Настоятель парафії Матері Божої Неустанної Помочі РКЦ, що на Збоїщах, о. Микола Ліпітак є одним із перших Отців Воскресенців з України. Раніше, до Другої Світової війни, це Згромадження активно працювало у Львові: займалися катехизаційною, виховною діяльністю, однак прихід радянської безбожної влади все обірвав. Десятки років за часів Незалежної України Отці Воскресенці працюють із молоддю, особами із особливими потребами, та й просто несуть світло віри і надії всім, хто цього потребує. Як пережити коронавірус двічі і не втратити оптимізму? Де шукати відповідь на покликання молодій людині? Про це та більше ексклюзивно “Духовній величі Львова” розповів отець Микола Ліпітак.
-Отче, скільки часу здійснюєте служіння у Львові? Як потрапили сюди?
-До Львова я потрапив після висвячення на священника у 2011 році. Відразу після закінчення навчання у семінарії, я прибув сюди за скеруванням Згромадження, щоб стати помічником настоятеля, вікарієм, при парафії Матері Божої Неустанної Помочі РКЦ. Від 2017 року, я був призначеним настоятелем.
– Що означає покликання священника особисто для Вас? Бо у сучасному світі не кожна молода особа наважиться на такий шлях.
-Трошки ближче до Бога почав приходити після 90-го року, коли відкрили храми і я почав ходити до костелу у Самборі, адже походжу із Самбірського району. У той період я вже працював вчителем. Мені було трохи за 20-ть, тому і сам долучився до молодіжного руху, польського скаутингу. Там я почав ближче пізнавати Бога, навчився молитвам перед їжею, з молоддю ми їздили на табори. При складанні скаутської присяги є такі слова: “Маю вільну волю служити Богу, Вітчизні і ближньому”. І це мене дуже надихнуло присвячувати у своєму житті Богу набагато більше часу. А перші думки про священство, покликання у мене виникли, коли я почав ходити на прощу до Кальварії Паславської. Там є Санктуарій Матері Божої. Через своє серце я почув голос Марії: “Мій Син хоче, щоб ти Йому служив”. Згодом я вступив на економічний факультет до Польщі, був період розпізнання покликання. У Польщі я навчався у такій приватній школі, яка була заснована Отцем Воскресенцем, фундатором нашого згромадження. Також у Польщі я долучився до молодіжного руху “Світло життя”. Там ще глибше почав читати Боже Слово, прийняв Ісуса як свого особистого Володаря. У ті роки я шукав свою дорогу, старався розпізнавати знаки часу. У виборі покликання мені допомагали Отці Воскресенці. Під час навчання я не мав, де жити і 2 роки проживав при монастирі Отців Воскресенців як студент. Зрештою, зрозумів, що хотів би теж зголоситися до саме до цього Згромадження.
-Отче,розкажіть детальніше про Отців Воскресенців та їхню харизму.
–Засновник нашого Згромадження Богдан Янський був світською особою. Він як економіст, правник, пережив на еміграції у Парижі навернення до Бога. Коли він навернувся, то помер для гріха і став жити для Господа. Відтак, пан Богдан почав активно допомагати інтелігенції. Зокрема жителям Польщі, які через численні повстання у своїй країні досить активно емігрували у Париж. Він, як правник, допомагав їм з оформленням документів, але також у духовному становленні. Біля нього почали гуртуватися хлопці, чоловіки. Відтак, вони заснували Будиночок Янського у Парижі. Він сам не міг бути священником, бо був одружений. Але його соратники першими отцями-воскресенцями, священнослужителями. Харизма Згромадження: помирати для гріха, духовно жити з Господом, але також у цьому духовному Воскресінні працювати. Тому, Отці Воскресенці роз’їхалися до Риму, Канади, Америки на місії, приїхали і до Львова. Я також у своєму житті пережив особисте навернення. За часів комунізму навіть не був у храмі. Тому я відчув, що моє місце у них, у Отців Воскресенців. Хоча, зізнаюся, подумував і про те, щоб вступити до Францисканців, але відчув, що саме харизма Отців Воскресенців є мені найближчою.
-Чи є в Україні спільнота Отців Воскресенців?
-У монашому житті неодмінно потрібен монастир. І у нього мають входити мінімум двоє отців. Відтак, двоє моїх співбратів служать у Самборі у храмі св. Йоана Хрестителя і також ми є у Львові на Збоїщах. Фактично, ми повернулися до України після переври, яка тривала із 1945 року. Назагал в Україні нас є п’ятеро. У Львові є ще настоятель нашого монастиря та вікарій храму.
-Як Ви зауважили, харизмою Воскресенців є фактично допомагати людям воскресати для духовного життя. Однак, бачимо, що пандемія навпаки віддалила багатьох від Церкви. Як Ви вважаєте, що потрібно зараз, аби люди відкривалися на духовне життя?
