«Бог нас не покликав, щоби ми мучилися у священстві», — говорить о. Олександр Кусий, римо-католицький священник зі Львова.
Отець Олександр Кусий – дуже зайнятий священник. Він служить у курії Львівської Архідієцезії РКЦ, відповідає за роботу з масмедіа, викладає в духовній семінарії та Теологічному інституті, служить Меси у латинській катедрі, а також здійснює душпастирське служіння поміж львів’ян.
«А що філософ може робити в курії?» Що спонукало молодого хлопця стати священником? Як це – бути душпастирем африканців? Наскільки львівські ЗМІ відкриті на співпрацю з РКЦ? У чому коріння конфлікту навколо львівського храму Стрітення Господнього? Чому священники не могли навіть сісти за один стіл? Та як простому католику зберегти католицьку віру за нинішніх обставин? Про це та інше читайте у відвертому інтерв’ю о. Олександра Кусого «Духовній величі Львова».
«Християнином стаєш тоді, коли зустрічаєш християнина»
Андрій Толстой: Отче Олександре, як Ви прийшли до віри в Бога?
О. Олександр Кусий: Моя історія з Ісусом Христом розпочалася через конкретних людей, яких я зустрів вже у свідомому віці. Мені не передали віри в родині, хоча мій батько народився на Тернопільщині в римо-католицькій сім’ї. У 1970-х роках він поїхав з друзями у пошуках роботи в район Маріуполя, де тоді працювали потужні заводи. Там він знайшов мою маму. Тож я народився в Новоазовську. І там прожив 13 років.
Але тато завжди хотів повернутися на Захід. Мені також дуже подобалось приїжджати в гості до бабці — там була зовсім інша атмосфера. Це все ж таки було село, де всі знають один одного, бо життя в місті більш анонімне та нецікаве. І коли я вже починав навчатися в старших класах, ми переїхали на Тернопільщину. Тоді я й зустрівся з людьми, які зацікавили мене Церквою. Першим був пан Євген, з яким я працював разом на жнивах як помічник комбайнера — потім виявилось, що він служив при костелі як сакристиянин.
Як саме він зацікавив вас Церквою?
Це була людина, яка дуже вразила мене. Він не обманював, не крав, що було тоді популярно, бо як це – працювати в колгоспі і не вкрасти? Допомагав іншим, одним словом, вразив мене в багатьох моментах. Виникало питання: звідки це в нього?
Скільки Вам тоді було років?
Усього лише 14. Тоді неповнолітнім дуже добре платили — 70% від зарплати комбайнера, тому в жнива влітку я працював, а в інший час ходив до школи. І от після двох років спільної праці саме пан Євген запросив мене до церкви.
Храм був у селі?
Так, у селі. Це був філіальний костел. Священник, що служив у Скалаті, доїжджав до Красного два рази: на тижні і в неділю. Впродовж того часу Бог дуже інтенсивно промовляв до мене через людей. Я зустрів священників, які жили в свободі учнів Христа: вони віддавали своє життя, кошти та час іншим. І це мене захоплювало. Я хотів бути таким, як вони. Тепер, вже маючи богословську освіту, я можу описати те, що зі мною тоді відбулося, так: християнином стаєш тоді, коли зустрічаєш християнина. Це факт. Я це сам пережив. Не падають з неба християни. Ти отримуєш натхнення лише як зустрічаєш когось, хто живе в благодаті, яку дає Христос. Це допомогло мені дуже швидко увійти в Церкву і жити у ній. Були також паломництва до Бердичева — вирватися з буденності та бути зі священниками, щоб краще розпізнати своє покликання, було корисно.
«Мені здавалося, що я не зможу»
Але не всі стають священниками. Як Ви розпізнали в собі це покликання?
У першу чергу – це приклад священників, яких я бачив. Це може звучати пафосно: «Хочу служити Богу і людям». Так всі семінаристи говорять. Але де-факто я бачив людей, які це робили. Їхнє служіння було природним, радісним. Я був щасливим, коли бачив цих людей. Це був отець Богуслав Грендіса, перший, кого я зустрів – він був з Перемишля, зараз він в Іркутську. Також це отець Войцех Буковєц, з яким я, можна сказати, виріс, зараз він є настоятелем в Стрию. Він служив у нас в парафії понад 30 років.
