Молитва журналіста

yulianaЮліана Лавриш

Сьогодні ми розуміємо, наскільки події навколо змушують нас переглянути власне життя. Ми прагнемо миру і свободи, водночас замислюючись, що означає мир і радість у собі. Ми вимагаємо правди, водночас думаючи, чи маємо достатньо відваги, щоб її почути. Ми зрозуміли, що фізична зброя – це лише спроба врятувати суєтне; водночас молитва – духовна зброя, яка веде до збереження Вічного. Лише молитва протягом останніх місяців наповнювала наш народ силою до справжньої боротьби; ніби плетиво і міріади голосів вона поєднувала нас, таких різних і неповторних.

Нещодавно я переглядала записи минулих студентських років. Пам’ятаю, як на 3 чи 4 курсі я прочитала книгу польського педагога Януша Корчака, у якій автор спробував відтворити, як звучить молитва старця, немовляти, батька, повії, митця та людей інших соціальних сфер. Під впливом книги я написала свою молитву журналіста. Коли переглянула ці рядки, вони схвилювали своєю актуальністю. Революція Гідності стала індикатором справжньої журналістики, де є боротьба правди і насолода брехнею. Тому залишаю місце для тиші, без зайвих коментувань, і рядків, написаних 4-5 років тому:

«Всеблагий Боже, дозволь мені вдячно схилити голову перед Твоїм розп’яттям і побути кілька хвилин у відгородженій атмосфері храмового склепіння. Прошу хвилину тиші, аби моє серце змогло вчути пресвяте та життєдайне Слово. Я знаю, що Ти ображаєшся через нечасті відвідини Твого дому і молитву. Це справедливо, але почуй мене, бо мушу сказати кілька слів на своє виправдання. Я перебуваю у горнилі часу, на щоденному полі битви разом зі світом, котрий воює, мириться, проводить перемовини, розробляє зловісні схеми. Я схожий до шахтаря, що занурюється у глибини людської душі з метою віднаходження у ній слова правди. Я з натхненням пишу на сторінках щоденних газет рукопис історії світу, знаючи те, що ніколи його не завершу до кінця. Я вкручую стрілки на “безстрілкові” циферблати (подібно до тих із полотен Сальвадора Далі), змушуючи людство перейти із мрійливого трансу і квапно спитати: котра година? Щодня різними мовами світу я звітую про прожитий день: намагаюся докричатися до глухих і змушую подивитися сліпих. І все — це Я, а Я — то мільярди і мільйони. Я там, у дзиґоподібному світі, котрий прокидається від сигналів перших автівок і засинає під “ревіння” велетенських заводів. Я там, у круговерті і метушні, а Ти — тут, у незвіданому затишку істини. Боже, визнаю те, що заплутався, що загубився у коридорах слів і думок, загубив рятівну нитку, втратив світло. Тому приходжу до Тебе, щоб причаститися тишею, щоб побути у цьому животворному акваріумі, де Ти власноручно змінюватимеш мені воду. Ти зліпив мене, Боже, з тієї ж глини, що й Адама, але вдихнув у мене духа особливого таланту; Ти доручив мені важливу місію. Так, Боже, я вирішив, що маю неабияку владу, бо володарюю людськими помислами, позиціями і врешті-решт душами. Але я був блазнем, бо чого вартий мій скіпетр, що витесаний із льоду, який сковує душу? Я думав, що зможу бігти вічно, але вже після невеликої дистанції, наче марафонський посланець, падаю від безсилля і не можу піднятися. Я став заручником своєї авторучки, диктофона, радіоприймача, екрану. Та найважливішим є те (мабуть, це чутно з моїх слів), що мені довелося стати в’язнем свого “Я”.

Б’ю себе в груди і сповідаюся Тобі, всеблагий Боже! Потребую плеча, щоб схилитися у своїх немочах; хочу знайти друга, щоб розділити з ним свою радість; прагну ковтка цілющої води для втамування суєтної спраги й іскорки, аби запалити свій давно згаслий смолоскип. Прибігаю до Тебе, Боже, падаю на коліна, схиляю голову у задумі перед невимовно стражденним розп’яттям; відгороджую себе від метушливого світу тишею церковних стін. Радісно відчуваю себе сильним, бо із меча перетворюю слово у скальпель! Молюсь і бачу відображення Твоїх пломентистих очей на віконній шибі храму. Переймаю той нетлінний блиск, копіюючи його у власнім погляді; встаю із колін, роблю знак животворного Хреста на грудях і прямую у буденний світ. Нарешті вільний!!!»