У світі не так багато храмів, присвячених св. Марії Магдалині. Один із них розташований у Львові. Однак сьогодні він більше відомий як Органний зал, і навіть не всі львів’яни знають, що, окрім концертів, там відбувається Літургія, діє жива парафія, і окрім краси звуку, храм є місцем краси образу та спасіння людських душ.
Марію Магдалину знають здебільшого як жінку-мироносицю, яку Ісус Христос звільнив від семи бісів. Саме їй першій явився воскреслий Спаситель, коли вона недільного ранку прийшла до Гробу Господнього, щоб разом з іншими жінками помазати Тіло Учителя дорогоцінним миром. Згідно ж із давньою західною церковною традицією, Марія в минулому була блудницею, сестрою євангельських Лазаря і Марти.
Безумовно, Марія Магдалина — одна кількох наймужніших людей, які не покинули Ісуса після Його арешту: саме вона разом з Його Матір’ю стояла під хрестом. Цілком зрозуміло, що така особа не залишає байдужими християн. Її постать також хвилює бурхливу, іноді хворобливу, уяву письменників і митців.
Храм Марії Магдалини у Львові також має бурхливу історію і не менш драматичне сьогодення.
Ми поспілкувалися з о. Артуром Стрончевським, який уже другий рік як призначений настоятелем парафії Марії Магдалини. Він сам із Польщі, але 20 років живе в Україні, належить до Згромадження Місіонерів Облатів Непорочної Марії, яке має парафії в Києві, Чернігові, Тиврові, Гнівані і у Львові. При храмі служать два священники: настоятель і його вікарій — о. Павло Шляхета.
Андрій Толстой: Отче Артуре, коли відновилося парафіяльне життя при храмі?
О. Артур Стрончевський: Парафія була заснована на початках XVII ст., а відновлена з 1991 року. З 2002 року були відновлені богослужіння в храмі.
Ви суміщаєте богослужіння з діяльністю Органного залу. Як Вам це вдається?
Наша Церква має подібну ситуацію в Києві, в храмі св. Миколая, де ділить також приміщення з Національним будинком музики. Ми підписали договір на оренду приміщень на конкретні години — і тільки під час цих годин можемо тут бути, і наші парафіяни разом з нами. Ця угода укладається кожного року разом із графіком богослужінь, її затверджує міська рада.
Ким є парафіяни цього храму?
Наші парафіяни — це львів’яни, які ходили до цього храму поколіннями. У деяких випадках ми могли би прослідкувати їх до XVII ст. Я особисто бачив це з парафіяльних книг. Зворушує, коли бачиш, як в одному роду кілька поколінь — аж до прапрабабусі — були охрещені в цьому храмі. Також є нові люди, які приходять і залишаються, бо їм цікаво і подобається тут, або ж вони живуть близько звідси.
Богослужіння у вас проводяться двома мовами?
І польською, і українською, звичайно.
Багато львів’ян дивуються, коли дізнаються, що при храмі Марії Магдалини є парафія, що тут відбуваються богослужіння.
Це тому, що коли ми ходимо по місту, то бачимо вказівники, і на них чітко зазначається, в яку сторону йти, щоб попасти, наприклад, в собор Святого Юра чи в інше місце — а про наш храм написано, що це Дім органної музики. Ніде не знайдемо згадки про костел святої Марії Магдалини. Хоча на храмі є табличка, що це пам’ятка архітектури, є також вивіска, що це парафія. І всюди ми чуємо лише про Органний зал. Але попри це багато хто знає, що тут парафія. Помічаємо, як люди проходять або проїжджають в трамваях повз храм і хрестяться. І я маю надію, що львів’яни, які відвідують Органний зал, усвідомлюють, що це храм, а не просто концертна зала.
Сцена і вівтар розташовані в протилежних сторонах храму.
Тому трохи жаль, бо коли люди приходять на концерти, то сидять спиною до Святих Тайн. Вівтар закривається шторкою, а спинки лавок змінюють положення. І тому слухачі концерту сидять задом до Всевишнього.
Попри незвичні умови і те, що парафія малознана, на Великдень у вас відбулося хрещення дорослої людини, що не часто трапляється у львівських церквах.
