Чи можна звикнути до поховання Героїв? Як розуміти вислів «На все Божа воля» та як сумувати за померлими? Що не так з військовими капеланами росіян? Як святкувати радісне Різдво в час війни та в чому секрет популярності Гарнізонного храму? Про це та інше розповів в інтерв’ю сайту «Духовна велич Львова» військовий капелан о. Юрій Цюпка, священнослужитель Гарнізонного храму святих апостолів Петра і Павла у Львові.
Андрій Толстой: Отче Юрію, Ви щойно поховали двох наших воїнів. Наскільки це стало звичним для Вас?
О. Юрій Цюпка: Особисто я боюся звикнути до цього, тому що смерть – це дуже велика трагедія. І ми це бачимо по обличчях людей. Звичайно, коли кожен день похорон, то може здатися, що це вже якась сталість. Але коли підходиш до дитини і кажеш, що будеш молитися за вашого Героя, а дитині три роки і вона каже: «То мій тато»… До цього ти не можеш звикнути. І ми не маємо права звикати до цього. Маємо боротися за життя, щоб воїн мав усе для того, щоб він зберіг своє життя — щоби був мобільніший, щоб мав зв’язок, автомобіль, захист… І молитву, це духовний захист. Ми – священники і ми молимося. Молитва справді заспокоює те все, що є поруч з тобою, тому важливо молитись.
Молитва має психотерапевтичний вплив чи якусь надприродну дію в житті людини?
Багато людей не можуть собі дозволити послуги психолога, вони йдуть до храму, щоб там все це надолужити. Звичайно, молитва – це щось надприродне. Ми всі живемо в природі, але при цьому розуміємо, що над нами є Господь. Над нами є той, хто це все створив, але який поважає рішення людини. Тому ми відповідаємо за свої дії та все-таки намагаємося мати зв’язок із Господом, щоби відчувати Його поруч. Бог завжди з нами, але ми інколи можемо про це забувати. Тоді ми надолужуємо і йдемо на розмову з Богом. Людина складається з трьох частин: тіла, душі і духа. Свою духовну потребу вона задовольняє в храмі, де знаходить собі затишок.
Як тоді розуміти слова «На все Божа воля»? Одні люди йдуть на фронт і гинуть або отримують поранення, а інші проходять деколи через складніші обставини та повертаються неушкодженими. Це Божа воля чи людський фактор?
Чому ми з вами святкуємо свято Воскресіння? Воля Божа йде набагато далі за природні межі нашого сприйняття. Воля Божа — це вічне добро і спасіння людини. Водночас людина створена на Божий образ та Божу подобу і отримала від Творця завдання доглядати за цим світом, нести за нього відповідальність (пор. Буття 1, 26-28). Тому ми не можемо все спихнути на Бога і сказати, що Його воля – це війна. Бог на Своєму Суді кожному з нас скаже: «Те, що ти зробив іншому, ти Мені зробив» (див. Мт. 25, 31-46). Тому Божа воля — це добро. В молитві «Отче наш» ми просимо: «Нехай буде воля Твоя, як Небі так і на землі».
То чи правильний цей вираз «На все Божа воля»?
В Святому Письмі є такі слова: «Тим хто любить Бога… все співдіє на добро» (Рим. 8, 28). Людина може зробити дуже багато добра і в тилу, і на фронті. Лише з часом ми починаємо розуміти і дякувати Богу за деяких людей в нашому житті. Мав бесіду з одним воїном, він каже: «Отче, маю тут книжечку, молюся нею 10 разів на день. Стараюсь завжди бути поруч Бога і виконати свій обов’язок. Це мій захист».
Вас як священника колись запитували рідні загиблих воїнів, чому так сталося?
Так, бо люди не мають на це відповіді.
Що Ви на це скажете?
Ми не створені Богом для війни, для смерті. Тому для нас це дуже болюче питання. І людина завжди буде в пошуку: чому так сталося? Деколи люди зневірюються. В такі періоди стараєшся бути просто поруч тієї людини, а не нав’язувати їй щось. Через деякий час, навіть, через рік часу, в мене теж був такий випадок, що людина приходить і каже: «Я знову повірила в Бога». До Христа приходили ті, кому було найважче. Вони вже не мали на кого покластися. І каже їм Христос: «Віра твоя спасла тебе». Тому мусимо в першу чергу дбати про свою особисту віру. Так, як ти сам, про неї ніхто інший не подбає.
Ще одне богословське питання, яке має значення, особливо для того, хто втрачає близьку людину, не обов’язково на війні. Апостол Павло пише в Листі до Солунян, що християнам не треба сумувати за померлими так, як це роблять ті, хто не має надії (1 Сол. 4, 13-18). Отже, є дві категорії людей: одні мають надію, інші – ні. Про яку надію тут йде мова, і як правильно сумувати християнам за померлими?
