Американський письменник і журналіст українського походження Чак Поланік у своїй культовій книзі “Бійцівський клуб” сказав: “Можливо, самовдосконалення – це ще не все. Можливо, саморуйнування набагато важливіше”. Я вже не раз писала, що належу до загубленого чи то навіть розгубленого покоління… Але який-не-який життєвий досвід змусив мене замислитись: можливо, це не так вже й фатально?
Як ви думаєте, який спектр емоцій переживає людина, яка, хоч і не на довгий час, покидає свій дім, свою країну, своїх друзів – все, що вона любила, чим дорожила, все, що її дратувало, примушувало то усміхатись, то плакати водночас… Вона відчуває страх, ностальгію, смуток, а потім – лише Порожнечу… Зізнаюсь, я така людина… Таких як я – багато. І необов’язково кудись їхати, щоб зрозуміти, що на цьому дикому святі життя ти ніколи й нікому не будеш по-справжньому потрібним. Порожнеча знайде тебе на усіх континентах…
Ми – понівечене покоління… Нас оточують фальшиві друзі та псевдокохані. Ми ніяк не приживаємось у цьому ідеальному суспільстві досконалих людей. Людей, які нібито знайшли Бога і не хочуть ні з ким Ним ділитись. Але й тоді, коли якимось дивом вдається записатись до Всевишнього на прийом, ми постійно плутаємо час, місце і навіть день… Нам завжди щось заважає…
Усіх наших особистих демонів видно без мікроскопів. Вони усюди нас супроводжують, ніколи не ховаються, не прикидаються святими, не брешуть. Їх дуже просто знищити, перетворити на попіл, але що тоді залишиться від нас? Порожнеча!
Ми любимо Бога, але ми не знаємо Його насправді. Він як титулований монарх, доступ до якого мають лише обрані лорди, герцогині, князі – така собі викривлена еліта, ванільні аристократи, банальний взірець самозакоханості та монотонності. Хоча мудрі люди кажуть, що Бог – простий і добрий; кажуть, Він все вибачає, ніколи не звеличує Себе, не хизується Своїми знаннями, могутністю і моральними статками. Ходять чутки, що Він терплячий і з Ним легко знайти спільну мову. Кажуть, Богові всеодно, знаємо ми, яка різниця між еклезіологією і есхатологією чи ні. Можливо, Його стилісти не завжди правильно передають істинний образ Творця…
Ми не злі й не жорстокі. Насправді, ми нічим не гірші за тих, хто прикидається праведними рятівниками цілого світу. Просто ми – поламані люди. Як би не намагалось суспільство склеїти нас, відреставрувати тощо, ті рани, які є у нашому серці, ніколи не загоюються. Навпаки, кожного дня, кожної миті вони будуть кровоточити все сильніше. І це нормально, бо ми – живі!
Ми ніколи не створимо таких сімей, яких показують у кольорових гламурних рекламних роликах, ми не станемо взірцевими батьками чи незамінними гвинтиками державної системи. Зрештою, ми так ніколи й не подорослішаємо. Назавжди залишимось філософами без власних філософських доктрин, аматорами у цій жорстокій виставі життя під назвою “Кожен бореться за своє місце під сонцем!”, примітивними мрійниками, яких висміюють і на яких плюють без причини; ми залишимося тими, кому завжди можна встромити ножа у спину, навіть не кліпнувши оком.
Ми – поламані люди, які ніколи не стануть щасливими, проте почуватимуться у гармонії зі своїм горем, відчуватимуть себе вільними у своїй темряві. І коли весь світ перебуватиме в передчутті Апокаліпсису, ми знатимемо – так чи інакше, Бог знайде дорогу до нашого серця, і лише тоді наша Порожнеча стане затишною…
Ми – поламані люди… Але саме у цьому наша антропологічна і духовна таємниця, яка так і має залишитись нерозгаданою. Як сказав Ф. М. Достоєвський у безсмертній книзі “Ідіот”: “Йому хотілося побути на самоті і віддатися цій печальній напрузі абсолютно пасивно, не шукаючи ні найменшого виходу. Він з огидою не хотів вирішувати усіх запитань, які нахлинули в його душу і серце”.
Ліда Батіг
Повязані записи
