не є мірилом віри. Можу щодня ходити до храму, ставити тисячі свічок, але не мати віри. Можливо, хтось і не повернеться, а, можливо, прийдуть ті, котрі ніколи не ходили. Мені розповіли історію з Німеччини, яка є секулярною країною. Щорічно десятки тисяч християн виписуються з церков, щоби не платити церковного податку, який йде на утримання церковних структур. Я мав можливість жити близько року поблизу Кьольна, і в мене залишилось чимало друзів. Вони розповідали мені, що впродовж пандемії храми залишалися відчиненими для того, щоб люди могли зайти і помолитися, хоча організовані Богослужіння не відправлялися. Мій друг, розповідав, що у їхній парафії до пандемії цілої коробки свічок вистачало на місяць. Під час пандемії коробки вистачало лише на тиждень. Отже, пандемія привела більше людей до цієї церкви. Я був би обережним із такими гучними гаслами, які містять у собі лише сенсацію: «чи повернуться люди до храмів»? Чи вони повернуться також залежатиме від самої Церкви, якою вона буде після вірусу. Я особисто не бачу, як можна повернутися до Церкви, яка була перед пандемією. Такої Церкви вже немає. Як не можна повернутись до Церкви до Другого Ватиканського собору, до підпільної Церкви радянських таборів. Ми йдемо вперед, цей досвід також мав би чогось навчити. Багато моїх знайомих греко-католиків і в Україні, і в Італії запитували, як роздаватимуть Причастя у майбутньому. Тут не йдеться, що можна заразитися від роздавання ложечкою швидше ніж через отримання Причастя на руки. Цей період має спонукати всю Церкву, тобто не тільки духовенство, але й мирян переосмислити багато речей, дискутувати у парафіях і спільно намагатись приймати рішення. У 60-их роках Папа Бенедикт XVI сказав, що Церква майбутнього буде малою. Інший відомий богослов-єзуїт Карл Раннер сказав, що християнин майбутнього буде містиком або його взагалі не буде. Можливо такою і буде Церква після пандемії. Залишаться лише ті, хто вірить у Живого Бога.
Як вплинув час пандемії на вас особисто? На ваше духовне життя?
Мої духовні практики до пандемії і впродовж цього часу залишились тими самими – особиста молитва, читання Святого Письма, Євхаристія. Мені дуже бракувало молитви з мирянами. В моїй спільноті є понад 40 священників. Деякі з них перед пандемією роз’їхались до своїх країн і не встигли повернутися. Тому впродовж пандемії залишалось близько 20 співбратів. Тому, звісно, тут було не так, як у середньостатистичній родині, що переживала карантин у невеликій квартирі, де треба було дивитися за дітьми, працювати онлайн і встигати також помолитися. У монастирі у мене є кімната, в іншому приміщені є каплиця, у їдальні ми споживали їжу. Але мені дуже бракувало особистого контакту з мирянами, з моїми друзями, з якими можна було б ділитися вірою. Справжнє життя, справжня Церква є офлайн, а не онлайн. Онлайн допомагає Церкві сягнути туди, куди важко дістатись. Для мене час пандемії був часом довгих реколекцій. У Євангелії від Івана Ісус каже до самарянки (Івана 4:21-23): «Повір мені, жінко, надходить година, коли ні на цій горі, ані в Єрусалимі поклонятись Отцеві не будете ви. Наступає година, коли богомільці правдиві вклонятися будуть Отцеві у дусі і правді, бо Отець прагне собі таких богомольців». Я не боюся того, чи повернуться до храму християни чи ні, я боюся, що багатьох з нас цей час на нічого не навчить, і ми повернемось до Церкви такі, які були до пандемії. І як казав на початку, повні храми не означає того, що люди мають серце повне віри.
Спілкувалася Юліана Лавриш
Світлини надані о.В’ячеславом Окунем
Повязані записи
