Пенітенціарне душпастирство – це малознана і непопулярна тема. Про тих, хто за ґратами, суспільство воліє зайвий раз не говорити, а священниче служіння у в’язниці можна назвати доволі марґіналізованою галуззю капеланства. Та водночас саме у тюремних камерах на нас чекає Христос.
Ким є в’язничний капелан: які виклики, проблеми і потреби передбачає його місія? Чи важко сповідати злочинців, кого Господь покликав служити засудженим та чи варто «зарікатися від тюрми»? Про це «Духовній величі Львова» розповів отець Олег Нестор, капелан закладів під опікою Департаменту в’язничного капеланства Львівської Архиєпархії УГКЦ та керівник Відділу у справах душпастирства в пенітенціярній системі України Департаменту військового капеланства Патріяршої Курії УГКЦ.
Як організоване в’язничне капеланство?
Департамент в’язничного капеланства Львівської Архиєпархії налічує трьох священників: голова Департаменту – о. Тарас Мирка та капелани – о. Олег Нестор і о. Мар’ян Гринер. Департамент опікується в’язнями та персоналом двох установ на території Львівської Архиєпархії – це Львівська установа виконання покарань №19 (слідчий ізолятор) та Личаківська виправна колонія №30. Раніше священники служили також у Львівській виправній колонії №48, яка була закрита в 2017 році. Крім того, керівник Департаменту співпрацює зі Західним міжрегіональним управлінням з питань виконання кримінальних покарань Міністерства юстиції, проводить наради та спільні заходи.
«Я служу капеланом у слідчому ізоляторі ще з 2017 року. Була проблема, коли настала пандемія ковіду: релігійні організації відсторонили від установ, щоб не наражати на небезпеку в’язнів, бо вони всі в закритій системі. Але в’язням це не сподобалося, і вони вимагали [присутності священника] – бо це їхнє конституційне право на свободу віросповідання, і ніхто не може цього обмежити», – розповідає о. Олег Нестор.
Постанова Кабміну обмежувала присутність духовенства у в’язниці аж до 2023 року, після цього служіння знову було дозволено. Та в період коронавірусних обмежень отець Олег зайшов спосіб бути із в’язнями: у 2020-му він влаштувався в слідчому ізоляторі на посаду психолога. На цій посаді священник працював до кінця 2024 року, коли Глава УГКЦ Блаженніший Святослав призначив його керівником Відділу у справах душпастирства в пенітенціярній системі України Департаменту військового капеланства Патріяршої Курії УГКЦ.
«Але я надалі залишився капеланом», – наголошує отець Олег. Зараз основне поле його діяльності – слідчий ізолятор.
Церква в тюремних стінах
Щонеділі та у великі свята в установі виконання покарань відбуваються богослужіння. Священник зазначає, що капеланська діяльність у в’язниці стосується не лише засуджених, а й працівників.
«Маємо раз в тиждень зустріч із персоналом, називається вона “5 хвилин з капеланом”. Я маю нагоду сказати їм якесь коротке духовне слово, поблагословити на робочий день чи тиждень. Намагаємося час від часу робити різні екскурсії для наших працівників, бо важливо також дбати про персонал», – ділиться о. Олег Нестор. «На жаль, в нашому пострадянському суспільстві – коли наші праведники, священники терпіли у тюрмах – образ тюремщика, працівника тюрми є дуже викривлений, і ми сприймаємо його негативно. Але на сьогоднішній день, у незалежній державі здебільшого це люди, які справді вірно служать своєму українському народові.
Служать важко – бо це нелегке служіння, морально і фізично воно забирає багато часу. Вони більше половини свого життя, напевно, проводять у в’язниці. Відповідно, ми розуміємо їхній психоемоційний, моральний, духовний стан – ти весь час перебуваєш у тих гнітючих стінах, серед тих, які, звісно, є людьми, але вчиняли злочини, дуже часто агресивно налаштовані, і ту агресію не можуть в інакший спосіб направити, як тільки на свого ближнього, тобто на працівника. І вони теж потребують підтримки, тому і для них стараємося робити якісь екскурсії, дні духовної віднови».