Так, справді, ця подія мала місце.
В інтерв’ю нашому сайту цей новоохрещений молодий чоловік розповів, що для підготовки до хрещення його скерували саме до Вашого храму.
Він просто живе на території нашої парафії. Ми хрестимо не тільки дорослих. Наприклад, відразу після нашої розмови у нас буде хрещення дитини. Два тижні тому було вінчання молодої пари.
Ось на столі я бачу свідоцтва про катехізацію дітей.
Так, маємо 25 дітей, які офіційно завершують цей навчальний рік. Кожен із них отримає свідоцтво.
Інколи в соцмережах і медіа можна побачити повідомлення про непорозуміння, які виникають між парафією і працівниками Органного залу. Здавалося б, цього не мало би бути, тому що є договір і кожна сторона його дотримується.
Відповім відверто: вони незадоволені тим, що ми є тут присутні. І вони би хотіли, щоб нас тут не було. Звичайно, на рівні керівництва ми намагаємося вирішити те чи інше питання, але парафія і Органний зал — це не тільки настоятель і директор. Парафія — це також люди. І для багатьох із них цей храм ніколи не буде Домом органної музики. Для них це — храм, і вони хочуть почуватися тут, як у храмі; вони навіть не можуть прийти сюди помолитися протягом дня поза часом наших богослужень.
Більше того, буває так, що ми зіштовхуємося з не зовсім коректним ставленням зі сторони окремих працівників Органного залу. Неодноразово ті, хто сидить на вході, говорять людям, що тут немає парафії, що тут нема жодного храму, що тут ніхто не молиться.
Подібне казали згаданому нами хлопцеві, який прийшов до Вашого храму вперше, щоб розпочати підготовку до хрещення (див в інтерв’ю, ред.).
Саме так його вперше тут зустріли. Для нас це боляче. Ми ж не говоримо, що тут нема органної музики.
Триває війна, частина людей виїхала зі Львова, інші були мобілізовані. Людей у храмі стало більше чи менше?
Людей стає більше. Бачимо це по нових обличчях. Зараз стали часто приходити на Службу Божу військові, просять про благословення, деякі пишуть до нас, цікавляться, коли богослужіння, коли можна прийти посповідатися чи до причастя. Так що у нас кожен понеділок служиться навіть спеціальна Служба в наміренні миру та військових: і зранку і ввечері — українською і польською.
Наскільки мені відомо, костел св. Марії Магдалини був останнім римо-католицьким храмом, який радянська влада закрила у Львові?
Так, цей храм діяв у часі Другої світової війни і був відкритий до початку 1960-х. Тому було би цілком справедливим, щоби його повернули Римо-католицькій церкві.
Священником цього храму був о. Кароль Ястшембський, якого можна вважати одним із перших місіонерів культу Божого милосердя і який привіз до Львова образ Ісуса Милосердного, що, ймовірно, був створений ще за життя св. Фаустини Ковальської.
Так, він служив тут у повоєнний період, допомагав іншим священникам.
У Львові в багатьох людей існує стійке сприйняття Римо-католицької церкви як польської. Наскільки правильно називати Католицьку Церкву польською чи українською?
Не можна називати її польською. Це — Римо-католицька церква, тобто Вселенська. Вона не прив’язана до якоїсь національності. В нашій Церкві римський обряд, а є спільноти, які мають обряд грецький, звідси й назви римо- чи греко-католики. Але ми всі католики. Можливо, десь є храми, які називають себе польсько-католицькими, але це секта. Тому коли в мене запитують, чи це польський храм, я кажу, що ні — це римо-католицький храм.
Але все ж інколи католицькі парафії мають відчутний національний відтінок.
У різних державах можна побачити парафії, які вважаються польськими, але в значенні полонійні. Тобто поляки, які живуть у діаспорі, гуртуються разом, щоб практикувати свою віру і зберігати свої національні і культурні традиції. У Львові не існує польської діаспори, поляки живуть тут багато століть, вони тут не на чужині, а в себе вдома. Політично Львів належить до України, але він залишається полонійним осередком, бо тут живе чимало людей, які мають глибоке польське коріння. Звичайно, що це відображається на житті нашої парафії, але ми не польська Церква, а Вселенська. Тому у нас є Служби українською мовою — і в неділю, і в понеділок. Через це дуже дивно, що за 30 років нам не повернули храм. Ми не маємо нічого проти концертів. Подібна практика існує в Західній Європі.
