Шляхи Господні часто незрозумілі людям, проте, переживши певний часовий відтинок, ми розуміємо велич та істинність Господньої мудрості. 16 липня 2020 року минає 20-ліття єпископських свячень Митрополита Львівського і Сокальського ПЦУ Димитрія. У ексклюзивній розмові з нашим ресурсом Преосвященний Владика ділиться спогадами, думками, перспективами.
Владико, як ви відчули своє покликання бути у Церкві? Що спонукало Вас до священства?
Дякую за таке традиційне запитання, але водночас воно завжди бентежить того, хто має на нього відповідати. Бентежить тому, що це є спогад. Інколи від нього щемить у серці. І тут мені на думку спадають слова Самого Христа: «Не ви мене вибрали, а Я вас» (Ін. 15, 16).
Вибір і покликання – це прерогатива Того, Хто кличе. Тут головним залишається почути голос Того, Хто кличе. В потайних глибинах душі кожного народжується цей відгук на вибір і покликання. Я зростав в атеїстичні безбожні радянські часи, тому єдиною мотивацією стати священником були ті релігійні звичаї і обряди, яких свято зберігали в родині. На мене сильний вплив мала бабця Ганна, яка мала старі церковні книги, які до неї перейшли від попередніх дяків. Приблизно з 70-х років вона стала старшою пєвчою у церковному хорі, читала, співала і задавала тон співу. Церкву в селі, там де я народився на Хмельниччині розібрали 1934 р., а священнику Володимиру Рогальському заборонили служити. Лишень в роки Другої Світової війни парафія знову відродилась, але 1945 року її знову закрили, бо священника, який на той час вже був митрофорним протоієреєм і благочинним Антонінської округи УАПЦ, репресували, інкримінуючи йому контрреволюційну антирадянську пропаганду. Згодом мені про о. Володимира Рогальського та його родину розповідала багато бабця і я настільки його життям перейнявся, що вже пізніше, які тільки-но за президенства Віктора Ющенка відкрилися архіви СБУ, я віднайшов справу репресованого о. Володимира Рогальського і за цими архівними матеріалами написав книгу про нього під назвою «Смертю здолавши вирок». У дитинстві я твердо вирішив стати священником. Це було моє оте глибинне непоказне бажання, яке виявилось значно пізніше. А поки що я 1989 року вступаю на історичний факультет Київського тоді ще державного, а згодом національного університету ім. Тараса Шевченка.
Що ви відчули, коли дізналися, що будете висвяченим архиєреєм? Власне, чому прийняли чернече ім’я Димитрія Туптала?
Це був 2000 рік 6 липня на засіданні Священного Синоду Української Православної Церкви Київського Патріархату я був обраний єпископом Переяслав-Хмельницьким, вікарієм тодішнього предстоятеля Святійшого Патріарха Філарета і ректором Київської Духовної Академії і Семінарії. Мені було лишень 28 років. Через 10 днів 16 липня 2000 року наді мною було звершено єпископську хіротонію у Свято-Володимирському кафедральному соборі м. Києва. Особистих переживань було багато, бо мені довелося стати ректором Київських духовних шкіл УПЦ КП і намісником Свято-Михайлівського Золотоверхого монастиря, який щойно постав із руїн. Наприкінці травня 2000 року ми щойно освятили відбудований Золотоверхий собор і місце куди я призначався ставало головною центральною оазою чернецтва та освіти Української Церкви. Я не скажу, що було так легко мені тоді ще досить молодому архиєрею звершувати керівництво монастирем і академією та семінарією, але я завжди пам’ятав настановчі слова Святійшого Патріарха Філарета під час вручення єпископського жезла: «Молодість не вада. Вона з часом минає. Бійся гріха і всіляких людських пороків… Не бійся нікого і нічого. Май у серці тільки страх Божий – це головне». Я постійно відчував підтримку Святійшого Патріарха. Він активно допомагав розвиватися духовним школам і зростати монастиреві, який став кузнею єпископських кадрів для нашої Церкви упродовж 2000-х років.
Що ж до вибору мого імені, то це сталося п’ятьма роками раніше увечері 3 жовтня 1995 року. Напередоні пам’яті святителя Димитрія Туптала, митрополита Ростовського, я був пострижений у чернецтво тодішнім ректором КДА і С і намісником Свято-Михайлівського Золотоверхого монастиря, єпископом Вишгородським Даниїлом Чокалюком. Ім’я дійсно вибрав Святійший Патріарх Філврет, сказавши: «Що я не можу оминути такого святого, будете Димитрієм». Отак я став носити своє чернече нове ім’я на честь великого святого Православної Церкви, українця Димитрія Туптала.
Більша частина вашого церковного життя минула у Києві – там ви навчалися, були ректором Київської православної богословської академії. У Львові ви майже десять років. Як можете підсумувати свій львівський період життя?