Водночас капелани дбають не лише про духовний, а й про тілесний стан підопічних. В’язничне капеланство часто передбачає і харитативне служіння та гуманітарну допомогу, адже ув’язнені нерідко опиняються у критичних життєвих обставинах. Наприклад, розповідає о. Олег, на початку повномасштабного вторгнення деякі колонії терміново евакуйовували в’язнів до Львова, не давши тим можливості зібрати необхідні речі.
«Хтось виїжджав у одних штанах і одній футболці, без засобів гігієни, нижньої білизни тощо. А родичі залишаються на окупованій території, і з ними зв’язку нема. Тобто тут також дбали про те, щоб їх одягнути – щоб людина не втрачала своєї гідності, навіть попри те, що вона вже ту гідність трохи втратила через злочин; щоб вона почувалася гідною, і щоб той Образ Божий був також пошанований», – наголошує священник.
Життя поза межами світу
Слідчий ізолятор – це установа виконання покарань, що утримує всі категорії ув’язнених. Тут є як ті, хто вперше вчинив злочин, так і рецидивісти; є неповнолітні ув’язнені; жінки; засуджені до довічного позбавлення волі; також додалася окрема категорія – ув’язнених за держзраду в часі війни.
«Стараємося послужити всім, хто потребує духовної опіки, сповіді, розмови чи ще чогось. Таке наше завдання. Бо людина в тюремній системі залишається зазвичай сам-на-сам зі собою. Вона не довіряє нікому: ні працівникам, ні слідчим, які її, можна сказати, туди запроторили. І часто капелан може бути єдиною людиною, якій вона довіряє. Хоча навіть деколи не довіряє і капелану, бо не знає, чи це капелан, чи ні. Але, якщо говорити про військових, наприклад, то вже через військове капеланство вибудувалася довіра, і коли вони бачать священника, то готові говорити», – розповідає священник.
Кожна категорія в’язнів вимагає власного підходу в служінні. Неповнолітні ув’язнені потребують особливої уваги: священник має можливість допомогти їм не потрапити під вплив людей із кримінальним мисленням та не згіршитися. Жінкам потрібна окрема опіка: часто в ізоляторі опиняються вагітні, які народжують, або узагалі приїжджають до в’язниці з дітьми. Тож окрім регулярних богослужінь, в стінах в’язниці звершують Таїнства Хрещення, Миропомазання, Сповіді, Євхаристії.
«В нас у СІЗО є лікарня, в якій лікуються ув’язнені зі всієї України. Також і Єлеопомазання уділяємо, і навіть дуже часто хоронимо ув’язнених, бо, як я казав, приїжджають з різних областей України і часто або не мають родичів, або родичі не мають можливості їх забрати – або не хочуть забрати – наприклад, до Харкова. Тому звершуємо Чин похорону самі, і проводимо їх в останню дорогу – якось по-людськи і по-християнськи», – ділиться капелан.
Військові за ґратами
Важливо розуміти, що дуже часто уявлення про тих, хто опиняється за ґратами, поверхневе і неповне. Отець Олег наводить приклад: в країні загалом є 40 тисяч ув’язнених, проте, за неофіційними даними, від початку повномасштабної війни в’язничні камери пройшло вже 50 тисяч військових. Здебільшого причина таких справ – СЗЧ (самовільне залишення військової частини або місця служби), але трапляються випадки, коли людина в стресовому стані не може впоратися зі своїми емоціями і вчиняє злочин. Зрештою, навіть причини СЗЧ різні: траплялося, що воїна не відпустили на похорон близької людини, він поїхав самовільно – і отримав статтю.