Якщо звернути увагу на храм зовні, зокрема, на стан вікон, на фасад, стіни, то очевидно, що костел потребує капітального ремонту.
Храм є пам’яткою архітектури. Станом на тепер це запитання швидше до міста, або до Міністерства культури. Пригадую, що якийсь ремонт на маленькій частині при вході відбувався, здається, в 2019 році. Якщо ж піти вздовж стіни храму, що зі сторони вул. Дорошенка, то побачимо там і тріщини, і як відвалюється тиньк, і як розвалюється стіна, що підтримує насип… Все руйнується. Сходи, які ведуть до храму, теж у сумному стані, а головний вхід взагалі замурований, бо там стоїть сцена. Мені це нагадує комуністичний підхід: використовувати якнайбільше, а грошей на догляд не витрачати.
Якщо повернутися до духовної сторони питання: чому храм присвячено саме Марії Магдалині?
Відомо, що фундаторка, графиня Пстроконська, вважала себе грішною, тому просила, щоб храм носив ім’я Марії Магдалини. У світі мало храмів присвячених цій великій святій. Вона, здається, не є популярною покровителькою, але вона є могутньою. Покійний Папа Франциск підвищив спомин Марії Магдалини до рангу свята і надав їй титул «Апостолки апостолів». Бо вона першою принесла апостолам звістку про воскресіння Христа.
Марію Магдалину знають як мироносицю. Чи можна сказати, що через це в храмі, який їй посвячено, по-особливому відчувається зцілююча благодать?
Думаю, що так. Бо ще в 1920-30-х роках тут відбувався особливий молебень за хворих. На фотографіях видно, що на нього приходило багато людей. Деяких людей навіть приносили сюди, так, що люди лежали вздовж храму.
Дякую, отче, за розмову.
З історії храму св. Марії Магдалини у Львові
Костел Марії Магдалини розташований на невеликому взгір’ї на південний захід від центру Львова. Донизу від нього, в сторону центру, йде вулиця Дорошенка, а перед храмом їдуть автівки і трамваї по вул. С. Бандери (в давніші часи ця вулиця називалась на честь Леона Сапєги, першого маршалка Галицького сейму).
І хоча візуально ні в кого, хто бачить храм, не виникає сумніву, що йдеться про церкву, багатьом ця будівля відома як Львівський органний зал. І лише відносно небагато людей знає про те, що в храмі відбуваються богослужіння. Однак дихати молитвою храм може лише у визначені години — парафія тут досі у гостях: після радянської окупації Львова храм у віруючих відбирали двічі, останній раз — у 1962 році. Спочатку його перетворили на клуб, а потім — на концертний зал. В часи Незалежності храм Церкві не повернули.
Як усе почалось
Наприкінці XVI ст., ще перед тим, як з’явився храм св. Марії Магдалини, тут була зведена стовбова кам’яна каплиця — пам’ятка пізнього Ренесансу. Вона збереглася до наших днів; з часом її відновили, і ми можемо бачити на ній Розп’яття та, найімовірніше, святого Франциска з Асижу. Окрім сакральної функції, ця капличка виконувала роль знаку, що позначав межу території родини Сикстів, які, власне, і звели цю сакральну пам’ятку. Вже пізніше її включили в стіну близько брами до двору плебанії. А в XVIII ст. поруч каплиці встановили різьблену фігуру св. Яна Непомука.
