Тему, про яку піде мова нижче, ми уже частково обговорювали у нашому тексті на Вербну неділю, в котрому йшла мова про те, що все земне, а особливо такі речі як визнання і слава швидко проминають. Сьогодні ж мова піде про «зворотний бік медалі». Власне про те, яким чином християнин може бути чиїмось шанувальником, фаном чи фанатом, де власне різниця між визнанням заслуг певної людини, наслідуванням, копіюванням, фанатизмом чи «обожнюванням»..? Чи може християнин мати своїх «кумирів»? Що про це каже Святе Письмо, і як у цьому питанні не перейти межу, котра в даному випадку є дуже тонкою.
Дуже часто ми спостерігаємо за тим, як у світській лексиці вживають фрази, котрі приписують комусь з абстрактних «відомих людей», також при таких цитуваннях використовуються «покликання» на кшталт «як кажуть», або «як кажуть у народі…», а насправді дані цитати взяті із Біблії. Зокрема заповідь від Яхве – «ревнивого Бога Ізраїля», стосовно того, аби не робити «кумирів і бовванів», ми зустрічаємо у Старому Завіті досить часто, але головним меседжем від Бога є Перша заповідь, котру знаходимо у двадцятому та тридцять четвертому розділі Книги Виходу, та п’ятому розділі Книги Второзаконня: «Нехай не буде в тебе інших богів крім мене. Не робитимеш собі ніякого тесаного кумира, ані подобини того, що вгорі, на небі, ні того, що внизу, на землі, ні того, що попід землею, в водах. Не падатимеш перед ними ниць і не служитимеш їм, бо я Господь, Бог твій, Бог ревнивий…» (Вих. 20, 3-5). Таким чином, безумовно, Господь застерігав древній Ізраїль від поганства – політеїзму. Від того, аби народ, котрий поклоняється правдивому Господь мав інших «кумирів». Відтак, знаходимо у Старому Завіті ще один епізод на дану тему. Його читаємо у восьмому розділі першої Книги Самуїла. Народові було мало Божого проводу, вони захотіли «Царя». Суддя Самуїл активно остерігав своїх співвітчизників від цього кроку, адже Господь є єдиним правдивим Царем Ізраїля, та Всевишній виконав цю забаганку своїх нерозумних дітей, мовляв: «хотіли – маєте». Що сталось з Ізраїлем далі – читайте в наступних розділах Старого Завіту.
Цілком звичним для сьогоднішнього обивателя є слово «фан-клуб». Всі ми знаємо хто такі фани, всі ми чули про фан-клуби футбольних команд чи естрадних «зірок», кожен з нас бачив по телевізору «суперфана» київського «Динамо» Парамона, чи найзнаменитішого фана «Валенсії» і збірної Іспанії Маноло.
Є і «сумнозвісні» фани, а точніше фанати. Першим із найвідоміших з них є античний Герострат, котрий задля слави спалив одне із Чудес Світу – храм Артеміди Ефеської, чи Марк Девід Чепмен – фанат і вбивця Джона Леннона.
Звичайно, що ніхто нікому не забороняє захоплюватись якоюсь людиною, брати із неї особистий приклад, намагатись бути на неї схожою. Це цілком нормальні і притомні речі, часом нам – «простим людям», потрібні моральні чи суспільні люди-орієнтири. Але однією річчю є повага і намагання перейняти хороші риси, інша – сліпе наслідування, котре теж часами вироджується у фанатизм. Яскравим прикладом є сотні, а то й тисячі двійників знаменитостей, котрі витрачають час і гроші, аби стати такою чи таким, як кумир. Найяскравіший приклад в Україні – дівчина Барбі, під псевдонімом Аматуе.
Жити без авторитетів важко. Справді є люди котрих по праву можна назвати Великими, котрі є справжніми орієнтирами для суспільства у тих чи інших питаннях. Такі люди варті того, аби їх поведінку наслідували, намагались перейняти у них щось хороше. Але не більше. Адже кожна людина – творіння Господа, створена на Його образ і подобу. Як казав на одному із творчих вечорів у Львівській Духовній Семінарії Святого Духа УГКЦ тодішній її ректор отець Миколай Фредина: «Кожна людина – шедевр, створений Богом» (http://old.dyvensvit.org/news/578.html). Тому найкраще – розвивати власні, даровані Богом таланти, озираючись, при цьому на добрі життєві приклади, але не возводячи їх при цьому у кумири, адже всі вони – такі ж люди, як ми. «Не надійтеся на князів та на синів людських – бо вони не спасуть вас» (Пс. 146,3). В цьому контексті також згадується радянський фільм «Велика перерва», де один із героїв – учень вечірньої школи активно доводив, що він зробив правильно, коли в творі «На кого я хочу бути схожим» написав – «тільки на самого себе». Тільки так. Адже Господь подарував нам неповторний шлях. Тому треба жити своїм життям. Взоруватись на добрі орієнтири, але не копіювати їх. Бо це їхнє життя. А наше – інше – теж дароване і заплановане Богом.
Наостанок же хочеться сказати про одну дуже погану звичку нас, українців. Ми блискавично возводимо когось у кумири і кричимо йому «осанна» і не менш блискавично вчорашнього кумира заганяємо на рівень «нижче плінтуса» і кричимо у його ж адресу «геть із ним, він винен смерті»… Прикладів, особливо політичних, можна навести багато, не буду перераховувати – всі знають. Так і з нашими улюбленими футболістами, боксерами, співаками і т.п. Легко зачаровуємось. Легко віримо в псевдомесій. Легко віримо в те, що за словами Блаженнішого Любомира «на вербах ростимуть грушки».
Читайте також: Від «Осанна» до «Розіпни», або людська слава – скороминуща
Жоден кумир і месія з маленької букви не збудує нову Україну замість нас. Жоден кумир не житиме нашим життям, а ми не житимемо його життям. У нас має бути єдиний, неповторний, досконалий і правдивий кумир – Господь наш Ісус Христос. Бог і досконала людина. Саме він має бути кумиром від якого ми повинні фанатіти і схожим на якого повинні бути. Бо на відміну від земних ідолів, позитивний імідж яких, зазвичай, просто мішура, стрази й дим, Він – «Вчора, сьогодні, той самий навіки»…
Будьмо фанатами Христа!
Володимир Мамчин
Повязані записи
