Ісповідник віри, який пройшов усе підпілля, відважно та жертовно служачи незрадливим вірним катакомбної Церкви. Ревний трудівник в Божому винограднику в роки незалежності України, що працював в різних ділянках церковного служіння, які йому доручали. Знаменитий проповідник, сповідник, молільник, наставник чернечої молоді. Вірний Господеві, своєму народові та Василіянському чинові скромний чернець з даром Божого синівства. Це все про нього.
Народився о. Марʼян Михайло Чорнега 6 червня 1919 р. в с. Володимирці (тепер Жидачівського р-ну Львівської обл.) в багатодітній патріотичній, глибоко віруючій родині. Хлопчика охрестили в місцевій церкві і дали йому імʼя Михайло. Ріс він не по роках розсудливою та мудрою дитиною. Початкову школу закінчив у 1930 р. в рідному селі, чотири роки навчався у Стрийській гімназії. У школі та гімназії був старанним, здібним учнем, багато читав, мав відмінні успіхи у навчанні.
Та ще в ранньому дитинстві хлопець відчув у душі Божий голос, за яким пішов з дому дуже юним. Цей голос повів його до Крехівського монастиря, куди він вступив 16 серпня 1934 р., маючи лишень 15 років. Міцні камʼяні мури цієї святої обителі, а ще високі гірські хребти та вінок лісів берегли її від суєти світу та допомагали людям зустрітися з Богом.
У 1936 р. молодий чернець, що взяв собі на облечинах монаше імʼя Марʼян, був скерований на навчання до Добромильського, в 1939 р. – до Кристинопільського монастиря. Тут, у Кристинополі, його застала Друга світова війна, що чимраз дужче розпалювалася й охоплювала світ. Упродовж двох років студіював тут філософію. Не маючи засобів до існування, бо вся господарка й поля опинилися по боці, окупованому радянськими військами, приходилося ченцям просити зерна по селах, що були під німецькою окупацією.
У 1941 р. студіював скорочений курс богословʼя в Жовківському монастирі. В 1942 р. бр. Марʼян Чорнега складає вічні обіти, а через три місяці, 27 грудня, приймає священничі свячення разом з іншими ченцями в Перемишлі. 1944 р. о. Марʼяна на коротко скеровують до Кристинополя, де він обслуговує с. Волсвин. Того ж року протоігумен о. Віталій Градюк переводить його до Крехівського монастиря, де він служить до часу його остаточного закриття в 1949 році.
Також читайте: Отець Гавриїл Костельник отримав розрішення після пострілу в нього, — свідчення
Катакомби
Світ вкрила темна пелена страждань і безпросвітного майбутнього. У ті лиховісні 40-і роки XX ст. українців відривали від рідної землі та вивозили на Сибір. За ними не день, не два, але цілі десятиліття плакала Україна, та на неї ніхто у світі не зважав. І свій біль, свої сльози вона виливала в святих молитвах, у невмирущих піснях, у високих духовних і патріотичних словах, які, наче Ангели-хоронителі, стояли на сторожі праотчої землі, відганяли давніх і новітніх ворогів, які знову зазіхали на неї.
Та як невимовно боляче, коли серед тих вигнанців – твої найрідніші і це горе стосується особисто тебе! Така гірка доля спікала батьків о. Мар’яна, яких без суду і слідства вивезли на Сибір в м. Омськ. Лиха недоля вигнала з рідної домівки і порозкидала по світу в зловісні радянські часи окупації колись щасливу родину.
Невдовзі батько тяжко захворів і помер – від холоду, голоду, а може, більше від тієї великої кривди й несправедливості, яку чинили проти українців. Не повернувся звідти додому, а заснув навіки у вічній мерзлоті, там і похоронили його на міському кладовищі. Не раз смуток проймав синове серце, що на батьківській могилі не стоїть березовий хрест, не росте калина, і лежить він разом з іншими українськими героями та мучениками в чужій землі як невідомий з табірним номером.
Мама після заслання повернулася в рідне село, але не до рідного дому, прикрашеного колись працею своїх умілих рук – там вже оселилися чужі люди. Як переконливо та істинно звучать слова Нобелівської лавреатки Світлани Алексієвич – «У війни не жіноче обличчя». Адже в ній так багато насильства, сліз, жорстокості й цинізму. Проти таких дій ще у середньовіччі виступали вчені і людство вже тоді дотримувалося гуманітарного права. А тут такі пекельні випробування у XX столітті!