Та це був лише перший штрих. Навесні ж 1600 року недалеко від каплички була збудована інша каплиця — більша і дерев’яна — на честь св. Марії Магдалини. Каплиця постала завдяки старанням Анни Пстроконської з Хотимира (Хоцімєжа), тодішньої власниці фільфарку (маєтку). Згідно з переказами, вона збудувала її як спокуту за гріхи. Тому, мабуть, і обрала Анна за покровительку для каплички св. Марію Магдалину, яку в західній церковній традиції вважають однією з найбільших покутниць. Відомо, що каплиця була невеличкою, з тесаного дерева, при вході було розміщено зображення Марії Магдалини та семи злих духів, які представляли сім головних гріхів. Образ був підписаний словами: «Maria de Magdala Grandia mea mala» («Марія з Магдали великі мої гріхи»).
Домініканці
На початку XVII ст. каплицю і весь фільварок переписали отцям-домініканцям, одному з найбільш давніх і заможних монаших чинів у Львові. Нові власники створили тут новіціят і семінарію для Руської провінції Ордену. Монахам сподобалась затишна та віддалена від гамірного центру міста місцевість, це мало би сприяти навчанню. У 1612 році, на Свято Зіслання Святого Духа, домініканці посвятили наріжний камінь храму, будівництво якого тривало понад чверть століття. Зрештою в 1639 році семінарійний храм домініканців освятили, поруч було зведено спочатку дерев’яні, а пізніше — кам’яні монастирські приміщення. Вже у 1612 році там жило 12 монахів.
Звісно, спочатку храм мав інакший вигляд. Однак досі ми можемо побачити елементи краси первісної святині, які нагадують орнаменти різьби каплиці Боїмів та Успенської церкви і датуються першою чвертю XVII ст.. Йдеться про багато декорований портал до пресбітерію костелу. Недалеко від храму св. Марії Магдалини тоді ж було зведено костел св. Лазаря, при якому збудували шпиталь для вбогих. Це й не дивно, оскільки, згідно з церковною традицією, Лазар був братом Марії Магдалини. Досі триває дискусія, хто саме архітектор і будівничі цих храмів.
Вівтар св. Марії Магдалини
Визначною історичною та сакральною пам’яткою храму св. Марії Магдалини є вівтар, який зберігся до нашого часу впродовж чотирьох століть. Вівтар вражає своєю красою та розмаїтістю. У трьох його частинах зображені події з життя Марії Магдалини: Марія під час молитви, Марія Магдалина та її сестра Марта слухають Ісуса, Марія Магдалина зустрічає воскреслого Христа. Ісус-садівник тримає в руці лопату.
Елементи вівтаря храму св. Марії Магдалини
Також вівтар прикрашають фігури святих, поміж них — св. Домінік і св. Гіацинт (св. Яцек). Водночас вівтар створює атмосферу близькості: попри його красу відчуваєш, що його творили не генії мистецтва, а люблячі серця та руки. За словами теперішнього настоятеля парафії, якщо придивитися ближче, то можна побачити навіть відбитки пальців, матеріалом для вівтаря стала мармурова крихта з клеєм. Така техніка називається стюковою.
Епіцентр бойових дій
У XVII ст. храм Марії Магдалини розташовувався в передмісті, тож він потрапляв до епіцентру бойових дій, коли Львів опинявся в облозі щонайменше чотири рази (1648, 1655, 1657 та 1672 роки). І хоча місто змогло встояти, але війни впродовж століття виснажили його. І в 1704 році, під час Третьої Північної війни, Львів таки здобули шведській війська Карла XII. Тоді під час боїв храм і монастир були сплюндровані та спалені.
У XVIII ст. місто не лише відновилося, але й почало розбудовуватися. Кількість монастирів у ньому стала такою великою, що Львів називали «містом монахів». І поміж всіх знову виділявся Орден Домініканців. У тому ж столітті храм Марії Магдалини був розбудований. Загалом на переломі XVII та XVIII століть у Львові було чотири домініканських монастирі: Божого Тіла біля мурів міста, св. Урсули на Личакові, св. Марії Магдалини на Галицькому передмісті, а також розташований недалеко від нього жіночий монастир домініканок св. Катерини Сієнської (пізніше там звели церкву Святого Духа).
