Хоча багатьох священників і студентів-богословів вчать, щó думати про Бога, мало кого вчать, як розмовляти з Ним.
— Девід Торкінгтон
Відповідь на запитання «Що таке істина?», поза сумнівом, міститься в Божественному Одкровенні. По-перше, найвища істина полягає в тому, що Бог є любов. По-друге, істина в тому, що Бог хоче ділитися з нами Своєю любов’ю, Своїм Святим Духом. По-третє, істина полягає в тому, що лише тоді, коли Божа любов проймає і переповнює людську любов Своєю власною, ми здатні відкритися, щоб приймати цю любов зі щоразу більшою інтенсивністю та дієвістю. По-четверте, істина в тому, що чим більше ми приймаємо Божу любов, тим більше стаємо своїм справжнім «я», виходячи з того морального хаосу, на який нас перетворили гріх та егоїзм.
Ісус Христос прийшов не лише для того, щоб відкрити нам це, але й щоб показати, як відкрити себе для прийняття цієї любові — через те, чого Він навчав, і через те, як Він жив. Ось чому, коли Христос започаткував для нас спосіб життя, покликаний створити найкраще з можливих середовищ для прийняття Божої любові — Святого Духа — його назвали духовним життям. Відтак вивчення того, як ми маємо жити цим духовним життям, отримало назву Духовного Богослов’я. Отже, немає важливішої науки за цю, адже без неї доступ до Божої любові залишається назавжди заблокованим.
Коли наприкінці 1950-х років, після двох років вивчення філософії, я почав вивчати богослов’я, головними предметами були систематичне богослов’я, моральне богослов’я, канонічне право, історія Церкви, Святе Письмо та Літургіка. Там просто не було предмета під назвою «Духовне богослов’я»; а отже, не було й науки про те, як плекати молитовне життя, що веде до споглядання, яке, як наполягав святий Тома Аквінський, єдине здатне відкрити нас для прийняття плодів цього споглядання. Це були влиті (дані Богом) чесноти, дари та плоди Святого Духа, якими було сповнене життя самого Христа та життя перших католицьких спільнот, побудованих за родинним принципом. Вони були настільки живі Божою любов’ю, що буквально випромінювали всі плоди споглядання, і це дозволило їм за такий короткий час перетворити язичницьку Римську імперію на християнську імперію.
Коли понад тисячу років потому відродилася нова Христоцентрична католицька духовність, її поширили всією Європою нові жебрущі чернечі ордени: домініканці, францисканці, кармеліти, августинці та їхні світські послідовники. Коли вони зазнали критики з боку давніших, традиційних орденів, святий Тома Аквінський став на їхній захист, чітко сформулювавши самий сенс їхнього існування («raison d’être»). Їхнє завдання, наполягав він, у тому, щоб спершу споглядати, а потім ділитися плодами своєї споглядальної молитви з іншими.
Без плоду того, що традиційно називають першою з благодатних богословських чеснот («infused virtues»), тобто любові, вони не можуть навіть почати. Вони не можуть навіть зробити першого кроку, оскільки без цієї любові не здатні відповісти на Божу любов у молитві — годі й казати про те, щоб прийняти інші богословські чесноти; головні (кардинальні) чесноти розсудливості, доброти, мужності та поміркованості*; чи понад 60 інших дарованих Богом моральних чеснот. До цього додаються ще всі дари та плоди Святого Духа, без яких справжні католицькі апостоли, як висловився би святий Тома, просто не можуть навіть існувати, не кажучи вже про те, щоб діяти.
І якщо всі вони справді є дарованими, а отже, походять від Бога, то даються вони поступово, але водночас усі разом, як наполягав святий Франциск Ассізький, і даються всім, незалежно від того, наскільки простою чи незнатною є людина. Ось чому спершу всі вони досконало проявилися в юній дівчині, яка жила в Назареті понад дві тисячі років тому, як пояснювала Юліана Норвіцька, а також у незліченній кількості інших бідних і скромних християн, яких у наступні століття ми назвали святими.
Коли я виявив, що предмет під назвою «Духовне богослов’я», у межах якого мали б навчати молитві та спогляданню — а отже, і тому, як приймати плоди споглядання, — не викладали під час моєї підготовки до священства, я був шокований і подумав, що це, мабуть, якесь виняткове недобачення. Однак, на жаль, я помилявся. Це не було поодиноким випадком. Протягом 1970-х років, працюючи директором центру конференцій та реколекцій, а також викладачем містичного богослов’я в Римі, я переконався, що мій досвід був майже повсюдним.