«Але це воїни, які захищали нас – і не маючи належної психологічної підтримки, допомоги, вони переступили межу закону. Тим не менше, вони перебувають за ґратами, і ми повинні віддати їм належу шану за те, що вони робили до цього», – наголошує отець Олег Нестор.
Ще одна категорія ув’язнених – це російські військовополонені. Вони перебувають не в звичайних установах виконання покарань, а у спеціальних таборах, куди капелани мають окремий доступ.Священник розповідає, що у перший рік ця процедура не відрізнялася від звичайного служіння капелана у в’язниці. Зараз вона дещо змінилася.
«Військовополонений також має право на релігійну духовну опіку і може звернутися з такою заявою до адміністрації установи. Вона повідомляє координаційний штаб, який дає дозвіл на те, щоби капелан зустрівся з військовополоненим. Наразі таких заяв, про які би я знав, не було багато – можливо, декілька. Наші капелани були присутніми, я також мав нагоду надавати своєрідну духовну опіку військовополоненим», – зазначає отець Олег Нестор.
Священник зауважує: згідно Женевської конвенції військовополонені мають право на духовну опіку, але зазвичай їхні вчинки говорять про те, яким є їхній духовний та моральний стан і що Бог не дуже їм потрібен. Хоча іноді й вони просять про зустріч зі священником.
Щоб усі були – одно
Конфесійна приналежність в’язнів, якими опікуються капелани – це також непросте питання. Конкретних статистичних даних щодо віри ув’язнених капелан не надає, але каже, що цю справу вирішують з огляду на більшість.
«При Міністерстві юстиції є міжконфесійна душпастирська рада. Але в установах, залежно від регіону, де переважає якась церква чи віра, є відповідний капелан. Наприклад, наскільки я моніторю ситуацію, на Рівненщині більше запрошують капеланів Православної церкви України. Якщо говорити про Захід – Львівщина, Франківщина – тут греко-католицькі капелани. Та якщо комусь із ув’язнених це принципово, я можу спокійно запросити капелана Православної церкви і допомогти врегулювати необхідні для цього документи, меморандум про співпрацю. Бо у в’язниці насправді, як і в війську, не йдеться вже про конфесійність, але йдеться про присутність Бога в людському житті та присутність якоїсь людини, яка би була поруч, якій би можна було довіряти, на яку би можна було опертися».
Отець Олег ділиться випадками зі свого служіння, які підтверджують по-справжньому екуменічний характер в’язничного душпастирства. Один із них стосується ув’язненого, який ще до повномасштабного вторгнення приїхав до Львова з Одеси. Він хотів спілкуватися лише зі священником московського патріархату – раніше це було можливо. «Ми з ним трохи довше спілкувалися, може, з пів року, і він знову виявив бажання побачити священника. Тоді я йому запропонував священника Православної церкви України. А він каже: “Та ні, я вже вас знаю, ви вже є тут. Я думаю, що Бог і через вас уділить мені таїнство”», – згадує о. Олег Нестор.
Другий випадок трапився, коли священник відвідував в’язницю із Йорданським благословенням. У одній камері було двоє ув’язнених – християнин і мусульманин. Останній попросив не окроплювати його освяченою водою. Капелан погодився і запропонував його співкамерникові вийти в коридор, щоб отримати благословення. Цей жест вразив мусульманина. Отець Олег розповідає: «Потім він сказав мені: “Отче, я вразився, бо думав, що ви будете зараз воювати, щось доказувати, а ви так спокійно пішли”. І коли звільнявся, то подарував мені коврик, на якому він молився».
Спадкоємці служіння
Священниче служіння у львівських в’язницях наразі звершує троє капеланів. Проте у них є помічники, у яких бажання до тюремного душпастирства зароджується ще зі семінарійних лав. Йдеться про Центр пенітенціарного капеланства імені блаженного Василія Величковського, що діє при Львівській духовній семінарії Святого Духа УГКЦ. Нині його духівник – префект семінарії отець-доктор Іван Глова. Співзасновником цього Центру у роки свого студентства став о. Олег Нестор .