Чи важко було прийняти рішення стати священником?
Бажання стати священником було настільки сильним, що великих труднощів із прийняттям рішення про вступ до семінарії я спочатку не мав. Вже потім, після семи років у семінарії, коли я виріс, побачив різні ситуації, зустрів різних людей, вже тоді почалася серйозна боротьба.
Чи можете уточнити, що викликало цю боротьбу?
Перш за все я дивився на себе — на свої гріхи, на свої обмеження, і мені здавалося, що я не зможу. А коли дивишся лише на себе, це тебе закриває на слово Бога, на Його дари і на інших людей. На початку я був дуже захоплений, бо дивився на те, що мені Бог запропонував, на те, що Він мені показав. Для мене це було дуже серйозним поштовхом. Натомість, коли в тебе вже є певний досвід християнського життя в Церкві і ти озираєшся назад і дивишся на свої гріхи та слабкості, це трохи перешкоджає тобі чути Божий поклик. Але такий досвід також потрібний, бо віра без цієї боротьби мертва. Досвід труднощів завжди тебе трошки вдосконалює.
Опис ваших перших вражень нагадує медовий місяць в стосунках з Богом і Церквою. До речі, в якій семінарії Ви навчалися?
У нас, у Брюховичах. Це був другий рік її існування. Тоді власне перед кардиналом Яворським постало питання: купувати будинок на площі Катедральній під семінарію чи придбати колишню базу відпочинку заводу «Електрон» у Брюховичах, на вул. Львівській, 62. Вирішили купити в Брюховичах. І це прекрасне місце.
Семінарія — це час, коли розпізнаєш покликання. Там ти перебуваєш з іншими людьми, і це дуже важлива справа — жити разом у спільноті. Виникали різні ситуації, але це мене збудувало. Там я побачив багату традицію нашої дієцезії. Бо моя перша мова спілкування була російська, нею я розмовляв 13 років, потім переїхали на Тернопільщину – там українська мова, приїжджаю в семінарію, тут — польська, а хлопці з Чернівців розмовляли румунською.
Навчання польською не стало для вас перешкодою?
Ні. Моя бабця ще трохи говорила польською, мій тато також використовував польські слова, тому в певній мірі я відчував це як повернення до свого коріння.
Замість Яворівського полігону до Рима
Після завершення семінарії Вас висвятили на священника?
Ні, я продовжив навчання в Римі. Семінарію в Брюховичах я закінчив у 23 роки, а згідно з канонічним правом, щоб стати священником, треба мати 25 років. Єпископ може списати тільки рік. А рукоположення в 23 може дозволити лише Папа Римський. Тому я мав серйозний намір долучитися до капеланського служіння у війську як диякон — вже тоді до нас приїжджав генерал з Яворівського полігону і питав про капелана.
Але кардинал Яворський порадив мені поїхати на навчання до Рима, вивчати філософію. Він хотів, щоби якомога більше молодих священників з України здобули якнайкращу освіту, щоби потім вони могли викладати тут в семінарії. Кардинал сам все життя викладав, був 40 років професором у Кракові, тож добре розумів, як важливо мати власних викладачів. Тому Яворів відпав і я поїхав до Рима. Це був 2004 рік.
Де саме Ви продовжили навчання?
В Анжелікум, це Університет святого Томи Аквінського. Кардинал казав: це томізм, домініканці, класика і традиційна філософія. Хоча сам я особисто рвався до єзуїтів, на Григоріанум, він мені здавався більш відкритим на сучасний світ, підтримував тренди, сучасні течії. А Тома Аквінський – це класицизм, XIII століття. Та все ж це стало для мене наступним поштовхом для розвитку… і знову нова мова, ще одна культура. У Римі я навчився італійської та англійської. Кардинал Мар’ян Яворський казав так: «Вчіться Церкві». Не обмежуйтесь вивченням лише якоїсь дисципліни (мені дуже подобалась феноменологія), крім того, ви маєте навчитися Церкві. Він завжди підкреслював це.
