Римсько-католицький священник о. Григорій Драус прослужив у Львові 12 років. Плодом його служіння стала Парафія Святого Йоана Павла ІІ, в якій він є настоятелем від дня її заснування. Станом на сьогодні це одна з найактивніших парафій Львова. Священник також реалізував багато проєктів соціального та гуманітарного спрямування.
В інтерв’ю сайту «Духовна велич Львова» о. Григорій Драус розповів про своє покликання до священства, про те, в чому секрет зростання його парафії, та поділився досвідом свого служіння в Україні. Через те, що отець завжди в русі, ми спілкувались із ним і на парафії, і в авто.
«Милосердя хочу, а не жертви»
Отче Григорію, чому ви вирішили стати священником?
Я походжу з доброї католицької родини. Ми завжди ходили на Служби, мама читала Євангеліє, а батько молився зі мною щоденно Розарій. Мені здавалось, що це довго, та батько не шкодував мене, і це добре. В суботу та неділю ми скорочували молитву, бо ходили на Месу.
Підлітком я належав до групи, яка висилала одяг для дому Матері Терези Калькуттської в Індії. Також з колегами я ходив у дім для неповносправних для служіння. Там познайомився з чоловіком, який жив у складних умовах, але мав глибокий мир в серці – і я розумів, що це через його віру. У той час я прочитав книгу проти віри, мав певні сумніви, але в тому чоловікові побачив, що той, хто вірить, є людиною досконалою, зрілою. Думав собі: якби світ був за своєю природою атеїстичний, то витворив би досконалого атеїста, а він створив досконалого віруючого, якого я зустрів.
Спочатку я хотів вступити до монашого ордену, який служить убогим. Але друг мене відмовив, нагадавши слова з Біблії: «Милосердя хочу, а не жертви». Разом зі словом Божим мені прийшло просвітлення — служити іншим людям, не лише допомагаючи їм фізично.
Отже, ви вирішили стати священником, щоб допомагати іншим?
Але не так, що я буду проголошувати Євангеліє, а вони – ні. Я буду допомагати тим, хто проголошує, щоб створити євангелізаторів.
Отче, ви якого року народження?
Народився у 1969-му, а висвячений був у 1996-му.
Навчаючись на священника, ви дорослішали, більше бачили світ, можливо, до вас приходили думки змінити свій життєвий вибір?
Так, очевидно, такі думки були. Були і кризи, і сумніви.
А що допомогло вам не піддатися сумнівам?
Я бачив, що вартує проголошувати Євангеліє. Я бачив сенс у цьому — люди отримують Євангеліє, і їхнє життя преображається. А це вартує.
У 1996-му році вас висвятили, що далі?
Чотири роки я служив у Хелмі на парафії і капеланом у в’язниці.
Як ви опинилися в Україні? Чи раніше ви служили за межами Польщі?
Як семінарист я був на практиці пів року в Росії, в Волгограді, також у Новосибірську. Був і в Україні – біля Самбора, 20-28 серпня 1991 року, тут зустрів отримання незалежності України. Пізніше, у 2000-му році, виникла потреба в Рівному — мене запросили допомагати в парафії, там була чисельна католицька громада. А в 2011 році я переїхав у Львів.
Храм парафії святого Івана Павла ІІ, поруч дзвіниця і пам’ятник святому Папі, а також прихрамові приміщення і намет, де готують їжу для потребуючих. Фото: Андрій Толстой
«Я зробив, що міг, хто може — зробіть краще»
Ви дуже багато робите. Як вам це вдається?
Якщо б я став механіком, то, мабуть, робив би це недбало і лише чекав би на кінець робочого дня. Ремонтувати машини — це не моє. Але є люди, які це люблять і роблять дуже добре. Я запитував у Бога, що я маю робити — і Бог відповів. Тому я роблю те, що люблю, у чому моє серце. Я служу і ставлюсь до церкви, як до своєї возлюбленої, як до сім’ї, як до дітей. У мене нема погодинного робочого дня, після якого я сиджу собі в інтернеті. Від заснування світу Бог дав кожному творінню своє місце та завдання. Я виконую своє покликання, але без Христа тут нічого не було би.
Зовні може здатися, що вам все дається досить легко.
Багато речей економічних, господарчих я робити не вмію.
Але треба вміти знайти людей, які знають, як це робити.