Це лякаюче усвідомлення підтверджувалося раз по раз, коли в 1980-х роках мене запрошували їздити по всьому світу, щоб проповідувати, навчати та читати лекції про дивні нові ідеї, які я поширював щодо споглядальної молитви — молитви, про яку, як я виявив, ніхто не знав, не кажучи вже про її практику. І я маю на увазі не лише церковний провід, який зараз опинився під шквалом критики з боку католицьких інтелектуалів, а й саму інтелігенцію. Вони досі не розуміють, про що я говорю, хоча всі єдині у своїй критиці керівництва Церкви за падіння в моральну трясовину, що є наслідком постійного гріха проти Святого Духа.
Інтелектуали безперестанку грішать проти Святого Духа через невідання — у якому не обов’язково винні самі — або ж через гординю, яка завжди штовхає духовно незрячих до найтяжчого з усіх гріхів. Це і є гріх проти Святого Духа. Наслідком такої закритості для Святого Духа є те, що людина позбавляється всіх благодатних чеснот, а також Його дарів і плодів, без яких Католицька Церква не може діяти як Містичне Тіло Христа, яким би правив Христос-Цар. Як Він може правити, якщо єдиний шлях прийняти Його владу — це любов, на прийняття якої у них просто немає часу?
Уже кілька поколінь поспіль католицькі інтелектуали чи католицькі гуманісти насправді перебувають під значно більшим впливом «Епохи Просвітництва», ніж «Епохи святих і мучеників» перших століть християнства. Міцна скеля розуму здається їм набагато надійнішим фундаментом для життя нашою Вірою, ніж якась відірвана від життя форма містичної молитви, яку називають спогляданням, і яка насправді була тим фундаментом, на якому наша Віра була заснована (Лк. 5:16). Любов не є ірраціональною, вона є надраціональною, і тому це єдина сила, здатна задовольнити всі найглибші потреби та бажання людини.
Перечитайте величне духовне богослов’я святого Павла. Потім прочитайте про те, як він провів близько 10 років у споглядальній молитві, перш ніж узагалі почати своє служіння як Апостол язичників, не кажучи вже про написання своїх Послань (див. Гал. 1:11-24). Перечитайте його Друге послання до Коринтян, де він говорить про піднесені містичні висоти, які пережив задовго до того (2 Кор. 12:1-6).
Ці переживання можна зрозуміти, лише прочитавши шедевр святої Терези Авільської «Внутрішній замок», а також «Темну ніч душі» святого Івана від Хреста (через яку кожен мусить пройти як через необхідне очищення, перш ніж досвідчити такі містичні благодаті). Святий Павло називає це очищення новим внутрішнім обрізанням, яке готує людину до єднання з Христом (див. Кол. 2:8-11 та 13-23). Як святий Павло зміг би вистояти після стількох жахливих страждань, як-от ув’язнення, тортури, численні побиття і навіть кількаразові бичування, подібно до Христа, перед своїм останнім мучеництвом?
Боюся, що філософська втіха та стоїцизм «епохи розуму» не змогли б ані надихнути, ані підтримати його. І те, що сталося з ним, відбулося й з іншими апостолами; але, на жаль, нині все це забуто. Нещодавно я слухав лекцію одного з найшанованіших католицьких богословів на тему «Все, що вам потрібно знати про навернення святого Павла», у якій святого Павла прирівнювали до Арістотеля. Проте, на жаль, там не було жодної згадки про ті довгі роки, які він провів у молитві в Аравійській пустелі, а згодом — поблизу свого рідного міста Тарса; як не було згадано і про ту піднесену молитву, яку він досвідчив.
Звісно, термінологія, притаманна містичному богослов’ю, тоді була невідомою і, відповідно, не використовувалася, проте сама реальність існувала — і практикувалася набагато інтенсивніше, ніж будь-коли в подальшій історії Церкви. І йдеться не про чернечі ордени чи згромадження, яких тоді ще просто не існувало; ідеться про католицькі сім’ї, які були живими, дихаючими цеглинками Церкви.
Як студенти, що вивчали Літургіку, ми засвоїли: ставши священниками, ми будемо служителями таїнств, через які Христос безупинно виливає Свою любов на всіх, хто їх приймає. Проте нас не вчили, як навчати інших — як приймати, засвоювати та вбирати в себе цю любов через глибоку й невпинну молитву, — тому наша паства була приречена на стагнацію і залишалася такою ж безплідною, як і ми самі. Це також означало, що сама Літургія ніколи не зможе стати чимось набагато більшим, ніж просто вираженням найглибших бажань нашого серця, святих ідей у наших головах або ж штучно виплеканих почуттів у нашому мозку.