В Римі я зустрів представників різних Помісних церков з різних країн. З нами вчилися студенти і з Кореї, і з Китаю, священники з різних континентів, так що можна було побачити все багатство Церкви. Крім того, що ти складав екзамен з філософії в університеті, ти ще мав її вдруге здати у кардинала, бо він сам був філософом. Ми вчилися з о. Петром Малим, братом єпископа Леона, тому мали подвійний екзамен.
Скільки ви навчались у Римі?
П’ять років.
Отже, сім років у Львові, п’ять — у Римі. Разом – 13 років науки.
Я зробив у Римі ліценціат, потім — докторат. На докторат треба мінімум п’ять років. Навіть якщо ти швидше написав, мусиш чекати.
«А що філософ може робити в курії?»
Чи тепер використовуєте отримане знання?
Так, коли я повернувся, то став викладати в нашій семінарії в Брюховичах, а пізніше також в теологічному інституті св. Йосифа Більчевського для мирян. Наша семінарія невелика, а в інституті людей більше, там навчаються вчителі, які викладають у школі катехитику чи основи етики, і просто студенти — не лише римо-католики, але й греко-католики, і православні. Були навіть студенти з Університету внутрішніх справ.
Після повернення до Львова де Ви почали своє служіння як священник?
Я прийшов до єпископа (Мечислава Мокшицького, ред.) і запитав, що мені робити. Він каже: «Будеш працювати в курії» (Курія Львівської Архідієцезії РКЦ, ред.). Я говорю: «А що філософ може робити в курії?» Він мені просто відповів: «Працювати». Тому я жив та працював у курії на Винниченка п’ять чи шість років. Тоді ми ще відправляли Службу в храмі Стрітення Господнього, у ньому я прослужив три роки. Зараз ця церква закрита для нас.
Водночас я працював як нотаріус: займався паперами, документами, реєстрацією священників з-за кордону… до сьогоднішнього дня це роблю. А у 2011 році почав ще займатися ЗМІ. Це була теж цікава історія, бо прийшли хлопці, наші активні парафіяни, які працювали на телебаченні, і кажуть, що треба нам щось робити, бо люди тепер не хочуть читати, а хочуть дивитися. І ми почали щось робити, шукали священників, які б хотіли щось сказати на камеру, розпочали випуск телепрограми «Скеля». Ми почали показувати, чим живе Церква, розповідати про події з її життя.
Отже, Ви працюєте як нотаріус курії, референт католицьких ЗМІ у Львівській Архідієцезії, викладаєте у семінарії та інституті і ще служите як душпастир на парафії, в катедрі. Як Ви все встигаєте?
Викладацька діяльність займає здебільшого один день на тиждень, це більше як хобі. В катедрі я вже понад 10 років, але тут я лише допомагаю. Першим мої служінням була опіка над студентами-африканцями. Вони, здається в 2011 році, прийшли до нас в курію і попросили єпископа про Святу Месу англійською мовою. А єпископ попросив мене для них служити. Тоді цих студентів було дуже багато, десь 150-200 людей, і я служив для них Месу у двох місцях: в катедрі і в гуртожитку на Пекарській. Я жартома називав те місце «каплиця Данила Галицького», бо у тій залі, де ми збиралися, стояло його погруддя.
Також читайте: О. Григорій Драус: «Силою є любити людей»
«Дехто не міг сісти навіть за один стіл – і це священники»
З яких країн були ці студенти?
З Нігерії, Кенії… Але як війна почалася, вони всі виїхали. Тепер на англомовну Месу приходить 10-15 людей. Маємо дві родини з Нігерії, які тут залишилися. Ще приходить кілька працівників консульських установ.
Як це – бути душпастирем африканців?
Це було дуже цікаво. Перша моя зустріч з представниками африканського континенту була в Римі. З понад 120 священників, які жили разом з нами, половина була з Африки. Для нас Африка здається чимось єдиним цілим, але насправді кожна країна там зовсім інша: інакша історія, різні традиції. Я побачив, що вони між собою могли ледь не битися через війни, які там тривають сотні років. Дехто не міг сісти навіть за один стіл – і це священники.
Тому ще в Римі я побачив, яка це велика трудність — приймати людей і прощати кривди. Також я познайомився зі священником зі Сьєрра-Леоне і відкрив для себе, що ця країна не любить українців. Я був цим дуже здивований! Виявляється, через те, що в миротворчих силах ООН в тій країні служило багато українців, значна частина місцевого населення сприймає їх негативно. Вже у Львові я більше познайомився з нігерійцями. Це дуже різноманітна країна, кількість населення більша, ніж в Україні.
