Як вплинула війна на духовне життя українців? Чому рейтинг довіри до Церкви в Україні стрімко падає? Чи небезпечно для християнина бути розумним? Що означає простити? Та що робити людині, яка зневірилась через війну та не бачить перспективи? Про це та інше в інтерв’ю сайту «Духовна велич Львова» розповів ієромонах Климентій (Стасів) ЧСВВ.
Андрій Толстой: Отче Климентію, як і більшість василіян, Ви часто буваєте поміж людей: проводите реколекції, сповідаєте, спілкуєтесь на різні теми. На Вашу думку, як змінилися наші люди за два роки великої війни?
О. Климентій Стасів ЧСВВ: На людей спало багато страждань, які вони несуть на своїх раменах; їхнім хлібом щоденним стали страждання. Ці душевні муки викарбовуються гіркими зморшками на їхніх обличчях. Відвідуючи вірних з Йорданською водою, я бачив у їхніх домівках на видноті молитовники і таблетки, що лежать поруч. Одне лікує душу, інше підтримує тіло.
Переміна в людях очевидна: війна всіх нас втягнула в свою зловісну орбіту. Ми всі зранені нею – хтось більше, хтось менше. Все залежить від того, наскільки ми наближені до місця бойових дій: географічно чи душею через найближчих людей, що воюють «на нулі». А ще ми бачимо на вулицях багато військових, що зазнали важких каліцтв, зоставшись без рук, без ніг, без очей, і від цього болісно стискається серце. Плачемо, коли дивимося на Марсове поле у Львові, де лежать Герої.
Кажуть, що людина до всього звикає, і здається, що тепер нам пророкують війну на десятиліття.
Смерть стала дуже близькою, але до неї неможливо звикнути, бо вона завжди є трагедією. Передчасні смерті, що пов’язані з цією віроломною, жахливою війною, зроджують відчуття, що вона – десь тут, недалечко причаїлася і хапає найкращих, забирає цвіт народу, молодих, талановитих, завзятих, яким належить жити і будувати своє життя. А тут війна виганяє їх з дому чи в гіршому випадку обриває нитку життя
Російська агресія не має міри в убивствах та руйнуваннях, повсякчас порушуючи гуманітарне право. Зрештою, в яке б місто не в’їхали на Сході України — бачимо ту саму сумну картину нищення та випаленої землі. Багато порожніх будинків, пустинні вулиці, вирви від вибухів, згарища, як на Везувію – одна руїна, на якій хочеться ридати. Дощенту знищені Авдіївка, Бахмут. Нестерта трагедія Маріуполя, Бучі, Бородянки… А ще минулорічна зима без світла, води і тепла, коли ворог потішався, що поверне нас в середньовіччя. Все це в цілому створює напруження, яке не кожен витримує.
Як ці два роки повномасштабного вторгнення, на Вашу думку, вплинули на духовний стан українського суспільства. Куди хитнулася шалька терезів?
Передусім люди почали жити глибоким усвідомленням, яким великим даром є мир, а якою страшною – війна, що все пожирає, залишаючи пекельні сліди. Дуже часто сирена повітряної тривоги вказує нам на бомбосховища, на загрозу, на втрати, жахіття і смерть, а з іншого боку − на шлях до Бога, яким Він іде їм назустріч і на допомогу. Дивовижно і водночас природно бачити потужний молитовний спротив злу. Люди багато моляться.
Але здається, що релігійністю й надалі традиційно відрізняється здебільшого Західна Україна? Наприклад, в інтерв’ю нашому сайту Ваш співбрат по Чину, єпископ Василь (Тучапець), екзарх Харківський УГКЦ, сказав : «У Харкові більшість людей є невіруючими. Якщо вони навіть декларують свою віру, то, як правило, формально. Переважно це люди, які не ведуть духовного життя, які можуть хіба що поставити свічку на якесь велике свято. А частина людей взагалі визнають себе атеїстами».
Внаслідок війни бачимо нечуване досі переміщення людей як в Україні, так і поза її межами. Ми тепер не поділені штучно на Схід і Захід, на Північ і Південь, як на протилежні полюси. Ми одне ціле, один народ! Люди, що прибули зі Сходу, з атеїстичних теренів, подивляють нашу християнську поставу і теж змінюються. Ми часто кажемо, що в окопах немає атеїстів, тож дедалі менше їх стає серед внутрішньо переміщених осіб.
