Розпочався Великий піст. Як провести його так, щоби отримати користь, а не нашкодити собі? Якими є складові результативного посту? Звідки взялися правила посту та чи потрібно їх пом’якшити на загальноцерковному рівні? Чи справді має значення аскетична практика, якщо «Бог у душі», а «людина хороша»? І що робити, якщо в тебе нема духівника? Про це та інше ми поспілкувалися з ректором Львівської духовної семінарії св. ап. Іоана Богослова ПЦУ протоієреєм Петром Бойком — доцентом та кандидатом наук із богослів’я.
Андрій Толстой: Отче Петре, наскільки піст актуальний для сучасної людини, враховуючи, що ми живемо в часи культу комфорту?
О. Петро Бойко: Насправді багато сучасних людей обмежують себе в їжі або в інших фізичних задоволеннях. Наприклад, хтось відмовляється від нездорової, але смачної їжі чи напоїв, бо хоче бути здоровим та струнким. Ще хтось добровільно бере на себе фізичне навантаження: йде в спортзал, бігає, ходить пішки… У цих людей є мета, яка має для них більшу вартість, ніж їжа або комфорт (пор. 1 Кор. 9, 24-25). Тож якщо сучасна людина зрозуміє цінність Великого посту, то із великим задоволенням долучиться до нього (пор. Ін. 4, 10).
З чого їй почати?
Ми повинні найперше зрозуміти, що таке піст. Є піст тілесний — це коли людина обмежує себе в їжі з метою приструнити своє тіло. Але якщо вона зупиниться на цьому, це буде всього лиш дієта. Бо й диявол нічого не їсть, та хіба можна назвати його посником? Тому існує обов’язкова духовна складова посту, бо справжній піст — це заглиблення в себе, це ревізія самих себе. У першу чергу піст показує, що у нас зайве. Також ми повинні ретельно поглянути на стосунки зі своїми ближніми.
А як щодо обмеження їжі?
Дуже важливо мати правильний погляд на їжу, бо ще Господь Ісус Христос сказав, що людину сквернить не те, що входить до неї в уста, а те, що виходить із її уст (див. Мт. 15, 11). Пізніше апостол Павло написав, і це гарно звучить у перекладі Куліша, що «їжа не поставляє нас перед Богом; бо ані луччі ми, коли їмо, ані гірші, коли не їмо» (1 Кор. 8, 8). Але той самий апостол каже, що хоча «“Все мені можна”, та не все корисне. “Все мені можна”, та я не дам нічому заволодіти наді мною». І далі продовжує: «Їжа для живота, і живіт для їжі. Бог же одне і друге знищить» (1 Кор. 6, 12-13). Тому ми не повинні надмірно замикати свою увагу на продуктах харчування, бо християнин не може звести всю свою увагу в часі посту лише до того, що можна їсти, а що ні.
Однак православні християни все ж таки утримуються в піст від певних видів їжі, зокрема, продуктів тваринного походження, особливо м’яса.
Так, але можна не їсти м’яса, та об’їстися яблуками. Або смакувати чимось іншим, тобто грішити не стільки не «чревоугодієм», але, як казали Святі Отці — «гортанобісієм». Можна не пити молока чи алкоголю, але непомірно надолужувати це якоюсь колою… Піст покликаний не рятувати життя курці чи корові, а допомогти християнину встановити більший контроль духа над плоттю, позбутися всього зайвого — не лише у своєму шлунку, але й у своїй голові, у своїх звичках… Більше відкритися для Бога, позбутись залежностей.
Також це сприятливий час, щоб замислитися над своїм ставленням до людей навколо себе, задуматись над сенсом свого життя та життєвими пріоритетами. При цьому утримання від скоромної їжі — це інструмент, який може в цьому допомогти. Святі Отці вважали, що тваринна їжа пробуджує в людині тваринні пристрасті, саме тому Церква заповідає першочергово утримуватись в час посту від м’яса. Якоїсь духовної нечистоти чи скверни ані в м’ясі, ані в жодній іншій їжі нема (див. Рим. 14: 2, 14-15; 1 Тим. 4, 4-5). Все, що створено Божим Словом та освячується молитвою, є добрим, звісно, якщо воно їстівне і корисне, але це вже швидше дієтологічна дискусія.
