«Що найбільше нам дошкуляє?» – запитав якось його.
«Те, чого не існує».
«Що це?»
«Страх».
«Страх чого?»
«Страх страху. Страх, що дещо повториться, що ми не впораємося з чимось, що втратимо щось, захворіємо, постаріємо, помремо… Боїмося думки, самого страху. Чи не дивно?! Того, що було, вже нема чого боятися. Того, що буде, – тим більше. Бо його може й не бути, а коли й станеться, то вже пізно боятися. А сьогочасний клопіт через хвилю буде вже в минулому. Ще через хвилю це вже не буде «тепер». Виходить, страх – це те, чого немає насправді. Є лише його тінь у нашій голові й душі. Якщо жити тепер і тут, жити очевидними речами і приймати їх такими, то боятися нема чого. Життя – це миті твоєї присутності в реальному світі, що невпинно повторюються. Це – повнота твого часу і простору: для твого користування, для твого задоволення. І ти навіть не помітиш, коли це скінчиться… Так мудро влаштував Бог».
«Віра помагає долати страхи?» – запитував я.
«Звісна річ. Ввіряючи душу в Божі руки, ми даємо можливість Духові заповнювати порожнечу – а це і є страхи».
«Але в Бога вірять не всі».
«Так. Можна з якихось причин не вірити, але довіряти Йому необхідно… Як той нещасний батько, що вигукнув: «Господи, поможи моєму невір’ю».
Мирослав Дочинець. “Золотий час. Одкровення карпатського знатника”, із фб-сторінки Мирослава Дочинця
Повязані записи