Лиховісне крило червоного терору торкнулося й інших членів сімʼї. Сестра Розалія, що учителювала, була засуджена на 10 років таборів та відбувала покарання в Колимі за колючим дротом лишень тому, що належала до цвіту нації, і в цьому була її найбільша провина. Сестра Марта брала активну участь в діяльності УПА, була три роки під наглядом НКВД, переховувалася за межами Дрогобицької області. 18-річний брат Іван загинув на війні в 1944 році. 16-річну сестру Марію о. Мар’ян забрав у Жовківський район, а найменшого брата, 9-річного Володимира, прихистила тітка. Може, тому, що їхня родина випила по вінця повну чашу терпіння, Боже Провидіння оберегло о. Мар’яна від ув’язнення. Хоча за час душпастирської праці завжди був обачний, але хіба все врахуєш?..
Перехід на московське православʼя вважав найтяжчим гріхом і зрадою самого Христа, а такий «воззʼєднаний» священник ставав Юдою і йому не було місця коло престолу. Як ченця-василіянина, що не зрадив ні Хреста, ні своєї віри, його завжди тримала під прицілом комуністична влада, часто викликали на допит до Львова в тюрму на вул. Лонцького. Був двічі оштрафований. Перший раз у м. Соснівка Сокальського р-ну за хрещення дитини, другий – в с. Боянець за проведення богослужіння на церковному подвірʼї. Але він не дуже тим переймався, бо чимало пережив і натерпівся в підпіллі.
Та все ж одна подія глибоко закарбувалася в серці о. Марʼяна. 11 листопада 1983 р. під час обшуку в його кімнатці реквізували найцінніше: габіт, духовну літературу, богослужбовий посуд. Та найстрашніше, що переслідувачі забрали Святі Тайни, які він приготував, щоб піти до хворих, і могли поглумитися над ними. Тоді отець упав на коліна перед участковим, але той лише наступного дня дозволив спожити Святі Тайни.
Також читайте: Стала святою серед обстрілів. Блаженна Тарсикія – мучениця за покликання
Під пильним оком радянської влади о. Марʼян працював у різних місцях і на різних державних роботах. Спочатку – бібліотекарем в школі с. Желдець Куликівського р-ну Львівської обл., пізніше бухгалтером, а ще мотористом, техніком-лаборантом на очисних спорудах тощо. У підпіллі душпастирював на Львівщині і найчастіше в селах Бендюзі, Боянці, Борятині, Волсвині, Волиці-Комаревій, Городищі, Желдці, Завишені, Зубкові, Купичволі, Куличкові, Сільці, Комареві, Ланковому, Межиріччі, Поздимирі, Перевʼятичах та Соколі. Часто відправляв у Великих Мостах, Сокалі та Червонограді.
З 1983 р. мешкав у с. Межиріччя Сокальського р-ну разом з бр. Рафаїлом Каспруком. Часто відправляв Св. Літургії на хатах, на цвинтарі в каплиці Воскресіння, в якій завжди набивалось стільки людей, що не можна було навіть перехреститися. На богослужіння приходили також, долаючи чималу відстань, і віряни з Червонограда, зокрема з вул. Ватутіна. Їх не зупиняли наряди міліції, які часто тут чергували. Тож, коли відчинялися двері каплиці, то звідти йшла пара, як парового котла. Та незважаючи на тисняву, там завжди відчувалося урочисте піднесення й велика святість.
Коли хтось помер, о. Марʼян вночі відправляв похоронні відправи, звісно, якщо його запрошували. Було й так, що люди боялися, і тоді молився дяк без священника. Дуже часто за ним нишпорив по хатах участковий. Коли о. Марʼян був на цей час в хаті, то ховався в кутку за вишиваними подушками на ліжку чи за гуртом жінок, які заступали його біля печі. На запитання міліціонера, чи є піп, відповідали: «Ми самі! Попа немає». Той приймав їх слова на віру: «Ну харашо. Пойте, пойте»! Розмовляв російською, бо був не місцевий.
Отець Марʼян в часи підпілля зберігав у своїй памʼяті нестерті спогади про міжвоєнний період, в якому розквітало монаше василіянське життя, коли ченці могли вільно молитися, духовно зростати, навчатися, пізнавати культуру, працювати чи, врешті-решт, відпочивати та свобідно приготовлятись до служіння людям. Часто згадував він передзвін церковних дзвонів з довоєнного періоду, який у монастирях щоденно кликав ченців на молитву. Бо дзвінок в монастирі – це голос Божий, тому на його клич усі мають іти на молитву чи виконувати обовʼязки, до яких їх призначено. Згадка про все це викликала в нього сум на обличчі, який часто передавався іншим людям. Але вони не могли розгадати цієї таємниці.