Як бачите, піст не обмежує наш комфорт, а навпаки — позбавляє нас від надлишку, який нам шкодить, від зайвого, яке нас обтяжує. І, мабуть, коли ми по справжньому постимо — ось тоді й настає для нас справжній комфорт.
Ісус Христос постив 40 днів на початку свого публічного служіння, але Церква встановила Великий піст напередодні згадки подій, якими завершувалось Його земне служіння, тобто перед Пасхою. Чому?
У нас 40-денний піст не лише перед Пасхою, а ще й перед Різдвом Христовим. На самому початку піст не тривав так довго як зараз — 40 днів і Страсна Седмиця. Раніше Великий піст тривав кілька днів, щонайбільше Страсну Седмицю. Йшла Страсна Пасха, а потім — Воскресна Пасха. Така назва була у богослужбовій літературі. Спочатку згадували страждання і розп’яття Спасителя, Його смерть на хресті. І далі вже прославляли найбільшу подію в історії людства — Воскресіння Господа нашого Ісуса Христа. Пізніше Отці Церкви додали ще 40 днів посту. Хтось досліджував, що така практика пішла з Єгипту.
Господь наш Ісус Христос показав нам приклад посту перед тим, як вийшов на суспільне служіння. Він підготовив Себе цим постом, Він смирив Себе. І тому, завдячуючи великим стражданням Христовим, які Він перетерпів за нас, заради нашого спасіння, Церква постановила також смирити себе, щоб гідно зустріти Христове Воскресіння.
Церковний устав в Православній церкві щодо фізичного посту дуже строгий, і здається, що його в повній мірі мало хто дотримується. Чому Церква не пом’якшить приписи посту згідно з реальним станом речей? Греко-католики та римо-католики пом’якшили правила Великого посту, і доволі відчутно.
Ми живемо за монашим типом церковного уставу. В Православній церкві України немає окремого уставу для монахів і окремого — для мирян. Поки що! Бо є розуміння, що образ життя монахів і мирян все ж таки різний. Тому і богослужбова, і постова практики мали би враховувати ці відмінності.
Станом на сьогодні Церква пропонує, в чому нам треба себе обмежити, а вже виходячи зі стану здоров’я, реальних обставин, людям, які не можуть зносити строгий піст, священники благословляють на його полегшення. Бо якщо ми не будемо споживати їжу, але постійно лише про неї думати, то для чого нам такий піст? Тому, попри строгий устав щодо посту, Церква практикує його пом’якшення (пор. Мк. 2, 27; Лук. 11, 46).
Разом з тим, людина — слабка істота, тому їй властиво впадати в крайнощі. Існує дві спокуси: перша — нерозсудливим постом завдати собі фізичної, психічної або навіть духовної шкоди, друга, притаманна більшості — завжди знаходити собі шпаринки і виправдання, щоб взагалі не постити, або робити це як-небудь.
У Священному Писанні немає заповіді про Великий піст, також там нема конкретних вказівок як саме постити. Звідки тоді взялася та практика посту, про яку ми читаємо в церковному уставі?
Джерелом Божественного Одкровення в Православній церкві є Священне Писання і Священне Передання. Священне Передання — це великий досвід Церкви, це життя великих подвижників і Отців Церкви. Інакше кажучи, це втілення Священного Писання на практиці. Бо одна справа — читати Біблію, теоретизувати та вибірково застосувати Слово Боже, а інша — стати на шлях радикального посвячення Богові та виконання Його Заповідей, як це зробили наші преподобні Отці і Матері.