«Ми, двоє братів-семінаристів, відвідували Львівську виправну колонію № 48 і допомагали священникам – тодішньому капелану отцю Андрію Хомишину, отцю Тарасові Мирці. Ми дякува́ли Літургію. Власне, там, можна сказати, зародилося моє покликання до цього служіння. Але ми бачили, що мусить бути не тільки служба ув’язненим, але й працівники потребують якоїсь підтримки, допомоги. Отець Тарас започаткував молебень для персоналу раз у тиждень, і ми ходили його співати. І я собі подумав, що було би добре, якби долучилися й інші брати».
19 лютого 2026 року у Львівській духовній семінарії освятили кімнату Центру Пенітенціарного Капеланства імені Блаженного Василія Величковського та прийняли в цю організацію двох нових членів. Фото: фейсбук-сторінка Львівської духовної семінарії.
Перша проблема полягала в тому, що кількість представників однієї релігійної організації, які мала дозвіл входити у в’язницю, була обмежена. Проте праця з персоналом не вимагала безпосереднього перебування в місці ув’язнення, вона могла би здійснюватися і поза межами колонії.
«В семінарії є Центр душпастирювання військовослужбовців. Ми запропонували на ректораті, щоби при ньому зробити Відділ пенітенціарного капеланства. Тобто були хлопці, які ходили до військових частин, до наших воїнів, а наша праця була би зосереджена саме на в’язницях. Цей відділ існував – навіть коли я вже випустився, він збільшувався, хлопці горіли служінням. Згодом вони реорганізували його в цілий Центр, відділившись від Центру душпастирювання військовослужбовців», – розповідає священник.
Семінаристи з Центру пенітенціарного капеланства допомагають священникам, зокрема, супроводжуючи співом богослужіння у в’язниці (отець Олег зауважує, що серед ув’язнених знайти професійного дяка складно, хоча траплялися й такі випадки). Крім того, студенти втілюють різні ініціативи – спортивні, просвітницькі заходи, програми, концерти, зустрічі. Наприклад, минулого року Центр організував в УКУ конференцію про потреби і права людини за ґратами. Є плани відновити й іншу діяльність – до прикладу, катехизацію неповнолітніх у колонії, або футбольні матчі, які семінаристи проводили разом із в’язнями.
«Насправді служіння у в’язниці – давнє. Є відомості про те, що перші християни за наказом імператора Костянтина навіть були зобов’язані відвідувати в’язнів. Ми перед постом мали кілька неділь, протягом яких вказували на потребу цього служіння. Неділя про блудного сина, Про митаря і фарисея, Про Страшний суд, де Христос чітко каже: “У в’язниці Я був, і ви прийшли до Мене”. Тому в’язничне служіння – це не є служіння окремого капелана. Це покликання кожного християнина – послужити ув’язненим, бо так ми служимо Христові».
Водночас, зауважує священник, можливо, в Церкві не бачать цієї потреби, бо зазвичай тема ув’язнення викликає осуд. «Багато християн, коли бачать злочинця, осуджують його, хоча треба судити вчинки, а не людину – бо Господь завжди дає можливість змінитися і повернутися. Серед Його учнів також були не зовсім “чисті” люди. Тому було би добре, якби це служіння стало всецерковним», – зазначає о. Олег Нестор.
У в’язничному капеланстві задіяні не лише священники – часто допомагають волонтери-миряни. Наприклад, Українська освітня платформа надавала проєкт із психологічної допомоги жінкам, які страждали від насилля тощо. Волонтер у пенітенціарному душпастирстві Василь Возняк, який зараз захищає Україну у лавах військових, зняв фільм про неповнолітніх ув’язнених. «Поодинокі волонтери, що долучаються до того служіння, є, але хотілося б, щоби люди справді відчували покликання Христа до того, щоби Йому послужити у в’язниці», – зазначає капелан.