Треба, мабуть, уміти їм не заважати. І чітко показати, що від них очікують.
Ви дуже діяльний священник. Але кажуть, що не помиляється лише той, хто нічого не робить. Як ви собі прощаєте помилки або невдачі?
Хтось із римлян сказав: «Я зробив, що міг, хто може — зробіть краще». Важливо не бути закомплексованим. Неможливо навчитися їздити на авто, не сідаючи за кермо.
Звідки у вас взагалі ця ревність у служінні?
Ісус Христос.
Так, але в Ісуса Христа вірять всі християни, та не всі мають плоди віри. Вам 55 років, ви священник – як вам вдалося зберегти живою свою віру в Христа?
Те, що я навчався в семінарії – це одне. Але я продовжую своє формування віри у спільноті — тут, на парафії, і звідки я сюди прийшов — до віри зрілої. Якщо людина хоча би три дні не буде звертатися до Божого слова, то може втратити шанс на спасіння.
Також читайте: Парафія св. Йоана Павла ІІ відкрила наметову кухню для внутрішньо переміщених осіб
Коли ви приїхали до Львова, спільнота тільки зароджувалась, цього всього (активної великої парафії, храму, прихрамових приміщень для служіння) не було.
Була невелика група людей, яка збиралася для читання Слова і молитви — шість молодих подружжів, які мали по одній дитині.
Як зросла ця група за 12 років?
Через наше душпастирство пройшло багато сотень людей. Але якщо рахувати середню кількість тих, хто приходить до церкви кожної неділі, це буде 300 людей. Але є також багато менш активних та малоактивних.
Як такій великій активній спільноті вдається функціонувати?
Парафія – це є спільнота спільнот, згромадження різних груп, де кожен почувається як у своїй родині, і одночасно є пов’язаним з іншими — у нас нема сепаратистичних груп. Неможливо збудувати спільноти з однієї великої маси людей, бо вони не будуть знати один одного. Але, маючи стосунки в малій групі, також можна будувати стосунки і з іншими. Також є люди, які переживають добре свою віру, не маючи глибоких стосунків з іншими парафіянами, вони теж мають свою дорогу до Бога. Але не можна переживати свого християнства індивідуалістично; Бог передбачив, що Церква — це спільнота. Документи Другого Ватиканського Собору говорять, що Бог захотів, щоб люди отримували спасіння не поодиноко, не без взаємин з іншими.
«Церква подібна до воєнної колісниці, яка одночасно їде на чотири сторони світу»
Отче Григорію, що ви ніколи не забудете зі свого служіння у Львові?
Я точно не забуду про дві речі. Перше – це добрі багатодітні сім’ї, які передають віру своїм дітям, які євангелізують інших, і не виїхали за кордон навіть під час війни. І друге – це те, що ми під час війни повелися так, як треба: парафіяни відгукнулись, вони були задіяні з перших днів – було достатньо дати невелике оголошення, наприклад, що у нас буде лікар-француз і потрібен перекладач, і за пів години я вже отримав вісім пропозицій.
Також я буду пам’ятати допомогу, яку Бог надавав мені через архієпископа Мечислава Мокшицького. Бо коли потрібно було шукати землю, вирішувати питання щодо будови, то виникали ситуації, коли хоч сиди і плач – розумієш, що нічого не вийде. Але тоді архієпископ опікувався і допомагав, це було щось феноменальне — без нього та його підтримки цієї парафії не було би.
Чи знайшли ви у Львові друзів на все життя?
На жаль – так, бо вони плачуть, що я їду. Цікаво те, що в моїй телефонній книзі більше людей з-поза парафіяльної спільноти. І це теж добре, що наша парафія не є приватним куточком. Мабуть, ми робимо більше поза парафією, ніж в ній самій.
Ви кажете, що є люди, які плачуть через ваш від’їзд — то, може, не варто їхати зі Львова?
Плачуть в сенсі того, що ми не прощаємося, як продавець з покупцем в магазині: «До побачення, приходьте ще» — у нас є стосунки. Я не є визначним целебрантом Літургії чи красномовним проповідником, я знаю про свої обмеження, але я також знаю, що силою є любити людей. Любити – то є сила.
То, може, все ж таки варто залишитися?
Хіба є тільки Львів? Окрім Львова існує весь світ.
І ви досі не знаєте, куди поїдете?