Життя о. Марʼяна Чорнеги дуже тісно повʼязане з Червоноградським краєм (текст був написаний до перейменування міста, ред.), а якому він провів більшу частину свого життя. Воно не вимірюється тільки роками чи десятиліттями, але й молитвами, бажаннями, довершеними справами, святістю, яка через нього спливала на місто й навколишні села. Його звʼязок з цією благословенною землею розпочався ще перед війною, коли він прибув сюди на навчання. Колись в храмі св. Юрія він багато часу молився як чернець-студент, особливо перед дуже важливими подіями 1942 року – складанням вічних обітів та священничими свяченнями.
Але й потім у своїх спогадах завжди линув до цієї обителі, наче до «обітованої землі», бачив великий духовний врожай своєї праці, яким піклувався під час засіву, достигання, а особливо – під час страшних буревіїв. Крім цього, завжди памʼятав, що Кристинопіль – це земля засновників чернечих родин, які ставали острівцями віри й незгасними вогнищами любові в нашому народі (про це більше читайте: О. Климентій (Стасів) ЧСВВ: «Над Кристинопольською землею сяє ореол святості»).
Доля обителі
1947 року комуністи перетворили храм у велику руїну – сплюндрували, пограбували й закрили. Переділили храм панельними плитами на два поверхи. Такі дії, безумовно, були продиктовані директивами всупереч моральним нормам, навʼязуючи новий світопорядок без Бога. Їхньою кінцевою метою було нищення фундаментів загальнолюдських цінностей, на яких тримається людство. Звичайна людина не може уявити собі життя без Божого храму, а тут руками нечестивців кояться такі страшні варварські дії, що відображають запеклу боротьбу світла й темряви, любові й ненависті, яка ніколи не припинялася на цій грішній землі.
Ревний чернець болісно переживав, бачачи храм зачиненим упродовж десятиліть. Але він був переконаний, що перемога – завжди за Богом! Думка про те, що колись відчинять цей храм, не покидала його ніколи. Якби він думав так лишень по-людськи, то, звичайно, відкинув би цю думку, бо вона, на перший погляд, нелогічна, нереальна, ба більше, навіть абсурдна. Але він думав, відчував і дивився на цей світ по-пророчому, не так як звичайні люди.
Отець Марʼян Чорнега жив великою надією, що рано чи пізно все це беззаконня завершиться й Україна переживатиме справжнє воскресіння, подібно як колись апостоли в Єрусалимі. Його бажання почало сповнюватися в 1988 р., коли він зібрав тисячі вірних перед храмом св. Юрія в Червонограді на урочисті святкування славного ювілею – 1000-річчя хрещення Руси-України. Ця велика подія була лише прелюдією до сповнення заповітної мрії вірного василіянина. 1 грудня 1989 року під проводом о. Марʼяна вірні ввійшли до монастирської церкви, в якій 4 грудня, на свято Введення в храм Пречистої Діви Марії, відслужили першу Святу Літургію після виходу з підпілля.
Вірні збагнули, що радянська «сторожа омертвіла» (пор. Мт. 28, 4, ред.) не тільки в Україні, але й в усій радянській імперії, адже УГКЦ переможно виходить з катакомб, як Христос з гробу. Вони очам своїм не вірили, що храм відчинений і перед ними стоїть підпільний священник василіянин о. Марʼян Чорнега. Неймовірне чудо воскресіння цілої Церкви і цього храму!
Після виходу з підпілля
Після виходу УГКЦ з підпілля о. Марʼян був першим ігуменом Червоноградського монастиря св. Юрія, в якому його служіння тривало 4 роки. У 1989 р. він урочисто відсвяткував у цьому храмі свій 70-літній ювілей, на який з’їхалось багато священників, вірних з навколишніх сіл, де він служив у підпіллі, щоб молитвою подякувати Богові за дар його життя. Але для нього найбільшим дарунком був відчинений храм!
Попри поважний вік та підупале здоровʼя о. Марʼян і надалі багато трудився для церкви як душпастир, а також організовував роботи з відновлення монастирського комплексу св. Юрія. До його здобутків належить перекриття цинковою бляхою церкви, частково монастиря, встановлення іконостасу, який сьогодні є великою окрасою храму.
Та він все-таки завжди надавав перевагу служіння людям, а не віднові монастирських мурів. Це, з одного боку, було зумовлено його поважним віком, з іншого – шкалою цінностей, в якій Бог і його створіння завжди були на першому місці. Адже треба було змінювати переконання та мислення тих численних людей, які виросли на комуністичній пропаганді, привести їх до Бога.
Багато таємниць отець забрав із собою у вічність, бо в часи гонінь на чимало тем було накладено табу. А те, що ми знаємо, є мізерною частиною того великого життєвого полотна його служіння. Та поволі воно відкривається перед нами через інших людей, які були наочними свідками і чимало пережили та витерпіли разом з ним.