Врятувати не можна покинути
На питання, скільки людей насправді готові слухати священника та змінювати своє життя, капелан зауважує: в’язниця – це місце не зовсім для праведників.
«У певних дослідженнях я читав, що в’язниці на 70% наповнені психопатами. В людей вже є певні психічні зрушення, в яких не тільки Господь має діяти, а мусять бути залучені інші спеціалісти. Дуже багато є нарко- і алкозалежних. Спрогнозувати, як хто відреагує, я не можу – буває по-різному. Люди різні. Дехто потрапляє за ґрати випадково. Є люди, що скоїли ДТП або вбили людину, не маючи такого наміру, це сталося з вини обставин. І вони потребують допомоги, Слова Божого – аби була людина, яка би їм сказала: це не кінець твого життя, ти не відкинений. Це просто твій поганий вчинок, який призвів до певних наслідків, але ти мусиш далі рухатися і жити. Ми маємо приклад двох розбійників на хресті. Вони терпіли одну і ту саму кару, але по-різному до неї ставилися. Маємо приклад Юди і Петра, які обоє зрадили, але обрали різні шляхи».
Складніше виконувати служіння, коли ти вигоряєш. Отець Олег розповідає, що такі ситуації траплялися не раз, і стосувалися вони, наприклад, наркозалежних. Об’єктивно священник усвідомлює, що не може допомогти, оскільки ув’язненому потрібна тільки доза наркотику, а не Слово Боже.
«Опишу банальну ситуацію, коли ще працював психологом: тривожна сигналізація спрацьовує, ми всі прибігаємо – ув’язнений порізав собі вени. Молодий хлопчина, якому 19 років, наркозалежний, в нього “ломка” (стан відміни, якщо сказати правильно). Моя перша думка як вигорілого священника, психолога: “Ще один наркоман, який вчиняє шантажно-демонстративні дії, нічого з того не буде. Головне – треба його зашити, щоб підлікувати, і з ним трохи говорити”. Я так підходив до цієї ситуації, бо зрозумів, що це банальні щоденні речі. Але коли я почав з ним говорити, він розповів мені, що був у реабілітаційних центрах і ніщо йому не допомагало. Я нічого не сказав, тільки подав Біблію і кажу: “Друже, читай Біблію, бо я тобі нічим не поможу. Я тобі наркотика не можу дати, вилікувати тебе теж не можу. Я можу тільки прийти з тобою побалакати – і читати Біблію”. Я був здивований, коли побачив, як його вже засудили і відправляли на етап: він поправився на кілограмів сорок, перестав вживати. І коли їхав, каже: “Отче, я вам дякую, бо та Біблія, Слово Боже мене підтримало і змінило”. Я не знаю, що він там вичитав, і розумію, що тут не я працював, а Бог – через мене. І Він цьому хлопцеві дав силу і можливість. Я собі потім думав – якби мене не було, як би склалося його життя? Або якби я махнув рукою на нього?».
Отець Олег підкреслює: неможливо провести статистики, скільки людей захоче змінитися – у цьому випадку вона буде сухою й неточною. За роки служіння він зустрічав людей, що навідріз відмовлялися спілкуватися зі священниками, але за якийсь час приходили і просили про розмову.
«Зараз у мене ситуація: старший чоловік сидить за якісь майнові злочини. Я до нього приходив, а він каже: “Мені не треба вас. Я вас покличу, як мені треба буде”. Десь чотири роки я до нього не навідувався, він був під слідством – і тут попросився до мене на розмову. Каже: “Отче, все життя пішло коту під хвіст – і в родині, і вдома, і тут – все почало валитися, все не на мою користь… Бог – моя остання надія”. Я сказав йому, як молитися, підтримував його. Нещодавно він приходив і сказав: “Отче, я не знаю, як Бог діє, як він мене, негідника, слухає, але все стає на свої місця – я мушу той шлях пройти”».