Хоча мене «скасували» (автор використовує сучасний термін «кенселінг», що стосується т. зв. культури скасування, ред.) майже 40 років тому за те, що я розкрив жахливі наслідки католицизму без споглядання, відтоді мене «скасовували» ще багато разів, і робив це не Рим, а католицькі інтелектуали. Саме вони керують католицькими видавництвами, газетами, періодикою та журналами; і, здається, вони ні в чому не можуть дійти згоди між собою, хіба що у критиці церковного істеблішменту. Отже, переважна більшість із них взагалі нічого не знає про католицьке містичне богослов’я.
Коли мені зрідка вдається провести книгу чи статтю, подібну до цієї, крізь лави цих цензорів — а це трапляється рідко — багато простих вірян, наділених sensus fidelium (чуттям віри), запитують: чому про це не говорили раніше? Відповідь така: якщо пастирів не навчили справжньої традиційної молитви, споглядання та його плодів, то що вже казати про паству, чиє невідання традиційного католицького духовного життя є, чесно кажучи, бездонним, хоча надто багато хто вважає його цілком автентичним і традиційним.
Я виховувався у 1940-х та 50-х роках, тому, будь ласка, повірте мені — як я вже детально пояснював інде, — що тодішній стан речей був далеким від досконалості й на цілі епохи віддаленим від тієї справжньої католицької духовності, яку Ісус Христос заклав у ранній Церкві. Ностальгія має властивість спотворювати реальність — особливо, коли вона, як це зазвичай буває, стосується віри наших предків, які жили в поколінні безпосередньо перед нашим народженням.
Я досі можу назвати понад 20 священників, які вчили мене в школі-інтернаті, де ми всі мусили бути присутніми на Месі ректора в каплиці коледжу. Щоранку ці священники поспіхом відправляли свої щоденні традиційні Тридентські Меси на бічних вівтарях, і ми жодного разу не бачили, щоб вони готувалися до Меси чи складали подяку після неї. Найшвидший відслужив свою Месу за 17 хвилин, найповільніший — за 25. Звідки я це знаю? Бо один із хлопців приймав ставки на те, хто (з отців) впорається найшвидше в той чи той день!
Троє з них були педофілами. Фотографія самого ректора з’явилася в головних новинах BBC як одного з найбільших педофілів, яких так і не було засуджено. Під час ночівлі в іншій католицькій школі один зі священників намагався вчинити щодо мене насильство. Я міг би сказати набагато більше, але розповів усе це лише для того, щоб дати чітко зрозуміти: трава не була аж такою зеленою по той бік Другого Ватиканського Собору, де, на думку багатьох сучасних католиків, можна знайти справжню католицьку духовність. Пам’ятайте: духовне богослов’я було занедбане (відкинуте) не після, а ще до цього Собору.
Я був добре знайомий з різними таборами ще до того, як Отці Собору зібралися в Римі, завдяки їхнім «групам фанів» у студентському середовищі, до якого я належав. Здавалося, всі вони мали одну спільну рису: практично нічого не знали про духовне богослов’я, якого були позбавлені й ми. Без споглядання, а відтак і без плодів споглядання, як могла благодатна чеснота мудрості направляти учасників?
Присутність благодатної мудрості не можна підтвердити лише тим, що мудрість попередніх Соборів просто повторюється або не заперечується. Вона проявляється найвиразніше тоді, коли благодатна чеснота розсудливості слугує для того, щоб застосовувати даровану Богом мудрість Церкви до сучасного світу, замість двозначності, що походить від мудрості людської. Двозначність була і залишається улюбленим інструментом для сіяння розбрату та дезінформації, на яких процвітає сучасний релятивізм на своєму шляху до масового відступництва та погибелі. Чи був якийсь інший із попередніх Соборів настільки обділений тією духовністю, що так щедро наділяє плодами споглядання?
У 1943 році святої памʼяті Люсія з Фатіми казала, що, попри всі дива, послання Богородиці, яке закликало всіх нас повернутися до істинної Віри наших Отців, було майже забуте, принаймні на практиці. Згодом, коли у «шалені 60-ті» запанував Світ «Я, Я, Я» з його девізом «Бери, роби і фальшуй» (Take, Make, and Fake), послання про жертву та молитву остаточно втратило будь-які шанси бути почутим.