-Кожна спільнота, кожен монастир має своє харизму, духовність, а також апостолят, тобто такі мирянські спільноти, якими опікуються монахи. Наприклад, я раніше ніколи не думав, що буду працювати з молоддю з особливими потребами, а для неї ми тут маємо спеціальну майстерню. Також у Польщі є така спільнота “Бурого ведмедика”, де є ведмедики-опікуни і ті, кому вони їм допомагають. Тобто, сфери служіння є дуже різними і вони відповідають на виклики часу. Думаю, що найважливіше — давати людям надію. Адже ця пандемія буде не завжди. Господь завжди є з нами. Перш за все, має бути власне свідчення. Наприклад, у Польщі я досвідчив, що Господь ніколи тебе не залишає. Навіть якщо поруч ти не маєш батьків, чи близьких друзів, Він завжди з тобою. Господь дає тобі сили, надію і ти йдеш далі. І з цього приходить прагнення служіння. Якщо Бог мене підносить, веде, то хочеться і іншим допомогти.
-Отче, Ви зауважили, що варто завжди мати надію.Як Вам вдається знаходити надію у своєму монашому покликанні, бо, будьмо чесні, є монахи, які навіть виходять з монастиря, навіть проживши там тривалий час.
-Коли я прийшов у монастир, то побачив, що там також люди не є відразу святими. У новіціаті, під час Великого посту я мав таку ситуацію, коли у мене почалися носові кровотечі. У Велику суботу мене привезли у клініку і я там залишився абсолютно сам. Батьків поруч не було, лікарів теж. Коли залишаєшся сам на сам з Богом, то усвідомлюєш, у особливий спосіб Його присутність. Я казав Богові: “Нехай, діється Твоя воля”. Я не знав, що буде зі мною далі, чи залишуся я у живих. І дуже часто у житті такі ситуації бувають. Треба робити все, що можеш, а усе решта — віддавати Богові. На парафії часто бувають такі випадки, коли щось не вдається, виникають свої складнощі. Найцінніше вміння у цьому житті — це віддати ситуацію у Божі Руки.
-Отче, Ви зауважили, що у Вас був такий досвід, немов очікування смерті. А сьогодні дуже багато людей живуть у передчутті кінця свого життя, через світову пандемію. Водночас монах, коли складає Вічні обіти, то немов помирає для світу. Як смерть прийняти і бути вірним Богові навіть у останні хвилини свого життя?
-Для людей віруючих смерть — це не є останнє слово. Останнє слово за Богом. Навіть якщо людина готується до етапу переходу з цього життя до Вічності, то просто стає перед Богом у правді. Треба старатися завжди бути готовим до зустрічі з Богом, частіше сповідатися, приймати Святе Причастя. Завжди треба пам’ятати, що Господь переміг смерть, дарував нам Вічне Життя. Ісус каже, що: “Хто приймає моє Тіло і Кров – приймає Вічне Життя”. Однак іноді люди питають мене, чи я у це вірю. І я завжди кажу, що вірю. Особисто я вже двічі мав коронавірус і перш за все переживав цей досвід із молитвою. Під час пандемії я щодня дякую Богові за день, який прожив і прошу благословення на наступний день, якщо Богу буде завгодно, аби я його прожив. Вмирання для гріха, життя для Бога — це щоденне воскресіння.
-Не так давно проводилися соціальні опитування серед католиків і чимало з них сказали, що не вірять у те, що у Євхаристії є Тіло і Кров Христа.
– Святий Папа Іван Павло ІІ казав, що якщо ми не віримо у те, що Ісус Христос Воскрес, то даремною є наша віра. Віра — це благодать. Віру треба розвивати. Для чого, реколекції, наприклад? Це все збагачує нас. Це як квіточка, яку ти підживлюєш і вона росте. Коли ти її занедбуєш, то вона рано, чи пізно всохне. Важливо розвивати особисті стосунки з Богом. Наприклад, у мене був один випадок, коли одна жінка цілий місяць чекала у лікарні на священника, щоб Ісус прийшов до неї у Євхаристії. Вона прийняла Святе Причастя зі сльозами на очах. Буває деколи і молоді люди, коли досвідчують Боже діяння у своєму житті, чи зцілення, починають справді вірити.
-Є фільм Мартіна Скорсезе про “Мовчання”, коли монахи єзуїти переживали мовчання Бога. Як справді почути Бога у своєму житті?
-Дуже корисним у цьому контексті є духовний досвід святого Шарбеля. Він був монахом, не говорив багато, тобто переживав свою зустріч з Богом у мовчанні, вчився вслухатися у Боже Слово у тиші. Одного разу, я був на реколекція Lectia Divina і ніколи до того не думав, що мовчання дається настільки нелегко. Перші 3 дні мовчати просто, а пізніше приходить боротьба. Бо ти спілкуєшся лише з духівником, а 8 днів проводиш повністю у мовчанні. Тоді я переживав особисто складний період, мій тато, можна сказати, помирав. Коли я приїхав, він відійшов. Ці реколекції мені допомогли підготуватися до його відходу. Хоча перед тим я відвідав свого батька зі Святими Тайнами. Я часто чув про такі реколекції, але вперше їх пережив. Це була своєрідна пустеля.
-Тобто, Ваш висновок, що Бога можна почути у мовчанні?
-Одного разу один отець, коли приходив до храму, то часто бачив там одного чоловіка, який просто сидів і дивився на кивот, на вівтар. І священник закликав цього парфіянина молитися, взяти до рук, наприклад, молитовник. Що йому сказав цей чоловік? Я дивлюся на Ісуса, а Він дивиться на мене і ми так у тиші розмовляємо. Але, звісно, молитва є дуже важливою. Однак, дуже часто і молитва у тиші є надзвичайно глибокою.
Повязані записи