Елементи бароко
У розбудованій святині з’явилися популярні на той час барокові елементи у львівському стилі. Найпримітнішими є дві кам’яні фігури на фасаді храму: св. Домініка та св. Гіацинта, які були створені в середині XVIII ст.. У 1760-1780-х роках створили також дерев’яні стійки і вісім бічних вівтарів з образами та різьбою, які не збереглися до наших днів. Крім того, було завершено баптистерій і амвон. У вівтарях також були розміщені великі образи, один із них зображував св. Гіацинта на фоні Києва, який спалюють монголи.
Габсбурги
Під час правління Австрійської імперії у долі храму св. Марії Магдалини відбулися зміни. У 1784 році нова австрійська влада скасувала монастир, а парафію передала світським священникам. У колишніх монастирських приміщеннях з 1816 року почала діяти початкова школа ім. св. Марії Магдалини. З того часу парафія назавжди пов’язала себе з катехитичною та освітньою діяльністю, пізніше ця нова позиція була підсилена появою неподалік Львівської Політехніки, яка постала на території колишніх домініканських садів. Фактично храм св. Марії Магдалини виконував функцію академічного, саме в ньому відбувалися урочисті Літургії на початок навчального року. А під час епідемії холери в 1831 році в будівлі монастиря діяв шпиталь, школа тимчасово розміщувалась у будівлі неподалік храму.
Фігури св. Домініка (ліворуч) та св. Гіацинта (Яцека) на фасаді храму св. Марії Магдалини у Львові. Фото Крістіан Клисевич, 2022 р. З колекції Музею кресів в Любачеві.
Жіноча в’язниця
Наступна відчутна зміна відбулася в 1841 році, коли монастирські будівлі перетворили на в’язницю для жінок. Пресбітерій (простір між навою і престолом у вівтарі) розділили на дві частини дерев’яною стіною, утворивши таким чином два нових вівтарі (один — для ув’язнених). На початку 1920-х, коли пресбітерій об’єднали, один із вівтарів передали до костелу Різдва Пресвятої Богородиці в Наролю, де він перебуває дотепер. Через те, що монастирські будівлі забрали під в’язницю, місто збудувало у 1844-му році поруч із храмом нову плебанію (дім для священників). А у 1880-му поміж новим будинком плебанії та фасадом храму вирівняли майданчик, для чого понизили рівень землі. Через це з’явилися подвійні сходи до входу в храм, які доволі вдало вписалися в загальний вид.
Через те, що Львів продовжував зростати на ділянці Галицького передмістя та району Нового світу, зростала чисельністю і парафія св. Марії Магдалини. Якщо в першій половині XIX ст. вона нараховувала 2000 парафіян, то наприкінці століття — вже близько 8000. А в першій чверті XX ст. досягла 15 тисяч. У 1899 році перед храмом установили фігуру Божої Матері Непорочної.
Перша світова війна
Під час Першої світової війни австрійська влада відібрала для потреб армії у храму дзвони. Однак два з них вдалось врятувати — голос одного ми можемо чути тепер у Львівській латинській катедрі. Найбільші втрати храм відчув під час боїв між поляками та українцями в листопаді 1918 року. З перших днів костел опинився на передовій зіткнень: польські військові перетворили одну з веж храму на пункт спостереження, через що її обстрілювали Січові Стрільці зі сторони Цитаделі. Пам’яткою цих обстрілів є куля, підвішена на правій вежі храму зі сторони Цитаделі.
Розквіт парафії
Поміж 1921 та 1923 роком колишні монастирські приміщення, в яких за Австрії розташовувалась жіноча в’язниця, прийняла Політехніка. Церкві ж повернули колишню каплицю тюремного закладу — саме тоді пресбітеріум знову об’єднали. В 1925-1927 роках у храмі було збудовано новий величний престіл на сходах з підсвіткою в стилі art déco — з дерев’яними фігурами ангелів, які тримають корону. Його можна побачити і сьогодні. Посередині стояв масивний позолочений табернакулюм (кивот). Такий вівтар став ще однією унікальною особливістю львівської святині — в травні 1929 року його освятили.
