Продовжую писати історії наших Ангелів Світла, які своїми міцними щитами і крильми захищають нашу Батьківщину. Міркую собі, що живемо в унікальний період, хоча, без сумніву, трагічний час. З дитинства ми звикли, що Герої – це постаті з книг, з каменю, з настінних портретів. Сьогодні маємо можливість бути з ними поруч, побачити живих персонажів, живих лицарів і принців, доблесних королевичів і просто відчайдушних захисників добра. Та чи готові прийти до них? Чи готові розділити свій час і простягнути руку? Чи готові їх, зрештою, помічати у нашому суспільстві? Чи…?
Коли побачила Сашка, як тільки-но його привезли з Київського військового госпіталю до Львівського, то вирішила спілкуватися з ним, як і з іншими. Проте на звичний «Привіт! Як тебе звати?» Сашко промовчав. Потім мені пояснили, що після важкого поранення у голову хлопець не говорить. Сашка поранили 27 грудня у Щасті. Йому всього лиш 23 роки. Лікарі дивуються, що хлопець взагалі вижив. Коли я зайшла у палату, Сашко зустрів мене поглядом. Мене вразили його очі – великі і блакитні, повні болю, страждань і водночас великої любові. Хлопець тримав мене у полі зору протягом всього візиту, а я просто не знала, які слова знайти для нього, щоб вивести комунікацію на інший рівень. Мабуть, це вперше у журналістському досвіді. Коли прийшла додому, написала у Фейсбуці, що в очах Сашка – відображення всієї України, де присутні біль, страждання, але водночас оптимізм. Світлий погляд Героя ніби «стояв» перед очима. Пам’ятаю, як написала кілька листів друзям, думала, що випишу свої переживання і стане легше. Проте через кілька хвилин вимкнула всі можливі засоби зв’язку, а з очей текли сльози. Була потреба заповнити серце тишею. Я сиділа і питала Бога: «Що я маю зробити для цього хлопця?» Відповіді не було, у вухах дзижчала тиша. Потім подумала, що замикатись вдома – це не вихід. Тому у цьому випадку рятували невиконані справи. З колегою з кафедри відправили бандероль для ще одного бійця до Києва. Поговорили, я знову заплакала. Пішла до храму. Літургія Напередосвячених Дарів має особливий глибинний зміст – поєднання скорботності і водночас світла Христового, яке просвічує всіх. Я намагалася не думати про Сашка, зануритись у літургійну молитву, але боротьба з думками видалася складним батлом. Знову виринало запитання: «що маю робити?». І враз, несподівано для себе знайшла відповідь: «Просто бути поруч і любити!».
Наступного дня, коли прийшла до Сашка, подарувала йому іграшкову ручку із пухнастим серцем. Хлопець затиснув її у долоні і кліпнув мені очима. Подякував. Як журналіст, я знаю про різні типи комунікації, про різні можливі ефективні моделі спілкування. Проте тільки тепер розумію по-справжньому, наскільки може бути цінною і багатогранною комунікація поглядом, яку ми теоретично відносимо до невербального мовлення. Сашкові справді подобаються іграшки. Під час наступних відвідин подарувала йому маленького ведмедика. Хлопець затиснув іграшку у долоні і довго дивився на неї. Війна пробуджує думати про глибинне. Я тримала свою долоню на руці Сашка, і враз його пальці почали розмикатися і чіплятися за мої пальці. Ще мить, Сашко тримав мене за руку міцно-міцно і пронизував поглядом. Його очі були повні сліз. У моїй сумці задзвонив телефон, хлопець до останнього не відпускав пальців; тільки тоді, коли сказала йому, що відповісти на дзвінок вкрай необхідно. Потім Сашко намагався щось сказати, я запропонувала йому написати на папері, оскільки він пише деякі букви і короткі слова. Хлопець намалював вишку і людські силуети на ній. Зрозуміла, що у його серці – біль війни. Можливо, ця вишка – це Донецький аеропорт, а, може, його рідний блокпост. Можливо, так він намагався говорити про те, що його мучить зсередини. Сашко намалював і заплакав.
Розумію, що час нашої загальнонаціональної поствоєнної реабілітації – важкий і тривалий період, який потрібен абсолютно всім, не тільки бійцям у зоні АТО. Бо вони бачать війну власними очима, а ми переживаємо її наслідки. Але сьогодні ми все ж можемо багато зробити для зміни цієї ситуації. На мою думку, перший і найбільш важливий шлях – не залишатися байдужим, не ідентифікувати біль окремо, а ділити і разом співпереживати, а ще – бути і любити! Не тільки перепостом у соцмережі чи лайком, а реально, бо Вони цього потребують. Важливо зігрівати Героїв теплом наших сердець, увагою і любов’ю. Якщо ми – християни, то це також найкраща наша практика і переживання у часі Великого посту. Бо справжнє не те, що консервуєш у собі, а те, що спонукає ділитися!
Юліана Лавриш
P.S. Сашко, як і інші хлопці, потребує матеріальної допомоги. Тому не будьмо байдужими! Якщо маєте бажання підтримати Героя, просимо звертатися до Юліани Лавриш: e-mail: yulianaloverysh@gmail.com, Facebook – Yuliana Lavrysh
Повязані записи