Хто є мій ближній?
Отець Олег Нестор говорить про три цілі, яких дотримується у своєму служінні.
- Послужити Христові, який є ув’язнений
«Відділ Патріаршої Курії з пенітенціарного душпастирства проводить лекції для семінаристів випускних курсів – навчаємо їх основ пенітенціарного душпастирства, розповідаємо, як там душпастирювати. Я часто роблю опитування, і є поширена відповідь: “Не бачу себе в цьому служінні, це не моє служіння” тощо. Я завжди говорю, що необов’язково ходити туди щоденно, але треба не забувати про людей, які є там. Чому? Бо Христос казав: “Я був у в’язниці, і ви не прийшли до Мене” (Мт. 25, 43). Може, це грубо звучить, але кажу: станеш на Суді – і Христос скаже тобі те саме: “ви Мені не послужили”. Що ти робитимеш? Христос скаже: “де ти був, коли Я говорив?”».
2. Послужити людині
«Я бачу, що є люди, справді недостойні наших зусиль і нашого служіння. Але вони є в потребі цього. Можливо, вони недостойні нашої допомоги через свої вчинки, але вони потребують її. Іноді людина потребує цієї любові та іншої людини, яка би їй сказала: “ти не є тим, що ти робиш, ти не є, чим ти жив, ти не для того створений. Бог тебе створив для іншого”. І я бачу, що це працює. Не для всіх випадків, на жаль, – але працює. Деколи люди змінюються; таких є багато, ми з ними підтримуємо зв’язок, коли вони виходять із в’язниці: є такі, що по десять років не повертаються до того життя, яким вони жили, а створюють сім’ї, є добрими парафіянами. І це прекрасно».
3. Говорити про важливість цього служіння для всіх християн
«Ми, на жаль, часто є псевдохристиянами – “побожні”, ходимо гарно до церкви, але забуваємо про ті слова Христа, які Він до нас говорив. Бо християнство – це не те, що є “в душі”, а те, що є на практиці в мене, чим я можу послужити, побачити людину близько себе.
Якось перед святом Преображення в нас помер ув’язнений. У нього були родичі з Львівської області, я зателефонував і сказав, що їхній родич помер і треба його забрати. А вони кажуть: “Та ми з ним ніколи нічого спільного не мали, ми його не будемо хоронити”. Хоча Цивільний сімейний кодекс покладає на них обов’язки щодо цього. Я їм про це сказав – що вони, по-перше, зобов’язані це зробити, а по-друге, кажу: “Ви, напевне, завтра будете у вишиванці стояти з кошичком, фрукти побожно святити в церкві. Але діло милосердя (щодо тіла) – померлого похоронити – не будете виконувати. Тоді для чого нам узагалі таке християнство?”. Куди ми йдемо? Якщо ми йдемо за Христом, то ми виконуємо ті слова, які не завжди легко виконати, але Христос казав, що дорога є вузька і терниста».
І ще одна важлива річ, яку слід пам’ятати: ми часто забуваємо про те, що люди, змінюючись у в’язниці, зрештою виходять на волю – через 7, 10, 15 років. Отець Олег Нестор підкреслює: тема тюрми настільки табуйована, що про неї ніхто не хоче чути й говорити – так само, як і про те, яке життя чекає на звільнену особу.
«Яким він вийде – також у певній мірі залежить від нас і від тої системи. Бо він може вийти ще гіршим; може вийти незміненим; а може вийти кращим – і принести користь для суспільства. Недавно я читав у соцмережах, що у Хмельницькому слідчому ізоляторі двоє ув’язнених захистили магістерські праці. Тобто, можливо, це будуть якісь добрі спеціалісти для нашої держави».
«І також вартує сказати, що понад 12 тисяч ув’язнених, які перебували в тюрмах України, сьогодні захищають Україну, і дуже багато тих, яких я особисто знаю, вже віддали своє життя»
Чи важко сповідати злочинців?