Якими людьми були африканські студенти?
Вони дуже відкриті. Я побачив велику різницю між нашими студентами і африканськими. Наприклад, приходить нігерійський студент до сакристії і каже: «Отче, благословіть, у мене сьогодні день народження, я хочу його відсвяткувати». У нас як святкують? Мама, тато, родина, друзі: розважитись, випити, потанцювати. Натомість африканець у свій день народження брав благословіння на те, щоби розділити якісь кошти чи солодощі з іншими — тому ми їхали в дитячий будинок на Таджицькій. Це близько від їхнього гуртожитку. Кілька разів я приходив туди з ними, відправляли там Службу, після чого африканці розповідали про себе і роздавали дітям солодощі або якісь речі для повсякденного вжитку.
Або коли африканський студент виїжджав на місяць часу в Європу, то приходив у сакристію і говорив мені про це. Бо в нас люди інколи пропадають, що навіть «до побачення» не скажуть, хоча знаємося 10 років. Для мене це було дуже цінним. Вочевидь, нігерійці винесли це зі своєї спільноти — священник благословив, значить, все добре. Або було так, що каже: «Мій тато має день народження, благословіть». Я думаю, як то так – я благословляю йому у Львові, а він десь в Африці. Але якось так воно, видно, передається.
Вони хотіли перебувати разом у спільноті. Крім Служб, вони збиралися, співали свої пісні. Деякі люди приходили до них послухати мову суахілі, це дуже гарний спів. Щоправда, їжа у них дуже гостра, її треба навчитись їсти.
«Нас показують як цікавинку»
Наскільки львівські ЗМІ відкриті на співпрацю з РКЦ?
Як правило, нас згадують в масмедіа лише з нагоди свят. А щоб запросити на відкриті розмови на нагальні теми, то дуже рідко. І останній скандал навколо церкви св. Андрія у Львові показав, наскільки наші ЗМІ та церковні середовища виявилися не готовими до подібного роду викликів. Це стало трудністю для всіх — і з однієї, і з іншої сторони. Були не готові взаємодіяти і прийняти цей факт. І я думаю, що подібне ще не раз проявиться.
А на римо-католиків у Львові звертають увагу, як правило, лише для того, щоб показати, як вони святкують Пасху або Різдво. Були трансляції Пастирки*, бо це цікаво, це інша традиція, інший народ, здебільшого це поляки. Нас показують як цікавинку, колорит Галичини і Львова. Але щоб ми мали великий вплив на масмедіа, а вони на нас – того нема. Здається, ми існуємо в паралельній реальності та дуже рідко перетинаємося.
Може, відіграє свою роль те, що РКЦ у нас асоціюється з поляками.
Можливо. У Львові це завжди підкреслюється. Але це є багатством міста та регіону. Я особисто це пережив: засвоюючи кожну нову мову, я пізнавав ще одну історію, ще одну традицію та культуру. І це будує людину, відкриває її очі ширше, тому Львів має великий плюс завдяки різним традиціям, які є в ньому. Хоча б візьміть до уваги Вірменську церкву – хоч їх мало, але вони також вносять вагому частинку в життя міста.
Також читайте: «Моє ім’я в монастирі – “Теона”, що означає – “Божа”»
«Священник без людей — це нонсенс»
Що Вам найбільше подобається у вашому священицькому служінні?
Найбільше мені подобається бути з людьми, в парафії. Тому, коли свого часу для нас закрили храм Стрітення Господнього і громада, якій я служив, поєднуючи це зі своїми обов’язками в курії, розійшлася по інших парафіях, я досить важко це пережив. Священник створений для людей і має бути з людьми. Бо інакше це мучить, вбиває — сидіти, як чиновник, за столом – це другорядне. Служіння людям – на першому місці.