Найвидатніший духовний богослов минулого століття, домініканець Реджинальд Гаррігу-Лагранж, був останнім великим пророком споглядальної молитви. Це та молитва, без якої ми є духовно мертвими, якщо не сказати — похованими. Він не лише наполягав на тому, що споглядання призначене для всіх, а й попереджав, що без нього Церква не просто поступово розпадеться, але й зрештою зникне з поля зору, потонувши у власній зіпсованості. З часів отця Гаррігу-Лагранжа OP, справжні католицькі духовні богослови поступово зникали — тож якби духовне богослов’я навіть і відновили, хто б зміг його викладати?
Сучасні католики, священники та монахині, яких називають духовними богословами, зазвичай мають лише базовий ступінь з богослов’я, а потім просто беруть якусь маловідому особу, рух чи інституцію і пишуть про них докторську дисертацію. Тому, будь ласка, остерігайтеся думки, що людина з титулом «духовний богослов» обов’язково добре знається на духовному житті як у теорії, так і на практиці. Це хибне уявлення лише посилюється тим, що до них звертаються «доктор». Цей титул означає лише те, що вони мають вузькоспеціалізовані знання з теми, яку обрали для здобуття свого докторського ступеня (Ph.D.), а зовсім не їхню обізнаність у духовному житті загалом.
Прогалина, що утворилася через занепад справжньої католицької духовності ще до Другого Ватиканського Собору, була заповнена чужорідною формою соціально-психологічної духовності. Те, що раніше здійснювалося насамперед Святим Духом, тепер мало б здійснюватися людським духом за допомогою новітніх відкриттів глибинної психології. Багато «сучасних духовних богословів» насправді є поширювачами «нової соціально-психологічної духовності» і не знають абсолютно нічого про істинну традиційну католицьку духовність — тому будьте обережні! Ці люди здатні не лише завести вас на манівці, але й психологічно знищити.
Без істинного традиційного духовного богослов’я, яке так і не було відновлене на Другому Ватиканському Соборі, Літургія, що була запроваджена і яку досі вважають останнім бастіоном духовності, є, по суті, лише зовнішнім вираженням внутрішнього життя та споглядальної любові, які мають повернути Церкві душу. Жодної такої духовності на Соборі не відновили, і відтоді її не те що не викладали, а навіть не рекомендували. Заберіть це внутрішнє життя та любов — і Літургія, навіть найдосконаліша, яку тільки можна собі уявити, невдовзі перетвориться не більше, ніж на дзвін міді та брязкання кимвалів, як і передбачав святий Павло майже дві тисячі років тому.
Остаточна істина полягає в тому, що ми більше не знаємо, що таке істина, або Ким є Істина, і не знаємо, як цю Істину прийняти. Тож навіщо й далі марнувати час, згіршуючись постійними шокуючими нас жахами, що вирують у Римі, коли їх більш ніж достатньо вирує всередині нас самих. Згадайте слова святої Катерини Сієнської: «Проблема цього світу — це я».
Постійно вчиняючи «гріх проти Святого Духа», ми, як і всі інші, за винятком невеликої меншості «убогих Ягве», незабаром опинимося на неухильному шляху донизу. Якщо не станеться чогось кардинального, що зупинить наше падіння, це призведе нас до остаточного й незворотного відлучення від Вищої Істини, якою є Бог. Якщо ви хочете знати, що робити зараз і без зволікань, то знайте, що у вас є Матір, яка регулярно з’являлася, аби розповісти, як прийняти істину, використовуючи три прості слова, які постійно повторював її власний улюблений Син.
Не марнуйте час на нескінченні спекуляції щодо апокаліптичних жахів, які насуваються, і щодня кайтеся, щодня моліться та щодня приносьте жертви Богові. Жертвуйте найціннішим, що маєте: своїм часом — а понад усе, часом на щоденну молитву, яка, завдяки її допомозі та заступництву, а також вашій наполегливості, неодмінно приведе до споглядальної молитви і до того, що святий Тома Аквінський називає невід’ємними плодами споглядання.
Автор: Девід Торкінгтон — духовний богослов, автор і лектор, який спеціалізується на темах молитви, християнської духовності та містичного богослов’я. Більше інформації про нього можна знайти на сайті davidtorkington.com.
Джерело: Crisis Magazine
*Серед чотирьох класичних кардинальних чеснот зазвичай виділяють розсудливість, справедливість (justice), мужність і поміркованість. Автор використав слово goodness (доброта/благість)
Також читайте: О. Ігор Ґнюс OP: «Я вірю, що святий Домінік ще нас здивує»
«Промисел Божий діє в житті кожної людини». Ректор ЛПБА о. Михайло Сивак про духовну освіту
О. Юрій-Антоній Меуш ЗНІ: «Добротолюбіє» вже давно вийшло за межі монастирів
Повязані записи