От що насправді є очевидним – це переоцінка цінностей. Матеріальне відходить на задній план. Хоча й дуже потрібне, бо куди без нього, але, виявляється, воно нестабільне, не головне і не вічне. Якщо хтось бачить тільки в ньому сенс, то при втраті дому, майна, місця праці можна впасти в кризу. Та багато людей розуміють, що духовні цінності мають займати належне місце в людському житті.
Згідно з результатами опитування громадської думки, довіра українців до Церкви продовжує падати, причому стрімко. І хоча мова йде не про окрему конфесію, а про Церкву в цілому, то все ж у чому причина?
Ми не можемо підходити до оцінювання Церкви з такими критеріями, як до земних, світських інституцій, навіть найбільших, якими є Верховна Рада, Кабмін чи Інститут президента. Бо це означає, що ми не розуміємо природи Церкви, її місії, яку вона сповняє на землі.
Я хочу запитати тих, що наводять такі дані: кого з вас Христос розчарував? Може, Він чогось не виконав? «Та ні, та все виконав», − готові відповісти ви! То чому такі дані опитування? Не втрачаймо довіри до Церкви, бо інакше ми стаємо в ряди тих, які прийшли війною на нашу землю. Бо Церква є з народом, який переживає війну і служить людям! Достатньо лише розпитати про це у волонтерів, лікарів, капеланів, у людей, які моляться.
Але статистика річ вперта, їй мусить бути якесь пояснення.
Церква не вимірюється категоріями «більше» чи «менше», ані статистикою. Адже ми – не підприємство, щоб вимірювати цифрами успішність своєї місії. Ми служимо і це служіння передаємо в руки Господу Богу. Знаємо, що Церква у суспільстві була і є меншістю, яка несе тягар пасивної більшості. Апостолів теж було небагато, але їхня місія охоплювала весь світ.
Можливо, ті люди, які стверджують що стали менше довіряти Церкві, роблять свої висновки на основі суб’єктивних спостережень: десь побачили міжконфесійні суперечності чи невідповідну поведінку духовної особи тощо. І за окремо взятим судять про загальне. Але попри те, що Церква складається з грішників, сама вона за своєю природою — свята, ми визнаємо це у Символі віри.
Яким чином Церква свята, якщо складається з несвятих людей?
Свята, бо святий у ній Бог, Святі Таїнства, Божа благодать, Боже Слово… Вона бездоганно виконує свою місію, тому що ця місія встановлена самим Богом. Її призначення подібне до жереба невинного Христа, якого переслідували, засудили і розп’яли, хоч Він ні в чому не був винний. Але водночас свята Церква об’єднує в своєму лоні й грішників, які перебувають на різних ступенях духовного розвитку, бо складається з нас, людей – духовенства та мирян. Тому ті, що говорять про брак довіри, звертають увагу, власне, на той другий аспект – гріховності, що завжди пов’язаний з людьми і чого ніколи не бракуватиме на грішній землі.
Але всупереч нашій людській недосконалості Церква з певністю дивиться в майбутнє, де її чекає не виконання людських очікувань, але обітниць самого Бога. На цьому шляху вона йде за прикладом Христа. Тільки залишаючись цілком вірною Йому, вона може сповнити свою місію.
«Сьогодні вірити не легко»
В одному з наших інтерв’ю Ви звернули увагу на те, що українці мало читають серйозної християнської літератури, бо й тиражі таких книг мізерні. А чи потрібно взагалі заглиблюватися в питання віри?
Добра християнська література в питанні поглиблення віри є дуже важливою, особливо в сучасному світі «постправди». В Апостольському документі Fides et ratio папа Іван Павло ІІ пише, що віра і розум – це немовби два крила, на яких людина підноситься до споглядання істини. Цей сильний взаємозв’язок має бути присутній завжди.
«Вірю, щоб розуміти; розумію, щоб вірити», − каже св. Августин. Віра відкриває розумові шлях до істини, а розум прокладає цей шлях через віру. Розум є слабким, віра – могутньою. Віра перевищує розум, але не заперечує його. Мати віру − означає бути в усьому готовим для Бога, слухати Його Слово, згоджуватися на Його волю і таким чином ставати переміненим. Хто вірить – той не ставить перешкоди Богові, але дозволяє, щоб Він свобідного діяв у його житті.