Тому в Православній Церкві ми розділяємо джерело Божественного об’явлення на дві частини умовно, а не так, як це зазвичай роблять на Заході. Там підвалиною богослів’я став не досвід, а схоластика. Не випадково друге зазначення слова «схоластичний» — це «відірваний від життя й практики». Справжній богослов — це не той, хто має диплом, і не той, хто знає всі канони, а той, хто втілює в собі Боже Слово. Або, як казав Євагрій Понтійський: «Богослов — це той, хто істинно молиться». Можна розширити цю думку і на піст.
Отже, церковний устав було написано, так би мовити, не на коліні?
Ні, це був органічний процес. Саме такі люди, як я згадував — справжні богослови — і сформулювали, уклали богослужіння, побут і правила духовного життя Церкви. В Писанні маємо приклад: найперше — це постування Ісуса Христа перед виходом на Своє публічне служіння. Господь умалився, взяв на Себе наше тіло, прийшов, щоб нас спасти. Людина під гріхом, людина впала, людина опустилася. Але Творець зі Своєї любові приходить до нас, бере наше немічне тіло, стає у всьому подібним до нас, окрім гріха (див. Рим. 3, 23; Євр. 4, 15; Фил. 2, 8-11). Але бере наше тіло і каже до кожного з нас: «Я така сама людина, як і ви, Я прийшов вам допомогти». І Він бере гріхи усього світу та несе їх через Голгофу на хрест і розпинає там, щоби звільнити нас від цього гріха (див. Ін. 1, 36).
Яка це велика жертва з любові до нас! Тому що жертовність — це і є любов (Ін. 3, 16). Тому Церква нам пропонує: «Якщо Господь заради нас переніс такі страшні страждання, відкрив нам двері до раю і дав нам можливість вічного існування у блаженстві з Богом, то чи ми, люди, не можемо хоч малого зробити для Бога?» Не тільки обмежуючи себе тілесно, але й працюючи над собою духовно.
В Євангелії ми бачимо, що постилися Іван Хреститель зі своїми учениками (Мк. 2, 18), постив Ісус Христос 40 днів (Мт. 4 розд.), а також постили фарисеї — два рази на тиждень (Лук. 18, 12). Постили також перші християни (Дії. Ап. 14, 23) і апостоли (2 Кор. 11, 27). Ми розуміємо, що вони утримувались певним чином від їжі (напр. Мт. 4, 2; Мк. 1, 6), але піст не розписаний так детально, як у церковному уставі.
Ми беремо приклад із великих подвижників, які щороку перед Пасхою йшли в пустелю, обмежували себе в їжі, брали зі собою Причастя, щоби себе духовно підтримати — і це дало поштовх до розвитку постового способу. Церква його успадкувала і передає з покоління в покоління. Технології розвиваються, але людина залишається такою ж — їй далі потрібно умертвляти свої плотські вчинки (див. Рим. 8, 13; Гал. 5, 16-17; 1 Кор. 9, 27), і піст у цьому може допомогти.
Отже, ці правила формувалися впродовж століть, і народилися з практики.
Так, із практики великих подвижників і Отців Церкви. Тому дуже важливо розуміти це, особливо, коли заходить мова про реформування правил посту. Той, хто хоче скорегувати досвід духоносних отців, сам повинен мати велику міру Божого Духа. Тому, на мою думку, краще нам тягнутися до них, а не опускати планку так, щоб для нас зникло саме поняття подвигу. Бо ж і слово «подвижник» походить від слова «подвиг», а подвиг — це завжди боротьба, у цьому випадку — зі старим Адамом в собі (Кол. 3, 9), дияволом (Еф. 6, 12) та гріховним світом (1 Ін. 2, 15-16; Як. 4, 4). Давні подвижники казали про цю боротьбу: «Віддай кров і прийми Дух». Духовна війна може бути важчою за фізичну.
Отже, піст — це все ж таки аскетична практика. Водночас ми часто чуємо про те, що зовнішнє, або фізичне, неважливе — мовляв, головне те, що в серці людини, або, як тепер стало модно казати: головне — не їсти одне одного. Невже раніше християни вважали, що їсти одне одного можна, і тому постились?