Отець Марʼян Чорнега був харизматичною особистістю і неперевершеним проповідником. Люди дуже любили слухати його глибоко змістовні проповіді та чудові духовні науки, які він цікаво і натхненно виголошував, бо в них були і євангельські духовні перли, і сентимент, і чудове образне порівняння, і раціональне зерно. Це немов пасхальний кошик, в якому є все найкраще для відчуття і переживання найбільшого свята, що підносило людський дух, сповняло душу радістю і небаченим щастям.
Також читайте: Христовий музикотворець: отець Володимир Стех
Хоча науки о. Мар’яна тривали довго, інколи 30-40 хв., однак час минав непомітно, адже всі були заслухані й захоплені. Інколи треба докласти зусиль, щоб щось згадати з почутого, а тут без жодних зусиль напрочуд легко все запам’ятовується. Мабуть, не було такої проповіді, в якій він не згадав би щось зі свого шкільного життя, з побуту людей чи з політики, яку годі було сприймати без гумору. Такий стиль був притаманний тільки йому та відображав його особисті обдарування і глибокі знання, якими він щедро ділився з іншими.
Чимало студентів, священників незалежно від віку, готуючись до проповідей чи виступів, брали за взірець о. Марʼяна як досконалого проповідника. Брати-монахи, імітуючи голос отця, з вдячністю і захопленням цитували напамʼять його проповіді. Від нього можна було повчитися й досконалості з літургійного та душпастирського життя. А ще він мав гарний та сильний голос, яким передавав науки, подібно як музичний інструмент то на низьких, то на високих тонах. Цей особливий мелос походив з його глибокої та багатої душі, не раз викликав у людей сльози на очах.
Був великим молільником, дуже зосереджено і щиро молився, бо завжди памʼятав, що молитва не раз рятувала його в житті та допомагала в усьому, особливо в випробуваннях. Вірні охоче йшли до о. Марʼяна на духовні розмови, щоб зарадив, допоміг чи скерував на добру дорогу. Він щиро розділяв з людьми і сумні, і радісні хвилини. До його сповідальниці стояли довгі вервички каянників, бо він вмів потішити, підтримати та вилікувати зранені душі, а якщо потрібно – й застерегти. У цьому таїнстві, що він вділяв, вірні глибоко переживали присутність Господа, що приймав їх у свої люблячі, батьківські обійми. Коли давав молодим шлюб, то сльози на очах виявляли велику радість та зворушення і в наречених, і в рідних. Адже все було урочисто, святково, душевно та по-батьківськи, тому глибоко записувалося в їхніх серцях.
З 1994 р. о. Марʼян Чорнега ще 10 років служив у Крехівському монастирі. Найбільше пощастило молодим ченцям, які разом з ним жили під одним дахом чернечої обителі, вдивляючись в його світлий приклад служіння Богові та Україні. Справді, щасливі ті, які мали змогу виростати під його духовною опікою, під його крилом як в підпіллі, так і в роки відновлення незалежності.
Також читайте: «Не втратити віри, роблячи добро». Розмова з о. Романом Мельником ЧСВВ з обителі св. Миколая
24 серпня 2004 р., в День Незалежності України, отець Марʼян Чорнега відійшов до Бога на 85-му році життя. Похований на монашому цвинтарі під Побійною горою, де тихо віє вітер і немовби щось переносить звідти у вічність, а щось – до нас сущих. Цей достойний чернець стоїть тепер у вічності із запаленим Господнім світильником, який упродовж свого святого й жертовного життя не дозволяв погасити нікому.
З книги «Пастирі підпільної Церкви» о. Климентій Василь Стасів ЧСВВ, видавництво «Місіонер», 2004 р.
«У книзі уміщено матеріали про діяльність 83-х ченців-василіян, а всіх у підпіллі налічувалося 223 особи. Кожна історія ‒ як відкрита рана, але з різним кінцем: хтось відійшов у задушливій темряві нелюдяного часу, хтось дочекався свободи Церкви, за яку вони так дорого заплатили, цілковито поклавшись на Божий промисел», — розповів в інтерв’ю сайту «Духовна велич Львова» о. Климентій Стасів.
Також читайте: «Пастирі підпільної Церкви»: о. Климентій Стасів ЧСВВ про свою нову унікальну книгу
О. Михайло Лучків ЧСВВ: «Батько хотів, щоб я пішов в монастир, а мама – ні»
«Сьогодні маєш час заробити собі на вінець слави в небі»: Слуга Божа Марія Шведа
Повязані записи