У 1930-х роках стараннями о. Герарда Шміда та завдяки пожертвам парафіян у храмі було встановлено сучасний орган (роботи з його встановлення виконала фірма Gerbruder Rieger). Орган було визнано найкращим у Львові і одним із найбільших у Львівській архідієцезії. Про його можливості свідчить шкала звуків: 71 повний голос. Органові труби зайняли хори по всій ширині храмової нави. Варто зазначити, що крім органу в храмі діяло два хори: хлопчачий та чоловічий, які виконували традиційні григоріанські напіви. Це були єдині такого роду хори на всю архідієцезію.
Парафія св. Марії Магдалини в 1930-х роках була однією з найбільших у Львові. А через те, що поруч розташовувалося багато освітніх закладів, поміж парафіян було чимало представників львівської еліти.
Окупації: радянська та німецька
Під час боїв у вересні 1939 року німці, стріляючи, пошкодили стовбову капличку Сикстів. Своєю чергою, радянська окупація Львова 1939-1941 років була позначена масовими депортаціями мешканців міста. Це відобразилось і на парафії св. Марії Магдалини. Зокрема цікаво склалася доля тогочасного настоятеля храму о. Влодімєжа Цєньского. Після арешту НКВС його вивезли з міста, однак пізніше, після початку німецько-радянської війни, звільнили — і він вступив до Армії Андерса, де координував душпастирську працю. В парафії продовжував служити о. Юзеф Клос, свої обов’язки він виконував не лише до кінця війни, але й до часу першого закриття храму радянською владою.
Тут варто згадати про знаний для багатьох львів’ян розстріл нацистами польських професорів у липні 1941 року. Це сталося на Вулецьких пагорбах на території парафії св. Марії Магдалини.
Під час боїв за Львів 23 липня 1944 року,радянська артилерія пошкодила вежу храму. А наступного дня склепіння костелу пробили німецькі снаряди — але, на щастя вони не вибухнули. Це сталося якраз під час відпустової Служби Божої на честь св. Марії Магдалини, пам’ять якої Церква вшановує 22 липня. Ніхто з присутніх на Святій Месі не постраждав, що можна розцінити як справжнє чудо.
Друга радянська окупація
У 1946 році настоятель парафії о. Юзеф Клос був вимушений залишити Львів та переїхати до Польщі (помер 18 вересня 1978 року). Для храму розпочалися найважчі десятиліття в його історії. Втрат зазнала уся Львівська архідієцезія, яка на початку 1939 року нараховувала 28 деканатів, 416 душпастирських осередків, 1 079 108 вірних, 754 священники парафіяльні і 249 священників-монахів.
У половині 1946 року на радянській частині території архідієцезії залишилось 19 священників. На час розпаду Радянського Союзу тут діяло лише сім душпастирських осередків, поміж них — Львівська латинська катедра, костел св. Антонія на Личакові у Львові, парафії в Борщеві, Галущинцях, Стрию, Щирцю та Золочеві. Два львівські храми — Матері Божої Сніжної та св. Марії Магдалини — у повоєнний час ще функціонували, але зрештою були закриті.
Репресії почалися після 17 вересня 1939 року, продовжилися за німецької окупації в 1941-му та за «других совітів» — з літа 1944-го. До осені 1946 року тривала так звана експатріація, коли значна частина поляків, а отже — римо-католиків, під тиском та шантажем радянської влади (не)добровільно переїхали на територію Польщі в її нових кордонах. Було переселено майже 800 тис. людей. 26 квітня 1946 року вимушено залишив Львів архієпископ Євгеніуш Базяк.
У той самий час зі своїх домівок у Польщі виселяли українців — частина з них була вивезена в СРСР, а частина — на захід та північ Польщі, де їх навмисно розсіювали для повної асиміляції на колишніх німецьких землях, які по закінченні війни відійшли до Польської Народної Республіки. Це були трагічні часи для народів Східної Європи, над якими не лише тяжів спадок складних взаємин між собою — тепер всі вони опинилися під п’ятою безжального та безбожного ворога — більшовицької Москви.