Вислів «не їсти одне одного» не новий. Він став популярним в Україні років 15 тому, коли з’явилися білборди з цією цитатою, яку тоді приписали покійному вже тепер митрополиту Володимиру Сабодану. Насправді ж ця думка була висловлена ще в Новому Завіті святим апостолом Павлом, який у Посланні до Галатів застеріг християн: «Коли ж ви між собою гризетеся та їсте один одного, вважайте, щоб один одного не знищили». В перекладі Куліша це звучить так: «Коли ж ви гризете й заїдаєте один одного, то гледіть, щоб не були пожерті один від одного» (див. Гал. 5, 15). Пізніше цю ж думку висловлювали Отці Церкви, зокрема святий Іоан Золотоустий.
У своїй проповіді цей святитель, власне, сказав: «Можна багато постити і не дістати за це нагороди. Чому? Бо стримуючись від їжі, не здержувалися від гріхів. Не їли м’яса, а з’їдали доми бідних. Не впивалися вином, а п’яніли злою похіттю. Проводячи весь день без їжі, перебували на сороміцьких видовищах… Яка користь із посту, коли ти позбавляєш тіло дозволеної законом їжі, а душі даєш протизаконну поживу» (пор. Іс. 58, 6-12).
Тож маємо гамлетівське запитання: їсти чи не їсти? Важливо лише те, що в серці, чи цього недостатньо?
Подібна логіка не обмежується постом. Так часто говорять люди, які не ходять до церкви. Кажуть: «я маю Бога в душі», або «головне бути хорошою людиною». Тому богослужбові й постові заповіді для них неважливі.
То що би Ви відповіли на такі твердження?
Я би нагадав, що людина складається з душі і тіла. І на Суд Божий людина теж встане з душею і тілом (Ін. 5, 28-29). Щоправда, як навчав апостол Павло, воно вже буде дещо іншим, але це все ще буде тіло (див. 1 Кор. 15, 35-56). Тому має значення все: доземні поклони, які робимо в час посту, участь в богослужіннях, а також самоконтроль в споживанні їжі чи напоїв, і, чесно кажучи, не лише в час Великого посту (див. Лук. 21, 34).
Бо все, що ми робимо зовнішньо, допомагає нам внутрішньо. І навпаки: стан нашого духа, нашої душі впливає на наше тіло. Тому має бути злагодженість. Лише тоді ми отримаємо правильне розуміння, гарний результат. Бо як, за словами святителя Іоана Золотоустого, немає сенсу стримуватись від їжі, а не здержуватись від гріхів, або не їсти м’яса, а пожирати те, що належить ближньому, так і стверджувати, що я маю Бога в душі, але не виражати це через своє тіло, є самообманом, ілюзією. Це як міраж у пустелі, в якому не знайдеш справжньої тіні та з якого не нап’єшся води.
Та й хіба Господь не міг спасти людей, не приходячи на землю? Або явитись як привид? (пор. 1 Ін. 4, 3).
Теоретично міг, тому що Бог все може.
Так, Він міг би перемінити людям свідомість, зупинити гріх, розвиток гріха… Але людина створена Богом і складається, як я вже сказав, з душі і тіла, і людина є вінцем творіння. У нас закладено потенціал до обоження, ми могли би стати богами (див. Пс. 81, 6; 1 Ін. 3, 2). А як цього досягти? Однією душею чи духом? Ні. Це можливо лише в поєднанні духовного і матеріального в людині. І якщо ми будемо вважати, що нехай душа живе сама по собі, а тіло — саме по собі, нічого з того не вийде. Так не буває.
Зверніть увагу, що коли будь-яка людина певний час стримується від будь-чого, їй повертається смак до цієї речі. Наприклад, як хтось не покористується довший час ґаджетом, а потім візьме його до рук, то наскільки більше задоволення він отримає. Або якщо людина не поїсть хоча би добу, або дві, то запах хліба для неї буде найсмачнішим у світі. І не треба витрачати грошей на якісь делікатеси, які до того ж можуть бути нездоровою їжею. І так у всьому. Нам чомусь важко усвідомити, що всі Божі заповіді та постанови насправді покликані полегшити людині життя, покращити його якість, зробити людину щасливішою у цій долині сліз (див. Пс. 84, 7) та приготувати нас до вічної радості в Божому Царстві.