Тому понад 10 років я беру учать в житті неокатехуменальної спільноти при парафії св. Йоана Павла ІІ. Ця спільнота має харизму відродити джерела хрещення, те, що ми отримали під час цього Таїнства. Щоб побачити ці плоди, треба трошки формації. Після Другого Ватиканського Собору постало багато спільнот, щоби люди могли увійти глибше в свою віру, жити цією дійсністю. Я зустрів це в Римі, і коли я побачив, що у Львові багато наших людей теж почали таку формацію, то пішов разом з ними – спочатку на парафії при храмі Стрітення Господнього, а потім приїхав отець Григорій Драус і постали три спільноти при його парафії, які ми тепер маємо. Цей інструмент, який дала Церква, допомагає багатьом – і дітям, і батькам, і мені. Дуже важливо бути в спільноті; священник без людей — це нонсенс.
Також читайте: Культ Божого Милосердя у Львові: понад 75 років виправданої надії
«Завдання Церкви в час війни – не лише хоронити загиблих воїнів»
Ви не раз згадали про своє служіння в храмі Стрітення Господнього на Винниченка. Це не дивно, бо Ви присвятили йому кілька років свого життя. Але потім сталися недобрі події і храм став недоступний для римо-католицької громади, яка була вимушена розсіятися по інших парафіях. Як Ви як священик та пастир пережили цей конфлікт, який, на превелике здивування, стався в середовищі Католицької церкви, фактично між римо- та греко-католиками? І досі ця рана на тілі Львова не загоїлась.
Папа Йоан Павло ІІ сказав, що Вселенська церква дихає двома легенями — східним і західним. І це прекрасно, це нас взаємно збагачує. Але поряд з цим існують труднощі, зокрема історичні кривди між народами. І вирішити їх можна лише завдяки Церкві. Навіть зараз багатьом українцям буде важко згадувати у своїх молитвах росіян, які вбили тата або сина… Були свого часу труднощі і між українцями та поляками. Я запитував сам себе: «Коли є відповідний час говорити про примирення?» Після 10 років, після 50 чи після 100 років? Вже пройшло кілька поколінь, а ця трудність досі існує.
Я багато часу провів, слухаючи представників тієї греко-католицької спільноти, яка виступила проти нас. Я бачив, як декому з них, особливо тим, хто був старшого віку, важко про це все говорити. Мені було простіше, бо моє покоління цього не пережило. Тому мені було легко абстрагуватися від емоцій, не бути сповненим ненависті.
Дати силу пробачити може тільки Христос. Привести до цього зцілення і є завданням Церкви. Ситуація навколо храму Стрітення Господнього показала, що не всі можуть мати прощення — цей дар, який можна прийняти в Церкві Ісуса Христа.
Отже, корінням конфлікту навколо храму Стрітення з досвіду, який Ви пережили, було непрощення?
Так.
Що Ви переживали як християнин та священник, коли відчували безпосередньо на собі наслідки цього непрощення?
Я розумію і поважаю тих людей, які пережили важкі часи радянських репресій. Але було дуже важко чути від декого з них огульні звинувачення, що «ви всі такі». Я сидів, молився і думав, коли це закінчиться, тому що Бог не створив нас, щоб ми один з одним сварились. Тим більше, що я не маю жодного стосунку до дій радянської Польщі в 1940-х щодо українців. Ця історія давня, але її треба пережити. Найлегше робити вигляд, що такої проблеми нема. Але при цьому треба пам’ятати, що саме Церква має інструмент, щоб пережити все це гідно. Бо інакше ми будемо просто один одного нищити.
Але станом на сьогодні ситуація навколо храму Стрітення виглядає патовою, ніби в якомусь тупику. Тому здається, що вона ніколи не вирішиться.
Це так, як в родині: чим більше ми відкладаємо, замовчуємо проблему, тим глибшою ця рана стає. І тим важче її вилікувати. Польський народ дуже багато допоміг Україні в часі війни, але вистачить якоїсь блокади на кордоні, і все хороше швидко забувається. Тому важливу роль в цьому питанні відіграє Церква. Ну немає іншого місця, де би ми могли примиритись. Не може це зробити ані прекрасний історик, ані якась книжка. Завдання Церкви в час війни – не лише хоронити загиблих воїнів, але могти передавати цей дар примирення. Бо що неможливо людині, те можливо Богові.
«Бог нас не покликав, щоби ми мучилися у священстві»
Як священник і душпастир Ви багато віддаєте іншим людям, а де Ви черпаєте силу для себе?