Хіба недостатньо бути просто хорошою людиною, ходити до церкви, дотримуватися народних обрядових традицій? Це вже більше проблема Заходу України — не завжди люди бачать різницю між вірою і звичаями.
Справді, сьогодні вірити не легко. Зокрема для того, хто розпочинає свій духовний шлях. Людина має поглиблювати віру впродовж усього життя, бо віра за своєю природою не є статичною, але динамічною. Отож тут йдеться про живий зв’язок, який базується на об’явлених правдах, на Євангелії, яке пояснює Церква. Ми знаємо, як багато людина може довершити, коли вона вірить. І якою вона є обділеною, нещасною, коли втрачає віру.
Без віри людина не буде хорошою, бо їй забракне сили, розуміння, джерела ласки. Зупинившись на рівні звичаю чи традиції, а не на вірі, відвідуючи храм лишень на Різдво та Великдень, вона сприймає Церкву як складову культури. Такі люди є далекими від розуміння своєї віри. Віра не походить від абстрактних роздумів, від загальноприйнятих культурних тенденцій, а ґрунтується на досвіді, який отримуємо внаслідок Божих діянь.
Але в той же час апостол Павло каже, що «знання ж надимає, а любов збудовує» (1 Кор. 8, 1). З цих слів може скластися враження, що бути розумним небезпечно. Можливо, варто просто всіх любити? Як розуміти ці слова апостола в практичному житті?
Звісно, заповідь любові ніхто не відміняв. Але й нерозумним бути – небезпечно. Гадаю, ці слова апостола треба читати в контексті всього Писання, яке в різних місцях заохочує нас до навчання. Ось, наприклад, те, що людина є розумною, — це уподібнює її до Творця. Крім земних учителів, ми повинні пам’ятати про Учителя Христа, від якого маємо вчитися упродовж всього життя і підтримувати з Ним тісний зв’язок.
Розум є дуже великою прикрасою людини, а брак його – трагедією. Ми бачимо, що мозок, як жоден інший людський орган, захищений кісткою. Розумні люди – це окраса нації, це скарб. На фасаді Львівського університету так і написано латиною: «Окрасою Батьківщини є освічені люди» (Patriae decori civibus educandis). Це також потужна зброя, щоб захищати себе, свою українську християнську спадщину, своє минуле і майбутнє. І додам, що не може велика любов походити від малого розуму.
Але не завжди розум людини може осягнути Боже одкровення. Нещодавно Папа Франциск сказав, що він любить уявляти Пекло порожнім. Водночас здається, що й ми в час війни зосередились лише на тому, щоб зберегти своє фізичне життя, уникнути російського пекла. Чи справді Пекло порожнє?
Над цим питанням замислювалися великі вчені-богослови, зокрема Ганс Урс фон Бальтазар, один з найбільших богословів ХХ ст., який роздумував у тому самому ключі, що й тепер Папа Франциск. Однак ми маємо офіційну відповідь Церкви щодо Пекла, а нам слід довіряти їй, бо вона дбає про наші душі та спасіння. Хто куди потрапить – не наша компетенція визначати.
Чи загибель людини на війні автоматично робить її мешканцем Раю?
Для багатьох українських Героїв смерть стала прологом життя. Тут ми можемо назвати довгий перелік імен українських Героїв з пантеону слави ще до цієї великої війни, що віддали своє життя задля інших. Кожна сторінка славної історії України у кожну епоху вписувала їхні звитяжні імена, і вони залишаються взірцями для теперішніх воїнів, що продовжують ту саму боротьбу з ворогом, який прийшов на нашу землю.
Коли наші хлопці повертаються з війни на щиті, то ми стаємо на коліна обабіч дороги, плачемо разом з їхніми рідними, молимось та вигукуємо: Герої не вмирають! І так хочемо віддати їм нашу шану і честь. Велич такої їхньої посвяти може описати тільки Євангеліє словами Ісуса: немає більшої любові, коли хтось своє життя віддає за друзів (пор. Йо. 15:13). Не знаю, чи всі жертви війни знають ці євангельські слова. Але якщо вони були готові на геройський вчинок заради свого народу, який золотими літерами вписується в історію їхнього життя і на скрижалях Вітчизни, то сподіваємося, що Господь приймає їх у своє Царство. В історії Церкви існує багато прикладів, коли праведники саме так ішли з цього життя, віддаючи його за інших.