Схоже, що психологія і медицина лише в новітні часи відкривають для себе те, про що давно написано в Біблії, називаючи цей взаємовплив душі і тіла психосоматикою? Бо ж очевидно, що причиною хвороб — або й здоров’я, часто є психічний стан людини. І навпаки: коли людина страждає тілом, це відчутно впливає на її душу — розум, почуття та волю, і на дух — інтуїцію, совість та здатність спілкуватися з Богом.
Так, іншими словами, фізичний піст має значення не лише для тіла, але й для душі й духу, як вищої сторони душі. І, відповідно, чесноти людини впливають на стан її тіла. Але на практиці ми бачимо, що цей зв’язок у нас втрачено, точніше, порушено. Тому так багато психічних розладів та різних фізичних захворювань, яких, здавалося, такою мірою не мало би бути. Не бракує і викривленої духовності. Тому належний піст якраз покликаний відновити цей зв’язок бодай частково. Господь для того і прийшов, щоб обновити впалу людську природу, та Йому потрібна наша взаємодія. Але той, хто подвизається, як написав апостол Павло, має робити це законно, тобто по Божественних правилах (2 Тим. 2, 5). Бо духовне життя — це наука.
Що мається на увазі, коли говорять, що піст — це час покаяння? Бо ж інший час в році — це ж теж час покаяння?
Покаянні молитви присутні в щоденному молитовному правилі: щовечора ми читаємо покаянні тропарі, і в кожній молитві звучить це слово — «покаяння». Ми визнаємо свої гріхи і просимо пробачення у Бога за те, що чинили впродовж дня, впродовж життя. Але у Великий піст ця тема звучить особливо гостро. Саме при поєднанні фізичного і духовного самозречення ми маємо більше можливості дослухатися до своєї душі, до поривів своєї душі, і таким чином очиститися від своїх гріхів. Покаяння — це переміна способу життя. До цього закликає нас Церква: залишити старе і прийняти нове.
Але ми маємо робити це впродовж всього року…
Поясню на мирському прикладі. Кожного дня ми маємо години відпочинку — хтось більше, а хтось менше. Також людина відпочиває день або два на тижні. Проте кожен потребує більше особливого часу відпочинку, щоб відновити свої сили, і не лише фізично, але й психологічно. Так би мовити, перезавантажитись. Для цього існує відпустка. І якщо людина правильно її проведе, то повернеться на робоче місце свіжою та оновленою. Тому ті роботодавці, які непомірно обмежують вільні години або вихідні своїх працівників та не дають їм часу на себе, в кінцевому результаті більше втрачають, ніж набувають.
Господь знає нашу психологію краще за роботодавців, тому ще в Старому Завіті Він запровадив «трудовий кодекс», давши заповідь святості суботнього дня, надавши час на відновлення сил не лише людині, але й домашнім тваринам. Я вже не кажу за ювілейний чи суботній рік. І за порушення цих заповідей Бог дуже строго карав. За тим самим принципом у Новому Завіті Церква під натхненням Святого Духа встановила не лише правило недільного, святкового дня, але й довший час посту, щоб людина мала можливість заглибитись у своє покаяння, зцілитися духовно і фізично, та навернутись, поки не пізно.
Якщо в людини немає духівника, а таких більшість, то як їй поститись, щоби отримати користь, а не нашкодити собі — ані фізично, ані духовно?
Людина, яка бажає постити, повинна приділити час, щоб дослухатися до самої себе. Тому що ніхто так не відчує твою душу і твоє тіло, як ти сам. Корисним для такої людини буде відвідування постового богослужіння, зокрема, читання Канону святого Андрія Критського, в якому на прикладах Старого і Нового Завіту Церква закликає нас зазирнути в свою душу, переглянути свої вчинки і очищатися від всього, що нас бруднить.
