Чому у шкільні роки порятунок незнайомки з дитиною від бандитів, надихнув стати священником? Навіщо, перебуваючи у лікарні, пообіцяв собі та Богові служити, знерухомленим людям? Як вдалося, вперше в Україні, заснувати хоспіс, який діє до сьогодні? Унікальною історією свого покликання під час онлайн-зустрічі із молоддю поділився Митрополит Донецький і Маріупольський ПЦУ Сергій. Організувало подію Синодальне управління у справах молоді ПЦУ. Модерував Архієпископ Полтавський і Кременчуцький Владика Федір.
“Коли я закінчував школу, то не думав, що стану священником, тим паче архієреєм, з часом. Але вплинув один випадок. Був екзамен з музичної літератури, виходжу і дивлюся, праворуч від нашого будинку, намагаються побити жінку з маленьким хлопчиком. І я, відчуваючи юнацький максималізм, намагався її врятувати, і, відверто кажучи, врятував. Але у цього нападника був кухонний ніж і він вдарив мене ним. Після цього, я втратив свідомість, потім, як мені розповідали, викликали швидку. Декілька днів я був у реанімації, у лікарні провів два з половиною місяці. Там, я зрозумів, що треба якось по-іншому жити адже, у будь-який час, Господь може тебе забрати. Щось треба зробити таким чином, щоб тобі не соромно було потім предстати перед Господом Богом. Батько був військовослужбовцем і привіз до мене священника, він посповідав і причастив мене. А потім шепнув: “читай Ісусову молитву, молись і все буде добре – з тебе буде дуже добрий священник”. Я думаю: “чому він так сказав?”. Потім, коли я вийшов з лікарні, закінчив школу, то ми з другом поїхали до Києва. Грошей не було, бідні студенти. І мій друг каже: “я знаю, де можна поїсти безкоштовно”. Це виявилася Пушкінська, 36. Там була літня монахиня Варвара. Ми зайшли туди, там дуже смачно пахло борщем, пампушками. Нас питають: “ ви звідки?, ми відповіли, що з Донецької області. “Ви хочете їсти?”, – кажемо: “так”. І нас запросили пройти на другий поверх. Поїли, спускаємося. І зустріли Митрополита Філарета. Він запитав звідки ми, відповіли, що з Донеччини. Раптом питає: “Ви у духовну семінарію приїхали вступати?”. І я не знаю чому, але відповів, що так. Але це “так” було таким фундаментом у моєму житті. Бо вирішив для себе, що треба закінчити духовну семінарію, отримати освіту і служити Богу і людям. Був такий момент , коли я лежав у лікарні і було дуже погано, то пообіцяв Богу, що якщо я зможу самостійно рухатися, зіграти власноруч на акордеоні якусь гарну мелодію, заспівати пісню і сяду за кермо, проїду кілометрів 150, то до кінця життя буду присвячувати свою діяльність людям, які перебувають у недузі. Я закінчив духовну семінарію, вступив в академію. І разом із друзями-священниками ми відкрили перший в Україні хоспіс – будинок милосердя, який зараз знаходиться, на жаль, на тимчасово окупованій території. Там мешкають люди похилого віку, ті від яких відмовилися близькі, рідні, онкологічні хворі, дуже багато самотніх людей. Багато додалося людей, які постраждали внаслідок війни, навіть є такі бабусі і дідусі, які втратили кінцівки. Церква допомагає і морально, і матеріально, і фінансово. Це був такий фундаментальний крок у моєму житті, що я обрав саме Церкву, не просто як обрядову структуру, а Церкву, яка займається не тільки Богослужіннями, виконує треби, обряди, але займається допомогою немічним, потребуючим людям. Так, виникло, на той час, соціальне служіння у Київському Патріархаті. Зараз вже у Православній Церкві України у нас є “Eleos-Ukraine”, відділ соціального служіння, у багатьох єпархіях є представництва і ми займаємося повністю соціальним служіннями, проєктами, покликаними допомогти людям з онкологічними захворюваннями, орфанним хворим, вимушеним переселенцям, тим, хто прикутий до ліжка”,
Більше про соціальне служіння ПЦУ, читайте на фб-сторінці
Фото: пресслужби ПЦУ
Повязані записи