Але якщо якийсь безбожник внаслідок прильоту ворожої ракети загинув у гріхах, то це не означає, що він прирівнюється до загиблих Героїв на війні чи йде до Неба. Та все ж найвищим взірцем відданості та жертви є Ісус, бо віддав своє життя за спасіння світу, а отже – за кожну людину.
У своїй книзі «Воєнні спогади» львів’янка Кароліна Лянцкоронська пише, що знала випадки, коли католики-поляки під час німецької окупації в молитві «Отче наш» переставали згадувати слова про прощення*, бо вважали нещирим молитися, так ніби ворога прощаєш, тоді як його ненавидиш. А простити було важко, нацисти чинили страшні злочини на території окупованої Польщі. Як священник, що б Ви на це сказали: лукавити перед Богом чи зробити молитву «Отче наш» трохи коротшою?
Справді, німецькі фашисти чинили страшні злочини. І теперішні російські нацисти чинять не менші злочини, може, ще й жорстокіші. І чи буде лукавством промовляти Господню молитву цілком? Звісно, ні. Передусім тому, що так навчив нас молитися Ісус Христос, тож текст цієї молитви є незмінний. Людська зранена природа реагує по-людськи: прощати ворога і водночас справедливо захищати себе від нього не виглядає можливим. Але є ідеал, Христос, що на хресті простив своїм убивцям. Мене завжди зворушує приклад Івана Павла ІІ, який простив Алі Агджу, що стріляв у нього. Коли прощаємо, то підносимося до того духовного стану, до якого нас скеровує Писання.
Що в такому випадку означає простити — забути, не прагнути справедливої відплати, плекати теплі почуття до ворога?..
Ми не можемо зводити прощення до банального сентименталізму. Прощення – це свідомий акт волі, іноді всупереч почуттям людини. Не існує єдиної формули прощення. Кожна людина переживає його індивідуально. Прощення ми швидше розпізнаємо за його плодами. Коли людина сповнена гіркоти та непрощення, її серце перетворюється на в’язницю, в якій вона утримує образ того, кого не може простити. Тому синонімом «прощення» є слово «відпущення», ми так і говоримо: відпущення гріхів. Тобто, коли ми прощаємо – ми звільняємось насамперед самі від почуттів, які руйнують нас та негативно впливають на тих, хто поруч з нами. Простити не завжди означає звільнити від відповідальності або забути – в кожному випадку це питання треба розглядати індивідуально. Поняття прощення не можна спрощувати, особливо в час війни, коли чиняться жахливі злочини.
Водночас завжди треба пам’ятати, що справжнє прощення, від серця, можливе тільки за допомогою Божої благодаті. Тому людина може випросити у Бога дар сили прощення. Людині також треба пам’ятати, що Бог простив їй незрівнянно більше, ніж вона має простити: ціна прощення її гріхів – жахлива смерть Божого Сина.
Яка користь людині боротися зі зовнішнім ворогом і водночас залишатися в полоні внутрішнього ката — гріховних та руйнівних почуттів чи намірів? Звичайно, навіть коли людина прощає, то рана в її серці може ще довго не загоїтись, але в такому випадку людина єднає свої внутрішні страждання зі страстями Господніми, які Він перетерпів на хресті, і через це отримує велику ласку утіхи та особливої близькості з Богом вже в цьому земному житті.
Що б Ви порадили людям, які зневірились у Богові через те зло, свідками якого вони безпосередньо стали або ж дізналися про нього зі ЗМІ?
Ми – слабкі люди, нам легко розчаровуватися і впадати в зневіру. Я особисто спілкувався з воїном, який казав: «Я не вірю». Запитую: «Чому?». «Тому що Бог не зупинив війну». Я відповідаю: «Бо Він не порушує свобідної волі людини». Безсумнівно, в тому наша велич, що ми свобідні. Бог не порушує свобідної волі людини. Але якщо людство кепсько використовує свободу, то це стає його трагедією.
Беззаперечним фактом є те, що Бог бере участь у житті людини, любить її, шукає, перестерігає через знакові події чи за посередництвом людей, промовляє до сумління, словом, бажає їй добра. Для Нього надзвичайно важливо, що ми думаємо, чого прагнемо, що робимо. Бог приходить на допомогу кожному, хто терпить, сумнівається. Він допомагає і вбогим, і тим, що пішли хибним шляхом, і навіть тим, які шкодять ближнім чи є недобрими щодо Нього.