Після 21-го року перебування у Києві у 2010 році 27 липня я був призначений на Львівську кафедру після смерті митрополита Андрія Горака. Не скажу, що це було дуже просто. Взагалі я відкидав будь-які твердження про те, що десь там в Галичині, чи на Волині, чи на Буковині й Поділлі православ’я зовсім інше. Хоча моє бажання йти на Львівську кафедру зустріло такі заперечливі слова з боку Святійшого Патріарха Філарета: «Владико куди Ви проситесь, адже це Галичина». А через декілька місяців мого перебування у Львові я випадково у будинку вчених зустрівся з Блаженнішим Любомиром Гузаром, кардиналом та главою УГКЦ, і він мені сказав такі слова: «Я все думав, але щоб Дмитро Рудюк прийшов до Львова, я такого собі уявити не міг, але Львів то є Львів» з усмішкою закінчив розмову Блаженніший Любомир Гузар. Я вам передаю оці емоції обох тоді маститих ієрархів Українських Церков для того, щоб ви зрозуміли, що мій прихід до Львова викликав тоді щонайменше подив. Не скажу, що я знаходився у спокої, але сприйняв це, як волю Божу, бо зрештою Йому і тільки Йому я викликався служити і за словами апостола Павла: «Подібними до мене бувайте, як я до Христа» (1Кор. 4, 16), – я сприймав все те, що коїлося навколо мене. Оцінку моєму десятирічному періодові можуть дати тільки священники і паства з якими я перебуваю поруч і для яких я направду служу. Багато з тих проблем, що я декларував, наприклад побудова кафедрального собору у Львові, ще залишаються відкритими, але я до вирішення цього питання з своїми помічниками ретельно готуюся, наголошуючи на тому, що це не повинна бути проста велика церква, адже це перш за все центр православ’я, на який зоруватимуть інші, ті ж самі громади, настоятелі та вірні перш за все Львівсько-Сокальської єпархії Православної Церкви України. Що ж до львівського періоду життя, то на звичайному особистому рівні я довго звикав до Львова, поступово закохувався в це місто, знайомився з прекрасними його людьми, елітою. Старався саме тут розвивати свій науковий доробок, написавши саме тут у Львові докторську дисертацію. Вирішив питання з розширенням приміщень єпархіального управління у 2013 році. Дякуючи міській владі і зокрема Андрію Садовому та його помічникам ми зараз проводимо на належному рівні зовнішню реставрацію фасадів Свято-Покровського кафедрального собору.
Зовсім скоро виповниться 20-ліття ваших єпископських свячень. Як можете проаналізувати і підсумувати цей час з точки зору власного покликання та життя Церкви?
Відразу скажу, що трудився, як міг. Про все звершене мною не буду говорити, я й так частково на це питання відповів у попередньому. Але звичайно багато з наміченого ще попереду. Двадцять років не вважаю чимось таким особливим з точки зору дати, як такої. Я прослужив в єпископському сані 10 років як намісник і ректор у Києві і 10 років у Львові на кафедрі, тобто цей 20-ти річний період ділиться рівно на дві половини. І можу собі тільки уявити наскільки він був багатогранним. Я за натурою є людина, яка не цурається постійно вдосконалюватись, навчатися і спостерігати. З цього роблю дуже багато висновків. Я десь заявляв, що життя у Києві з погляду львівського бачиться по-іншому. Виходячи з цих міркувань багато з того, що я вже встиг зробити можливо робив би не так, але ці думки приходять з віком. Постійно мріяв про те, що вже сталося півтора роки тому – це визнання нашої Церкви Вселенським Патріархатом та вручення Томосу. Чому я це так емоційно зараз сприймаю, бо починаючи з 2001 року я постійно брав участь у переговорному процесі щодо визнання автокефалії Української Церкви, тому ця подія мене просто підносить, породжує в мені впевненість, що все не так погано було до часу визнання, що наш поступ і вибір був правильний і ми твердо чекали цього дня. Свої особисті емоції я завжди переплітаю з церковними. У ієрарха Церкви не може бути чогось такого, щоб він відволікався від головного свого служіння, бо він належить тільки Церкві.
Більше року ви як архиєрей перебуваєте у ПЦУ. Зараз у суспільстві є чимало розмов про Томос, який дехто вважає не таким, «залежним» від Константинополя, а також про потребу творення Патріархату. Що можете відповісти на ці контраверсійні тези?
