Присвячую цей різдвяний блог усім вам, а насамперед, нашій вірній читачці, Мирославі Лавриш, мамі моєї подруги і талановитого журналіста «Духовної величі Львова», Юліани Лавриш, людині із щирим серцем, сповненим любові… Дякуємо!
Напередодні новорічних та різдвяних свят ми часто роздумуємо над змінами, які стались у нашому серці… Чи не зачерствіло воно, чи не замерзло до невпізнаваності, чи не наповнилось розчаруваннями… або ж – чи не розбили його на мільярди уламків, що не склеїть й найбільш талановитий ювелір? Деколи за рік можна прожити ціле життя або й кілька життів: з драмами, падіннями і злетами, кардинальними змінами в собі тощо. Ми намагаємося із впевненістю говорити про те, що потрібно назавжди відпускати деяких людей, щоб подарувати свободу як їм, так і самому собі…
Ми – сильні люди, мусимо бути сильними, щоб вижити. Але часом нам не хочеться бути сильними, нам набридають транспорт і бюрократія, рахунки і клопоти, думки і рішення. Хочеться бути просто людьми без масок. Хочеться згадати, як це – жити для когось, захищати когось і когось любити. Як це – коли люблять тебе, не за те, що ти сильний… а всупереч тому, що ти настільки вразливий і втомлений, що ось-ось впадеш у прірву.
Бо, мабуть, найголовніші висновки полягають у тому, що всім таки править любов – до Бога, до ближніх, до мистецтва, до природи… Вона все руйнує… і за якимось божевільним примхливим задумом – все воскрешає з руїн.
Заради любові ми повертаємось додому з далеких країн, втрачаємо відчуття страху в своїх щоденних війнах із несправедливістю; заради неї перемагаємо і програємо, пишемо музику і вірші; зрештою, прокидаємось зранку, захищаємо своїх рідних і друзів, часом й ворогів.
А раптом не треба нікого забувати, бо, навіть відпустивши людину, ти не відпускаєш тепло, яке вона дарувала тобі – й це тепло може зігрівати навіть у найбільш холодні зими.
Важко говорити про висновки, коли закінчується рік, але не закінчуємось ми. Люди, які пишаються своїми шрамами і рубцями, своїми мріями, у які не втрачаємо віру.
Наступного року на нас чекає ще багато подорожей, і ми вже ніколи не будемо такими як раніше. Можливо, хтось назавжди покине свій дім. І хоч ми залишимо свої улюблені міста, але заберемо із собою пам’ять про тих, хто вбив нас своєю байдужістю і оживив своїм світлом. Парадоксально, адже часто це одні і ті ж люди.
«В той час, коли світ розвалюється на частини…
Я повертаюсь до витоків, повертаюсь до тебе…
Любов не знає логіки…
В моїй тиші я відмолюю кожен твій біль,
Щоб зрозуміти те, що так і не наважився обрати…» (Marco Mengoni – L’Essenziale)
Наприкінці року ми дуже вдячні Богові, що зберегли казку і прокинулись від страшного сну. І всупереч гордості та образам, все-таки можемо сказати тим, хто має це почути: «Повертайся!».
Щасливих свят, Друзі!
Ваша Ліда Батіг
Повязані записи