Мені дуже подобаються слова зі Старого Завіту з книги Проповідника, що на все свій час: «Час плакати і час радіти, час народжуватись і час помирати» (див. Проп. 3, 1-8). Коли сумно, люди мають сумувати, коли хочуть плакати — вони мають плакати. Це нормально. До речі, слова, які ви процитували, я сьогодні згадував на похороні. Бо справді страшно, коли людина не має надії. «Щоб ви не сумували, як ті, хто не має надії», — говорить апостол. Те, що сталося, нам потрібно віддати в руки Божі. Ми довіряємо, що та людина вже нас чекає там, вдома, поки ми ще тут, в гостях.
Бог не каже людині: «Все буде добре». Він сказав: «Я з тобою». «Хочеш йти за Мною – візьми свій хрест, йди слідом за Мною». Але водночас Він поніс хрест першим. Тому ми ступаємо по Його слідах. Господь хоче, щоб людина була готова до моменту, коли треба буде попрощатися зі своїми рідними. Христос своїх учнів готував до цього: три роки Він їм толкував, що йде на хрест. А вони продовжували жити в своїх ілюзіях. Але пізніше ми бачимо, як Господь своїм життям і смертю їх надихнув: вони пішли по цілому світові і вже нічого не боялися, і загинули, як Христос. Тому мусимо плекати надію і віру та розвиватися в любові – це Божі чесноти.
Отче, скільки вже часу Ви несете служіння військового капелана?
Священником став з початку війни, з 2014 року. При Гарнізонному храмі — з 1 жовтня 2012 року, а залученим у служіння військовим в госпіталі прикордонної служби був ще коли навчався в семінарії — з 2004 року.
Служіння військового капелана дуже складне. Ви не втомилися?
Насправді це дуже непросте служіння, але дуже благословенне. Це така велика радість, коли ти бачиш результат, що ти не дарма тут. Багато людей дякували Богу, що можуть посповідатися, можуть почути Боже Слово, можуть охреститися. У мене був випадок, коли прийшов один військовий і каже: «Отче, я не знаю що робити, у мене дочка померла». Кажу: «Моліться за неї». А він говорить: «Та вона не хрещена була». Я тоді порадив йому уповати на Боже милосердя. А він каже, що теж нехрещений. І в той самий день охрестився. І ось хоч якусь надію вже зі собою по життю поніс.
Коли почалася війна, дуже багато людей сповідалося. Навіть протестанти – у них нема сповіді, але вони сповідалися. Навіть люди з мусульман, хоча це швидше була духовна розмова, а не сповідь. Дуже багато всього відбулося за тих 10 років. Але за все Богу дякувати. Трудно, важко, особливо тепер, але, як військові кажуть: «Вся надія на Бога».
Ви багато чого чули за ці роки про те, що відбувається на війні. І це, мабуть, речі важкі. Вас це не штовхало у зневіру чи в якусь психологічну кризу? Бо інколи чуєш таке, що дуже важко «переварити», тоді виникає запитання: «Як Бог таке допускає?»
Я йду завжди з такою думкою, що Бог обрав це служіння, тому я його сам не несу. Я завжди відчуваю, що поруч мене є Господь. Він кличе людей — вони приходять. Дуже багато людей різного віку приходять до першої сповіді у своєму житті, хоча вони й хрещені. Буває по-різному. Але в цій тяжкості є якась Божа легкість. У нас завжди є можливість молитися, маємо у храмі графік, тому ти знаєш, що ти робиш, де ти завтра будеш і коли ти служиш.
Військові більше сповідаються за своє мирне чи фронтове життя?
Існує таємниця Сповіді, тому не можу сказати конкретно, але людина сповідається за все. Тому що раніше вона може навіть і не розуміла, наскільки важлива сповідь. У важкий період свого життя людина згадує все. Тому сповідь може бути короткою і довгою.
Яка сповідь у вас була найдовшою?
Найдовша сповідь у мене була приблизно чотири години.
Як Ви розпізнали своє покликання до священства?
У дитинстві я ніколи не думав, що буду військовим капеланом. Але я відчував, що Бог мене кличе до священства. Моя родина була віруючою, я знав, що таке храм, куди я йду, що маю там робити. Тому вже з підліткового віку я знав, що хочу бути священником.
Коли я поступав до семінарії, мене також запитували, звідки в мене з’явилось це бажання. Я сказав, що для мене був прикладом мій парох. Це був один із чинників. Я його слухав щонеділі, його проповіді були довгі — 40 хвилин, я проповідую не довше десяти хвилин. Також було внутрішнє відчуття.
У наших ворогів також є капелани, і їх багато. Це священники РПЦ, які знають Божі заповіді, моляться до Ісуса Христа і Богородиці, – і водночас вони стали натхненниками цієї кривавої бойні? Що з ними не так?