Тільки Він (отець вказує на дарохранильницю, ред.). Це відбувається в різний спосіб: під час реколекцій, в розмовах зі священниками, дуже багато мені дала, як я вже казав, спільнота. Я побачив, що не тільки я служу, що є багато людей в Церкві, які готові це робити, не маючи дару рукоположення. Співпраця зі світськими спільнотами – це дуже важлива штука. Це те, що Папа Франциск каже – не хворіти клерикалізмом. Бо коли священник віддаляється від людей, це його мучить. «Я сам все роблю, бо ніхто нічого не хоче». Треба відкритися трошки на людей, які хочуть щось робити та служити. Допомагає щирість. Так Бог створив, що коли ти перестаєш розмовляти з людьми, тебе це починає мучити. Я бачив священників, які від цього страждають, і тому я цього не хочу.
Страждають від чого?
Від такої самотності. Від того, що «я вже замучився служити». Бог нас не покликав, щоби ми мучилися у священстві. Але так можна закінчити, коли ти закриваєшся перед людьми, коли ти не розмовляєш з Богом щиро. «Носимо цей скарб в глиняних посудинах» (пор. 2 Кор. 4, 7), Павло казав; мусиш завжди знати, що тільки від Нього ти залежиш.
Чи є у Вас, отче, якийсь улюблений святий?
Найбільше, від самого початку, мене «переслідує» Іван Павло ІІ. Звичайно, що в дитячому віці це був св. Франциск, коли став трохи старшим – то св. Тереза з Лізьє. Я бачив і торкався Івана Павла ІІ. Торкнутися святого за його життя – то важлива штука, бо після смерті можна торкатися багатьох святих.
Чи є якась книга, яка йде з Вами все життя?
Святе Писання, що зрозуміло. Довший час я постійно читав «Наслідування Христа» Томи Кемпійського. Ця книга мені сильно допомагала. Потім, у Римі, я звернув увагу на св. Івана від Хреста, ще й тому, що дисертацію за ним писав свого часу Папа Івана Павло ІІ. Почав його читати, хоча це було для мене неймовірно важко. Треба бути трохи містиком, щоб його зрозуміти. А тепер це – будь-яка достойна книга. Зараз, наприклад, читаю кардинала Сару, який має відвагу говорити дуже конкретно. Зараз у Церкві дуже мало єпископів, які говорять чітко, не закамуфльовано, не так, щоб всім сподобалося.
Також читайте: Митрополит Макарій (Малетич): Мені казали, що я перевертатимусь в труні
«Однозначного авторитетного голосу в Церкві… бракує»
Здається, що Церква справді переживає зараз велику кризу. В тому числі вона викликана певними документами, які видає Ватикан.
Їх сприймають неоднозначно.
Як Ви до цього ставитеся, як воно на Вас впливає?
Нещодавно до мене звернулася одна журналістка, яка вже прожила життя. Вона каже: «Отче, я вже нічого не розумію. Поясніть мені, будь ласка, як можуть двоє гомосексуалістів жити згідно з католицькою традицією, причащатися…»
Хресними батьками бути…
І так далі. Я кажу їй: «Мабуть, треба поставити це питання тому, хто пише такі тексти». Я сам не розумію двозначність цих текстів, бо у нас немає цих труднощів. Можливо, Церква в Німеччині страждає від цього, може, такі проблеми є в Латинській Америці, я не знаю… Але, напевно, ці тексти не для нас. Я особисто чекав, щоби наша Конференція єпископів — Римо-католицька чи Греко-католицька, взяла би голос і сказала, як ставитися до тих текстів. Бо люди їх читають. Їм не треба для цього їхати в Рим, дві секунди – і це вже в інтернеті. Однозначного авторитетного голосу в Церкві, щоб це зінтерпретувати, бракує.
Як простому католику зберегти католицьку віру за таких обставин?
Віра завжди від слухання. А не від текстів з Ватикану. Ісус Христос не писав книжок. Звичайно, ці тексти ставлять перед тобою питання, але найголовніше жити в Церкві — мати цю триногу — Літургія Слова, Євхаристія, Спільнота. Тоді ці труднощі можна пережити. Іншої дороги за останніх двадцять століть не було. А в історії було багато цікавого, і з Папами Римськими також. Але це не означає, що Церква вмре. Чим більше страждання, тим більше відкуплення; де збільшився гріх, там стає більшою благодать (пор. Рим. 5, 22, 21).