«Мені в тюрмі легше сповідати, ніж на парафії», – зазначає капелан. «Те, що відчуваю і бачу: чому людина на парафії приходить до сповіді? Бо так треба, бо неділя; місяць пройшов; хтось приходить поговорити, бо не має з ким. Це така моя думка – не завжди, не всюди, але дуже часто. А у в’язниці людина приходить до сповіді (також не завжди, але в 90% випадків) зі щирезним каяттям. Її жаль – це не просто “так, жалію за гріхи”. Її жаль пре настільки, що тобі самому шкода стає. Можливо, це як у розповіді про блудницю: Христос казав, що їй багато відпущено, бо вона багато полюбила. Можливо, це тому, що там гріх дуже великий і важкий».
«Важко, коли людина не може сама собі пробачити. Ти ніби відпускаєш гріхи, але розумієш, що людина сама собі не пробачила, бо часто вона приходить з одним і тим самим питанням, її це мучить, через що вона не може собі пробачити. І це важко. З такою людиною треба працювати і допомогти їй».
Що ж найскладніше для священника у в’язничному служінні?
«Найскладніше – бачити, коли людина відвертається від Бога. Коли вона попала реально в яму, на дно – і не хоче нічого міняти. Простягаєш руку допомоги, а вона в ту руку плює. В мене особисто буває так, що я часто можу прокручувати собі думки про ту людину. Звісно, молюся за її навернення – але все це дуже тяжко переживається».
Заступник із камери смертників
У 2014 році Блаженніший Святослав проголосив покровителем пенітенціарного душпастирства в УГКЦ блаженного священномученика Василія Величковського. Саме його ім’я носить семінарійний Центр, що готує майбутніх в’язничних капеланів. Отець Олег Нестор наголошує: цей блаженний, що пройшов камеру смертників та в’язнів-кримінальників, який у найтяжчі моменти навчав їх молитися і готував до смерті – справді добрий образ служіння засудженим.
«Особисто для мене це покровитель, до якого я завжди молюся. Той, про якого я розповідаю іншим – в’язням чи працівникам, які до мене приходять. І, як показує практика, справді блаженний Василій допомагає, коли до нього прибігаємо», – підкреслює священник.
Отець Олег згадує цікавий випадок, пов’язаний із великою іконою блаженного Василія у в’язничній каплиці (див. фото). Її написав в’язень, що був наркозалежним і мав психічні відхилення. Він не вірив у Бога, намагався здійснити суїцид, але гарно малював. Побачивши цей талант, священник дав йому невеличку ікону священномученика і попросив її перемалювати. Ув’язнений зробив це. Після цього о. Олег запропонував написати таку саму ікону, більшу за розміром. Той погодився. Священник привіз усі необхідні матеріали, і в’язень відтворив велику ікону, а після цього знову спробував накласти на себе руки. Тоді капелан запропонував намалювати ще ікону святого Володимира, ім’я якого носить каплиця у слідчому ізоляторі, щоб відволікти його від суїцидальних думок. Ув’язнений взявся за цю роботу, а пізніше поїхав на етап, подальша його доля священникові невідома. «Але цікаво, як Василій Величковський дав йому можливість врятувати своє життя», – зауважує о. Олег.
Від тюрми і суми не зарікайся?
«В моїй практиці, досвіді служіння були люди усіх категорій cуспільства. Ми знаємо, що наш експрезидент, втікач-Янукович, був у в’язниці. Від безхатьків до артистів, депутатів, священників тощо – в тюрму може потрапити кожен. По-перше, ми не всі знаємо закони. По-друге, навіть якщо знаємо, ми маємо різні схильності, на жаль. Життя непередбачуване. Я завжди кажу: кожен, хто має водійське посвідчення – потенційний ув’язнений. Ми не знаємо, хто завтра вискочить під колеса. І навіть якщо ми не будемо винні, але буде жертва – то нас можуть визнати винними», – зауважує священник.