Ця дуже тяжко зрозуміти. Бо ми є свідомі, куди ми йдемо, що ми робимо. В їхньому випадку мені пригадується вираз: «Бог забирає розум». Господь сказав про Себе: «Я є дорога, правда і життя», а батьком брехні є диявол. І тому завжди є запитання до кожного з нас: «Кому ми є слугами?» Ми захищаємось, нам чужого не треба, ми хочемо стояти на своїх кордонах. Бог хоче, щоб людина жила, а не вмирала. Тому ми молимось, щоб наші воїни нас захищали, щоби Бог давав їм силу для цього, а не для того, щоб вони пішли в іншу країну, почали там вбивати та грабувати. Христос якось сказав Своїм учням, що настане час, «коли кожний, хто вбиватиме вас, буде вважати, ніби тим служить Богові», і пояснює причину цього: «Вони робитимуть це, бо не пізнали ні Отця, ні Мене» (Ів. 16, 2-3). В іншому місці Святого Письма апостол Йоан каже: «Каїн, котрий був від лукавого й убив свого брата. З якої причини він убив його? Тому що його діла були злі, а діла брата — праведні». Заздрість, нечиста совість, самообман роблять людину знаряддям зла.
Про що зараз думають військові, з якими Ви спілкуєтесь, що вони відчувають? Яких у них настрій?
Війна триває довго. Тому військові потребують відпочинку, вони потребують заміни і вони не хочуть впускати ворога. Тому, з однієї сторони, вони не можуть залишити свого місця, а з іншої — втомлені. Мусить бути якась ротація. Особливо, якщо ти маєш контузії чи поранення. Відновити сили потрібно для того, щоб вигнати ворога. З іншої сторони, мобілізація – це складний процес, людина повинна бути готова до війни. Водночас армія показує, яким є суспільство. В армії бачиш те, чим суспільство жило протягом довгого часу.
Богослужіння в Гарнізонному храмі св. ап. Петра і Павла на Театральній відвідує багато людей, чимало з них – це молодь та люди середнього віку. Що притягує людей до вашого храму? Це при тому, що у Львові багато діючих храмів.
Найперше треба про це спитати людей.
Ще можна додати 83 тисячі «фоловерів» сторінки храму у фейсбуці.
Ми раді, що люди відвідують храм. Ми стараємось бути доступними. Тому наш храм завжди відкритий, бо, щоб людина зайшла в храм, він має бути відкритим. Друге, що потрібно – щоб там був священник: людина хоче поговорити або посповідатися. Тому йде туди, де є священник. Наші проповіді недовгі, близько семи хвилин. З іншої сторони, в ті сім хвилин треба вкласти добрий зміст. До військових ми навчилися говорити просто та зрозуміло.
Ось я чув, що в катедрі є «постійна сповідальниця» — можливість посповідатися. У нас впродовж 12 років також в храмі завжди є черговий священник. Тому, якщо людина потребує духовної розмови чи сповіді, то може звернутися до нього, про це написано на дошці оголошень. Ми теж дивимось, скільки людей на Службі, щоб було достатньо сповідників, не так, щоб була черга величезна через цілий храм.
З військовими треба говорити дуже просто, багато з них розмовляє зі священником вперше в житті. Мабуть, тому ми краще один одного розуміємо і з іншими людьми.
Ми вступаємо в Різдвяний період. Різдво Христове — це дуже радісне свято: колядки, застілля, піднесений настрій. Але в нас війна, а це багато горя. Як святкувати Різдво в час війни?Переглянути (відкривається у новій вкладці)
Ми, слава Богу, живемо в Україні і вітаємо один одного словами: «Христос Раждається!» Не «Merry Christmas», коли навіть не знати, хто народився. На Заході в час цих свят втрачається зв’язок з Господом Богом. А Христос – це реальність, і як тільки Він народився, Його хотіли відразу вбити. А люди все одно раділи, пастухи прийшли, царі прийшли, і навіть до Ірода не вертали, бо почули, що є небезпека. Тому попри те все, що би в нас у житті не відбувалося, Христос таки народився, жив посеред нас, і був таким, як ми, страждав, як ми, і показав приклад, як треба жити та служити.
Господь Бог народжується незалежно від того чи є війна, чи нема війни. Воскресає так само. Але це все в душі людини, вона мусить це відчути — що саме для неї народився Господь. Тому насправді це є велика радість, і, можливо, для когось у ці дні народиться в серці надія. У того, хто дуже сумний, у того, хто перебуває в печері. Господь як новонароджений у вертепі Христос каже: «Я з тобою в печері». То тяжко, але мусимо зараз плекати свою віру, щоб бути сильними, стійкими, витривалими і пройти свій шлях, який Бог нам призначив.
Спілкувався (і фото) Андрій Толстой
Також читайте: О.Тарас Михальчук: «Повертатись у пекло військового мотивує любов»
Військові капелани у Львові щомісяця обговорюють прочитані ними книги
О. Андрій Корчагін: «Моя функція — бути голосом сумління для тих людей, які очолюють Львівщину»
Повязані записи