Я б теж хотів, щоб встав зараз якийсь кардинал і сказав: «Має бути ось так!» Але так нема, тому будемо страждати від тієї двозначності. І то так серйозно. Я думаю, що дехто може навіть через це відійти від Церкви. Бо воно провокує до цього.
«Після того я в целібаті утверджуюсь»
Отче, Ви згадали про самотність священників, відомо також, що в Римо-католицькій церкві духовенство не одружене. Одне з питань, яке піднімається сьогодні на рівні Ватикану, це відміна целібату. Вам 43 роки, це вік, коли багато людей по-новому осмислюють своє життя. Чи не вважаєте Ви, що зробили помилку, ставши священником і відмовившись при цьому мати власну сім’ю?
У мене нема таких страшних екзистенційних труднощів, щоби я ставив питання про радикальну зміну напрямку свого життя. Я бачу велику благодать у своєму стані. Я чув від представників Церкви в Німеччині, що через п’ять-шість років целібат відмінять. Я сподіваюсь, що нам дадуть можливість залишитися при старих традиціях. Я би не хотів одружуватися через п’ять років.
Целібат дає священнику стан свободи і великі можливості в служінні. Сьогодні світ шукає чистоту. Порнографія та секс всюди, тому коли молода людина зустрічає когось, хто живе в чистоті, то вона це відчуває, це видно по її очах. Щоб мати чисте серце, не обов’язково бути в целібаті, ти можеш мати його і в подружжі. Але щоби бачити Бога, треба мати чистоту (пор. Мт. 5, 8).
Я розумію, що людям з гомосексуальними схильностями дуже важко жити в чистоті. В подружжі також не раз є велика боротьба щодо цього. Про це говорить статистика: дуже багато католицьких шлюбів руйнується – від священства відходить менше людей (хоча відходять теж). Я казав завжди, що в моєму покликанні все залежить від мене, тому що Бог є вірний. Але єдність подружжя залежить від двох осіб. І якщо родина попри все залишається разом — це є знаком присутності Христа в ній.
Разом з тим, здається, в наші часи найлегше звинуватити в чомусь священника.
Священника оскаржити найлегше, достатньо п’яти хвилин. Як не педофілія, то ще щось… Однак я бачу, що целібат для мене — це великий дар. Так, ти живеш в боротьбі, ти відчуваєш, наскільки ти крихкий як людина, але водночас ти розумієш, що тримаєшся не своїми силами, це діє Божа благодать. Мені вистачає дітей, яких я маю в церкві, їх аж забагато. Вчора я один вечір провів у родині, де є вісім дітей, мені цього вистачило, після того я в целібаті утверджуюсь.
Проблема не целібат, а те, що багато родин звикли вбивати дітей (ненароджених, ред.). В Греко-католицькій церкві нема целібату, але там є інші труднощі.
Однією з причин скасування целібату називають катастрофічне зменшення покликань в семінаріях.
Знову ж таки, кількість покликань зменшується і в греко-католицьких семінаріях, де нема целібату. Це хибний шлях. Справжня причина відсутності покликань до священства чи монашества, причина проблем в родинах чи на парафіях — це криза віри. В порівнянні із часом до війни кількість причасників у катедрі скоротилася втричі, раніше їх було щонеділі стабільно 2,5 тисячі, а останньої неділі – вже 680. Хтось виїхав, але багато хто не повернувся до Церкви після карантину. І так не лише в нас.
*Пастерка, Пастирка — урочиста Меса, що відправляється вночі (зазвичай опівночі або ввечері) з 24 на 25 грудня, особливе літургійне святкування Різдва.
Спілкувався Андрій Толстой
Фото, якщо не зазначено інакше, Андрій Толстой
Також читайте: о. Олександр Кусий: «Ймовірно, апостол Петро, прийшовши сьогодні до церкви, запитав би, де він є»
О. Михайло Сивак: «Я не уявляв собі, що священник може бути якийсь інший»
Ігумен Крехівського монастиря: «Мій тато сказав: то тут нормальні хлопці, можеш залишатися»
Повязані записи