Христос відкриває перед нами шлях, допомагає зрозуміти, як забезпечити Божу присутність у своєму житті. І тільки тоді ми можемо подолати спокуси зневіри, здобути силу протистояти навальним підступам темних сил, які переслідуватимуть нас у цьому житті.
Все у Божих руках. Нам не завжди відомо про ключові моменти, граничні випробування чи точки переходу. Однак в особі Христа ми маємо ключ до розуміння і цілковитої певності, що все у світі підпорядковане єдиній меті – справедливій та істинній.
Яку б Ви дали пораду людям, які люблять Україну, але не бачать перспектив не лише через затяжну війну, але й через розчарування владою або нашими західними партнерами?
Війна закінчиться і влада не вічна. Ми не можемо нарікати на наших партнерів, бо не підписували з ними якихось угод і їхня допомога – добровільна та згідна з їхнім розумінням й можливостями. А перспектива України – в руках людей, які її по-справжньому люблять, бережуть і боронять. Гадаю, найбільший виклик – навіть не відбудова поруйнованого, а в буквальному значенні допомога людям, зраненим війною.
Хтось повернувся з війни з фізичними ушкодженнями, хтось втратив батька, матір, чоловіка, сина, доньку… Війна – це сплеск різних потреб: матеріальних, духовних, соціальних і психологічних. Вже тепер бачимо багато чудових прикладів, які зворушують; чимало людей від слів переходять до милосердних діл, допомагають, відкривають свої домівки, свої серця. Завдання Церкви – вийти назустріч людям, які є далекими від неї. І знайти такі методи, такі форми співпраці, які привели б їх до усвідомлення основоположної людської потреби – спасіння у вічності.
Тож часу на нарікання і розчарування у нас немає. І ще важливе: намагатися змінювати державу, а в особистому житті бути гіршими за язичників, дикунів – то про яке відродження можна говорити? Треба починати зі себе: як змінити себе, як жити по совісті? А поки триває війна — докладати зусиль якомога наближати перемогу.
Якщо можете, поділіться власними переживаннями: яка спокуса чи випробування Вас найбільше гнітить чи турбує. І як Ви даєте з цим раду?
Мене, як і всіх українців, найбільше гнітить війна, яка накоїла стільки лиха, забрала стільки життів. Яку вже високу ціну заплачено! Це страшне випробування для кожного з нас і для світу також.
Я, звісно, як кожна людина, перепрошую Бога за свої немочі у сповідальниці. Та в Божій ідеальній системі координат все має свій сенс. Ось чудовий вислів апостола Якова: «Уважайте за найвищу радість, мої брати, коли підлягаєте різноманітним спокусам. Ви знаєте, що іспит вашої віри виробляє витривалість, за витривалістю ж нехай слідом іде чин досконалий» (Як. 1: 2-3). Так мислили і звичайні люди, і святі, що також переживали на землі випробування, спокуси і війни. Усьому можна дати раду, якщо на першому місці – Господь і подарована нам прекрасна наша Україна.
Спілкувався Андрій Толстой
Основна ілюстрація: біблійний епізод боротьби Якова з Богом (Божим Ангелом), внаслідок чого Яків отримав Боже благословіння, нове ім’я Ізраїль та Божу обітницю перемагати своїх противників (Буття 32 розділ).
О. Климентій Стасів, ЧСВВ (хресне ім’я Василь); нар. 1 січня 1973, Церківна) — церковний діяч, священник УГКЦ, василіянин, письменник, перекладач, есеїст. Член Національної спілки письменників України.
*«і прости нам провини наші, як і ми прощаємо винуватцям нашим» (в ц-сл. «і остави нам долги наша, якоже і ми оставляєм должником нашим»).
Також читайте інші інтерв’ю отця Климентія:
О. Климентій (Стасів) ЧСВВ: «Над Кристинопольською землею сяє ореол святості»
О. Климентій (Стасів) ЧСВВ: «Святий Йосафат здатний об’єднувати людей мислячих»
О. Климентій (Стасів) ЧСВВ: «Правдива переміна світу походить не від революцій, але від святих»
О. Климентій (Стасів) ЧСВВ: «У своїх книгах Папа Бенедикт XVI говорить Божою мовою»
О. Климентій (Стасів): «Бути ненавистю – душа холоне, бути любов’ю ‒ це небо»
Повязані записи