Щодо Томосу, то тут питання є вирішене – це документ воістину національного значення, документ про нашу автокефальну зрілість. Уявіть собі, що ви доросла людина, отримали паспорт, а вам кажуть: «Ні ви не зріла людина і паспорт ваш не такий», – якою ж тоді буде ваша реакція? Всім твердо раз і назавжди треба усвідомити Томос про автокефалію Православної Церкви України, яка об’єдналась в єдину на Православному Соборі у Святій Софії 15 грудня 2018 року, наданий, і тут не може бути ніяких інших суджень. Сьогодні все частіше лунає, що ми нібито до останнього не знали змісту цього Томосу. Це неправда! За три дні до Об’єднавчого Собору Патріарх Філарет інформував єпископат УПЦ КП про те, які моменти будуть прописані у Томосі і всі все прекрасно знали. Тому те, що прописане у Томосі повністю відповідає статусу Православної Церкви України, як автокефальної. Чесно скажу мене відверто ображають кепкування деяких архиєреїв і духовенства з інших юрисдикцій та т. зв. церковних публіцистів з назв нашої Церкви, які наведені в Томосі. Знайте, що ця зневага так даремно не проходить, бо ви цим ображаєте перш за все Бога і Його Святу Церкву. Тепер щодо статусу Патріархату. Ми майже 30 років жили ідеєю Патріархату. Патріархи керували нашими Церквами (маю на увазі УПЦ КП і УАПЦ до об’єднання). Нам було чітко сказано Вселенським Патріархом Варфоломієм, що Патріархат Українська Церква матиме в майбутньому, коли процес об’єднання всього українського православ’я буде завершений навколо першопрестольного Києва, а не інших закордонних релігійних центрів. Коли це станеться? Може в багатьох виникає сум’яття від безпорадності вирішення цієї проблеми? Але я скажу – це повинне бути наше головне завдання і наша головна мета. Патріархат буде. Про це неодноразово заявляв Предстоятель нашої Церкви Блаженніший митрополит Епіфаній. На цьому питанні не треба спекулювати, а треба знаходити шляхи, стираючи гострі кути і йти до цієї мети постійної повсякденною працею, кожний своїм служінням, щоб цей зрештою день настав.
А які загалом можете підвести підсумки життя ПЦУ за цей період?
Зазвичай підводить підсумки служіння ПЦУ Предстоятель цієї Церкви, але й мені, як члену Священного Синоду можна сказати кілька слів від себе. Православна Церква України робить свій історичний поступ. Після отримання Томосу про автокефалію Української Православної Церкви (Православної Церкви України) вона стала п’ятнадцятою у сім’ї Вселенського Православ’я. Зараз йде процес її визнання з боку Православних Церков. Як ви вже чули, зараз нашу Церкву визнали Константинопольська, Олександрійська та Елладська Православні Церкви. Предстоятель Православної Церкви України Блаженніший митрополит Київський і всієї України Епіфаній постійно відвідує усі єпархії, освячує нові храми, бере активну участь у громадсько-політичному житті нашої держави. До його повчань і позиції дослухається керівництво країни та інтеліґенція. Згідно нещодавніх соціологічних опитувань понад 60 відсотків хотіли б митрополиту Епіфанію доручити керівництво Єдиною Церквою у майбутньому. Часто Блаженніший Владика відвідує Львівщину, адже тут зосереджено три найбільших православних єпархії: Львівська, Львівсько-Сокальська та Дрогобицько-Самбірська. Перед нашою Церквою розвернулась велика перспектива розвитку вже в канонічному правдивому статусі. Працює чимало синодальних відділів та комісій, церковно-громадських інституцій. Однак, хочеться, щоб ми всі – ієрархи, духовенство та віруючі, усвідомлювали по-справжньому свою місію та місію Церкви у світі. Зараз для цього є всі можливості, адже навіть державний закон дає право на вільне віросповідання. Тому в цих умовах нести служіння є легко, хоча випробовування в минулому підносило дух Церкви та її незламність.
Минуло майже двадцять років єпископських свячень, які у вас перспективи і побажання на наступне двадцятиліття? Які цілі?
Я постійну живу думками, чого ще не встиг зробити. Наголошую – постійно. Навіть інколи задумуюсь над тим чи вистачить часу. Звичайно праці багато, адже мені Предстоятель та Священний Синод ПЦУ доручив найвагоміші ділянки праці – Комісію з міжхристиянських відносин та Інститут церковної історії. Окрім керівництва Львівсько-Сокальською єпархією, яка в собі об’єднує 11 деканатів та 291 парафію, я маю ще загальноцерковний послух, який складається із згаданих мною двох інституцій. У напрямку їх місії в нашій Церкві ще мало напрацювань. Виклики епідемії коронавірусу дуже розслабили нашу працю, але думаю, що найближчим часом у Києві ми зберемося на чергове друге засідання нашої Комісії. Відтак, дякую Богові за все і ту наступну годину, яку Він мені відміряв, запевняю вас, я буду трудитися тільки для Нього і для блага нашої Святійшої Церкви України.
Спілкувалась Юліана Лавриш
Світлини – з особистого архіву Митрополита Димитрія
Повязані записи