Не знаю, рішення ще буде прийматись. Я виявив готовність поїхати усюди. Таку готовність я виражав і раніше, а перший раз я це зробив після того, як мене висвятили на священника — тоді я сказав про це моєму єпископові. Тому свого часу я приїхав у Рівне, а потім до Львова. Церква подібна до воєнної колісниці, яка одночасно їде на чотири сторони світу і не може зациклитися на своєму куточку, мусить йти на весь світ.
То ви не знаєте навіть, чи залишитеся в Україні?
Не знаю. І в цьому є щось особливе. Це як жеребкування – не знаєш, що випаде. Ця невідомість мене приваблює.
Коли вам скажуть про ваше нове місце служіння?
Я буду про це знати, коли повернусь до Любліна, числа 15-го цього місяця.
Отче Григорію, ви могли би книгу написати, щоб поділитися власним досвідом з іншими душпастирями — і молодим священникам, і активним парафіянам є чому навчитися від вас.
Наша розмова з вами і є ця книга. Можливо, було б ліпше писати щоденник. В Хелмі я ходив служити до в’язниці, переді мною туди ходили ліпші за мене, і тоді я зрозумів, що просто треба любити людей, не вважати себе кращим за них, бо так воно і є, і тоді, може, щось буде. Треба любити інших, поважати їх, мати зацікавлення — люди йдуть за особою, а не за ідеєю.
Отче, ви народились в 1969 році, тож можете порівняти, як розвивались колишня радянська Польща і пострадянська Україна. Чому між нашими країнами тепер така велика різниця?
Польща не була частиною Радянського Союзу, комуністичні впливи були там невеликі — польські комуністи в комунізм не вірили. Тому для більшості поляків було чимось дуже природним відійти від того умовного комунізму. У нас слово «комуніст» було як матюк, людині казали: «ти – комуніст», щоб образити її.
В Україні, на жаль, ці впливи були довгі роки — на Східній Україні комунізм був три покоління, тому світло нормального суспільства там згасло. На Західній Україні ситуація трохи відрізняється, бо тут до кінця комунізму дожили ті, які пам’ятають інше життя. Через це й існує ментальна різниця.
На цьому місці нашої розмови ми під’їхали до табору ромів, куди отець привіз допомогу, зокрема кілька ящиків із рюкзаками для дітей. Священник розповів, що не встиг втілити ще одну свою мрію у Львові — започаткувати навчання для малих мешканців цього табору. Але, за його словами, плани такі є, і їх втілять інші — Парафія вже підписала угоду з ліцеєм «Інтелект» Львівської міської ради.
Який ваш досвід співпраці з міською владою Львова?
Не пригадую жодної речі в своєму служінні, коли би влада мені казала: «Не можна». Навпаки – була допомога, сприяння… інформаційна підтримка. Допомагали навіть у практичних матеріальних питаннях — наприклад, коли було 20-річчя відвідин Папою Йоаном Павлом ІІ Львова, місто дало сцену і озвучення.
«Служити покликані всі “святі”»
Скільки на вашій парафії священників?
Двох.
І на такий об’єм праці вас двох вистачало?
Таке питання народжується з ментальності, що працює в Церкві лише священник. Послання до Ефесян говорить, що Бог настановив у Церкві «одних апостолами, інших пророками, ще інших — євангелистами, і пастирями, і вчителями для вдосконалення святих на діло служби» (див. Еф. 4, 11,12). Зверніть увагу, не просто «для вдосконалення святих», тобто християн, але «для вдосконалення святих на діло служби». Священники, катехити, органіст, керівник хору покликані не лише служити, але й готувати інших до служіння. Тому про первісну Церкву кажуть, що «було стільки апостолів, скільки було християн».
Пригадую, як в Костополі (доїжджали туди з Рівного) один молодий мирянин, який приймав активну участь у різних євангелізаційних курсах, таборах і реколекціях, запитав мене, чи може він розвісити по місту флаєр про нашу парафію. Тоді я сказав йому дещо саркастично, що не дозволяю. Він запитав мене: «Чому?». І тоді я пояснив йому і всім, хто там був: «Звертайтесь до мене хіба що по дозвіл нічого не робити для своєї парафії. Я розгляну ваше прохання, і якщо буде поважна причина, дам на певний час дозвіл». Звичайно, існують певні канонічні правила, які ми повинні враховувати. Але я хочу сказати, що природним є те, коли ти щось робиш, а не навпаки. До лікаря йдуть по лікарняне лише в разі хвороби – тоді ти п’ять днів у ліжку і не йдеш на роботу.
