Передивляючись чудовий фільм «Небеса реальні», я запам’ятала одну притчу, яка мені надзвичайно сподобалася. Хочу поділитись нею із вами….
Було собі могутнє королівство, яким правив сміливий Лев. І всі люди та звірі були щасливими та жили в достатку. Але на королівство напали вороги і майже повністю його знищили. Живими залишились Єдиноріг, Ведмідь і Лев, які мали захищати свою землю та своїх людей. Вони збудували собі оборонну споруду в печері, і ніхто із ворогів не міг туди пробратись. Але вороже військо виявилось сильнішим. Щоб врятувати королівство від безлічі смертей, Єдиноріг та Ведмідь мали віддати Лева загарбникам. Єдинорога можна було позбавити його рогу – тоді він став би звичайний конем, якого впрягли б у віз. Ведмедя легко було закувати у ланцюги – і він би танцював у цирку. І тільки нескорений вільнодумний Лев був головною перешкодою для чужоземного короля. Лева неможливо приручити, а єдиний спосіб позбутись його – вирвати серце із його грудей. Коли Лев спитав своїх друзів: «Що ви будете робити?», вони засміялись і відповіли: «Якби ми могли обрати – то це саме та благородна смерть, якою ми хочемо померти»… Я не знаю, чи перемогли вони люте військо і чи врятували рідну землю, але знаю одне – Ведмідь і Єдиноріг не зрадили Лева…
У нашому житті ми часто стаємо слугами інших людей, втрачаючи самих себе. Ми добровільно опиняємося у моральному кріпацтві, бо бути слугою простіше, аніж бути господарем власної долі. Врешті, свобода, за яку боролись наші предки, наші діди та батьки, і подарували її нам, стає важким тягарем. Свобода – це зовсім не солодкий шоколадний пиріг, а радше – титанічна гірка праця. Але ми, втомлені обов’язками і відповідальністю, відрікаємось від неї. Ми не пручаємось, коли наші крила обрізають, ми мовчимо, коли нас заковують у ланцюги і наказують бути блазнем для інших…Із перспективних і добрих мрійників ми перетворюємося на зомбі, з яких висмоктали душу остогидла робота, бюрократичний ідіотизм і розгубленість. Відома російська поетеса Марина Цвєтаєва сказала: «Крила – свобода, тільки коли розкриті в польоті, за спиною вони – тягар».
Я, мабуть, щаслива людина, бо середовище моїх друзів – це романтики та ідеалісти. Вони вірять в такі речі, які сучасний світ вважає критичними, надміру пафосними. Я живу в середовищі вільних людей і тому позбулась майже усіх своїх кайданів. Пригадую, коли піднімалась на гору в Ла-Салетт (Франція) разом із компанією друзів. Всі вони спортивні, деякі – колишні «Пластуни». Я вважала, що гірше, за «тортури» на заняттях фізкультури для мене не буде нічого. Подумала: «Це ж не Говерла, я завжди ходжу пішки Львовом і швиденько дістануть вершини». На середині дороги мене боліло все тіло і я не могла дихати. Але піднялась вище. До вершини залишалось кілька метрів. Проте я була майже мертвою: тіло не слухалось, серце шалено калатало. І, звісно, я знайшла вихід – почала не просто плакати, а ридати. Здавалось, що навіть гори, які були схожими на старих поважних світських дам вікторіанської доби, були спантеличеними. Я сказала друзям: «Все, залиште мене тут, далі я не піду». Я була зла на весь світ. Але відступати було нікуди, повертатись назад безглуздо. Крізь сльози, прокльони усіх і все, червона як рак і майже паралізована, я дісталась вершини 🙂 Пройшов час, і я зрозуміла одну істину – коли ви будете йти прямою дорогою, ви не втомитесь, не нервуватимете. Але ви ніколи не побачите райських краєвидів і шалено красивого неба, яке по-доброму глузує із вас, дозволяючи ангелам кінчиками своїх пальців куйовдити ваше волосся. Це все чекає на вас, якщо ви готові дряпатись вгору.
Я точно не великий філософ і ніколи ним не стану… Але думаю, що свобода, сміливість та любов – це і є той голос Бога, який промовляє до нас. Нехай зараз доводиться прислухатись, бо це тільки шепіт… Але я вірю, якщо ми будемо чесними, добрими і людяними – почуємо його вповні. Головне – не піддавайтесь на короткочасні привілеї сірого рутинного світогляду, головне – не зрадьте «Лева» всередині себе!
З любов’ю,
Лідія Батіг
Повязані записи