Отець Олег знає такі приклади. Серед них – чоловік, що працював в охороні двох президентів. Він спричинив ДТП – порушив правила дорожнього руху, внаслідок чого кілька автівок зіткнулося і непристебнута дитина в одній із них загинула. Водій надавав медичну допомогу, викликав швидку, поліцію – проте його засудили, бо порушення призвело до смерті, хоч він цього не хотів. Інший випадок – військова, яка завдала смертельних ножових поранень, обороняючись від насильства.
«Я впевнений – зарікатися від того не можна. Тим більше, що перші слова більшості людей, які навіть є свідомими, добропорядними громадянами: “я ніколи б не міг подумати, що попаду до тюрми”», – зауважує священник.
Засуджені несправедливо (?!)
Питання справедливості тюремного вироку – це компетенція учасників судового провадження. В’язничний капелан на цю тему зауважує – можна сказати, що 99% в’язнів несправедливо засуджені; більшість із них заявляють, що не винні. Це, зрештою, в людській природі ще відтоді, як Адам і Єва з’їли заборонений овоч в Едемському саду.
«Коли Бог запитав, чи Адам не їв із того дерева, що відповів Адам? “Жінка, яку Ти дав мені, дала мені і я їв”. Тобто я їв, але я ж у тому не винен, що Ти мені жінку дав, а вона дала мені яблуко. Десь так є і в нашому житті – ми не хочемо визнавати, боїмося брати відповідальність, вину на себе. Тому багато людей кажуть “я невинен”. Або “я винен, але хіба мене за це потрібно ув’язнити?” Наприклад, один довічник, який, здається, вбив двох людей, дитину, казав: ” я винен, але хіба за це довічне треба давати?”. Я його теж не суджу, але це свідчить про те, що людина не усвідомлює вини. Той, хто справді усвідомлює, сам буде просити про покарання».
Отець Олег розповідає, що неодноразово зустрічав людей, які намагалися довести свою невинуватість. Наприклад, чоловік, якого застали на місці злочину: він його не скоював, але вже раніше був засуджений за вбивство – в підсумку отримав другий термін. Про схожі випадки говорить багато засуджених, та це – лише їхні особисті свідчення. Капелан не є прокурором чи слідчим, і не може знати всіх обставин справи. Його місія – максимально послужити і підтримати кожного ув’язненого на його шляху.
«…і ви прийшли до Мене»
Чого зараз найбільше потребує в’язничний капелан? Отець Олег Нестор каже – підтримки цього служіння.
«Звісно, через війну ми більше допомагаємо воїнам.. Але відчуваю потребу в тому, щоб люди також дивилися на в’язничне служіння як на щось дійсно потрібне. Бо дуже часто, коли говорю про служіння в’язням – навіть на своїй парафії – то люди сприймають це наче “про що ти говориш? Для чого їм служити?”. Відчуваю потребу, щоби про це служіння, про цих людей зокрема говорила й Церква».
Служіння в’язням – це насправді галузь, відкрита не лише для духівників, а й для всіх охочих своїми знаннями чи талантами підтримати тих, хто перебуває за ґратами. Священник розповідає, що зараз у слідчому ізоляторі облаштовують творчу кімнату, де ув’язнені могли б малювати, вишивати чи виконувати інше рукоділля. Працівники ізолятора зверталися до мистецького навчального закладу з проханням провести для в’язнів майстер-клас, проте одержали відмову. Такий випадок доводить, що пенітенціарна система і досі залишається темою-табу в суспільстві. І це мусить змінитися.
«Це є момент людяності, яку ми можемо проявити», – наголошує о. Олег Нестор.
Підготувала Марія Цьомик
Фото (де не вказано інакше) надав о. Олег Нестор
Повязані записи