Щоб довіряти парафіянам у питанні служіння, священник повинен мати мужність довіряти іншим. Бо завжди існує ризик, що парафіяни «дров наламають».
Хто там буде що ламати? В сім’ї дитина також ускладнює життя батькам. Але це життя. Проблема – це не парафіяни, які щось роблять, проблема з тими, хто не задіяний.
Ваша парафія орієнтується на етнічних поляків у Львові?
Я не прошу людей показати мені паспорт. Ті люди, які були на початках парафії, мали частково польське коріння. Але до Католицької церкви їх притягнула віра в Христа. Потім до парафії долучилися люди, які ідентифікували себе повністю поляками, які моляться польською. Але з часом почали приходити їхні родичі та знайомі, і не всі вони мали польське походження або ж воно не було для них визначальним — важливою для них була тільки віра.
Я нещодавно був у Швеції, охрестив там внучку свого брата — на Службі було 100 людей 10-ти національностей. Це мені подобається, бо показує, що Церква є католицька, вселенська.
Отже, ви не акцентуєте, що ваша парафія для людей з польським походженням?
За винятком однієї Літургії в неділю, всі решта Служб у нас українською. Ми проводимо Службу польською мовою не тому, що я поляк. Бо якби я служив в Камеруні, то не провадив би там Службу польською. Але тут є люди, для яких це важливо, їм це близьке. Водночас в Україні є люди польського походження, для яких природно молитися українською.
Чи стали ви себе відчувати трохи українцем?
Ще в Рівному я був захоплений українською культурою. І це нормально. Неможливо бути хорошим служителем, не люблячи країни, в якій ти перебуваєш. Ісус Христос воплотився як людина в місцевій культурі тих людей, яким Він безпосередньо служив. Я звернув увагу, що польські організації, яким Львів завжди був особливо близький та які в особливий спосіб плекають польську культуру, одні з перших приїхали сюди з допомогою, і на своїх машинах вони наклеїли українські і польські серця.
«Без Христа нічого доброго не вийде»
Ви пам’ятаєте свій перший день в Україні?
Пам’ятаю, як один із парафіян у Рівному тоді сказав мені: «Сердечно вітаємо в нашій парафії». Я звернув увагу на слово «сердечно».
Яке побажання ви б дали молодим служителям, які тільки розпочинають своє служіння в Україні?
Любіть місцевих людей, дослухайтесь до них. Не приїжджайте зі своїми схемами. Розглядайтесь та постарайтесь зрозуміти, чим «народ дихає». Бо ми не прийшли в цей «акваріум», щоб міняти тут воду. І, враховуючи релігійну різноманітність України, шукайте контакти з іншими конфесіями, максимально співпрацюйте. Але водночас шануйте тих людей, яким ви служите — римо-католиків, які хочуть зберігати свою ідентичність, і не хотіли б розчинитися в релігійному морі. А якщо дуже коротко, то: «Любіть місцевих людей, звертайте увагу на те, чим “народ дише”, і співпрацюйте з іншими».
Чи є у вас улюблений святий?
У дитинстві це був святий Франциск з Ассижу, я виховувався на францисканській парафії. І ще передусім це Шарль де Фуко, який жив у північній Африці посеред людей, не нав’язуючи їм нічого, але був світлом, перебуваючи поміж них.
Отче, що є практичним стрижнем вашого духовного життя?
Якщо я відкладу через зайнятість ранкову молитву, то мій день розвалиться. Без ранкової молитви, без Літургії годин, без молитви в тиші день летить, мов літак у піке. Мати Тереза казала, що якщо ти перевантажений роботою, кидай то все подалі і молись. І все стане на свої місця. А навіщо молитися? Бо це зв’язок з Ісусом Христом, в молитві тримаємося за Нього – без Христа нічого доброго не вийде.
Спілкувався Андрій Толстой
Також читайте: Багатолітній настоятель львівської парафії РКЦ завершує служіння у Львові
О. Ігор Гнюс ОР: «Домініканські проповіді можна порівняти до кави еспресо»
«Моє ім’я в монастирі – “Теона”, що означає – “Божа”»
Повязані записи