Дуже багато людей не мають духівників, тому що інститут духівництва в нас не розвинений. Через десятиліття безбожництва ця традиція була перервана. Тим більше це відчутно у великих містах. А деякі духівники, про яких ми інколи чуємо, — це горе-духівники, яких варто оминати десятою дорогою, бо не все те золото, що блищить. Та й знову ж таки, духівник не може виконувати функцію Бога, а людина не повинна бути сліпим знаряддям в руках будь-кого. Духівник може лише допомогти, але йти визначеним для неї Богом шляхом людина повинна сама.
На це мало хто звертає увагу.
Інколи краще духівника не мати, бо сьогодні стало дуже поширеним явище так званого «младостарчества», коли людина, в якої мало духовного, а інколи і життєвого досвіду, стає духовним наставником для інших. Диплом семінариста, монаший клобук чи священничий сан не робить нікого автоматично прозорливим старцем. В окремих випадках це може мати дуже погані наслідки. Скажу більше: навіть коли пораду дає досвідчений духівник, її теж не потрібно сприймати сліпо, особливо, якщо є відчуття, що вона суперечить церковному вченню або здоровому глузду — в цьому випадку також варто дослухатися до себе. Приклади виняткового послуху послушників старцям з минулого не можна легковажно застосовуватись у наш час. Бо одна справа — мати власний, навіть належний, духовний досвід, а інша — вміти і знати кому, де і коли щось порадити. Це велика тема для окремої розмови, бо людина — це не робот, а свобідна істота.
Ви ректор духовної семінарії — чи змінюється життя в семінарії в час Великого посту?
Змінюється – на першій седмиці Великого посту у нас немає лекцій, немає очного заняття. У цей час ми разом зі студентами перебуваємо в храмі — вранці і на вечірньому богослужінні, на якому читають Великий канон святого Андрія Критського. І в нас є така практика, що на першій седмиці і на Страсній седмиці ми всі приступаємо до Таїнств Сповіді і Святого Причастя. Ми живемо цим життям — це і духовний, і фізичний піст. Тому маємо Сповідь і Причастя на початку посту і наприкінці, вже пройшовши цей великий подвиг, бо для багатьох студентів, це справді нелегко. Постовий стиль життя інший: ти не лише себе в чомусь обмежуєш, але й відкриваєш можливості до більшого богоспілкування, до можливості робити більше добрих справ. Ось до цього покликаний християнин в час Великого посту. Тому розпорядок дня у постовий період у нас дещо інший.
Яке значення Великий піст має особисто для Вас?
Мабуть, вповні на це питання не відповім, бо йдеться про речі, які Господь повелів нам не виставляти напоказ. Про це ми читаємо в шостому розділі Євангелія від Матвія, де говориться, як ми повинні молитися, постити і давати милостиню. Тому хвалитися своїми досягненнями не став би, навіть якби вони в мене були. Але пам’ятаю ще з першого курсу мого навчання в семінарії вечір Сиропусної неділі, коли відбувався чин прощення та співався піснеспів: «Покаяння відкрий мені двері Життєдавче». Тоді він справив на мене незабутнє враження і глибоко зачепив мою душу. У ньому згадуються слова про «страшний День Судний», і це стало як висхідна точка для всього мого постового настрою. А далі почалися постові щоденні богослужіння. Вони тривалі, дещо монотонні — читання переважає над співом. І ці довгі служби трохи втомлювали мене фізично, але вже до кінця тижня я відчував полегшення для душі. І коли перша неділя посту завершується — то ти вже літаєш, духовно літаєш.
Дякую, отче, за цікаву та змістовну розмову.
Спілкувався (і фото) Андрій Толстой
Також читайте:
Свящ. Петро Бойко: Чому Пасху святкують у різні дні
О. Петро Бойко: Навчатися і служити в православному серці Львова надихає
О. Петро Бойко: «Отці Церкви говорили про надзвичайну божественну силу, яку дає ця вода»
О. Петро Бойко: «Дуже велика користь душі спочилого від загальної церковної молитви»
Повязані записи