Як Ленін «врятував» храм св. Марії Магдалини
У червні 1946 року радянська влада закрила костел св. Марії Магдалини. Але невдовзі його знову відкрили, і парафіяльне життя поновилося. Це сталося завдяки о. Зигмунтові Трушковському, якого більшовики в липні 1945 року засудили за співпрацю з польським підпіллям до п’яти років таборів. Однак вирок у дію не вступив: виявилося, що священник ще в 1913-1914 роках був знайомий з Леніним. Він навіть позичав «Вождю світового пролетаріату» гроші: залишились відповідні розписки і чек про повернення. Це чомусь зворушило НКВДистів, і ксьондза відпустили. Саме він розпочав свою душпастирську працю в костелі св. Марії Магдалини з вересня 1946-го до своєї смерті в листопаді 1949-го. Йому допомагав о. Марцін Карась – редемпторист, який служив у храмі до серпня 1950-го. Впродовж п’яти років парафія залишалась без душпастиря, недільну Літургію відправляв о. Рафал Кєрніцкій з катедри, допомагав йому о. Кароль Ястшембський. З 1955 року в костелі служив о. Зигмунт Галунєвіч, який перед тим відбув сталінські концтабори.
Закриття храму
У 1962 році радянська влада все ж таки закрила храм. Останнє богослужіння відбулося наприкінці червня, щойно парафіяни відзначили 50-річчя священства о. Галунєвіча. Радянська влада почала використовувати храм не за призначенням — тут влаштовували клуб. Це не могло не вплинути на облаштування костелу: були знищені бічні вівтарі, лавки, частина епітафій, вивезли образи, різьбу, амвон, конфесіонали (сповідальниці) і клячники. Багато чого в храмі та коридорі забілили вапном. Те ж саме зробили з фресками Розена в баптистерії, який перетворили на туалетну кімнату. З храму зняли хрест, забрали фігури Богородиці і св. Яна Непомука. Щоправда, уцілів головний вівтар, орган та епітафії.
Органний зал
У 1969 році комуністи вирішили віддати храм консерваторії, оскільки в ньому є унікальний орган. Якраз тоді в СРСР органна музика набувала популярності. В радянські часи орган капітально ремонтували двічі. У переробленому під концертний зал храмі виступали відомі органісти та хорові колективи.
Поліхромія зі сценою розп’яття (вик. Т. Ґертнер ? друга пол. XVIII ст.). ЇЇ мало хто помічає через розташування.
Після розпаду СРСР
Після розвалу Радянського Союзу багато храмів Львова знову стали місцем молитви та богослужінь. В 1991 році постало питання і про повернення римо-католицькій громаді костелу св. Марії Магдалини. Парафію зареєстрували, але богослужіння відбувалися в храмі хіба що раз на рік — на Різдво Христове. Костел далі виконував функцію концертного залу. Дозвіл на щоденну Службу Божу парафія отримала лише на початку XXI століття. Хрест повернувся на святиню в 2013-му. Станом на сьогодні костел продовжує виконувати функцію концертного залу, а парафіяни, згідно з договором, мають визначені години для богослужінь. І хоча парафія інколи сприймається як польський осередок, у неділю тут служиться Свята Меса також українською мовою.
Розписи Яна Генрика Розена в храмі св. Марії Магдалини у Львові.
Попри старання парафіян, політичних та культурних організацій, в тому числі й польських, храм Церкві досі не повернули. Складається доволі «кумедна» ситуація: так, наприклад, під час Меси парафія використовує синтезатор, тоді як орган храму використовується лише для світських концертів. При ближчому знайомстві з цим болючим питанням розумієш, що йдеться не лише про відновлення історичної справедливості, але й про релігійні почуття вірних та репутацію Львова. А також про низку «дрібних» конфліктів та непорозумінь, які, подібно до мозаїки, складаються у дуже непривабливу картину. Та у всьому цьому здається очевидним одне: храм, присвячений святій Мироносиці, духовна, культурна та історична перлина є однією з відкритих ран Львова, яка, вочевидь, чекає на зцілення з Неба.
Використано матеріали з книги “Skarby kresowej świątyni”.
Підготував і фото (якщо не зазначено інакше) Андрій Толстой
Також читайте: Охрестився на Великдень у львівському храмі: розмова з 22-річним хлопцем
Сестра Тобіаша: «Монастир – це не глухий кут, куди тебе заганяє життя, а щасливе місце»
Львівські сліди святого Гіацинта
Повязані записи
