За читанням святого євангелія від Матфея під час акафісту Божественним Страстям Христовим ми знову перед собою відтворюємо картини добровільних страждань і мук Христа Спасителя. Нас кожного разу хвилюють і бентежать ці події, ми намагаємось вкотре співстраждати Христу, своїми помислами бути з Ним. Назавжди перед нашим зором залишиться скривавлене Лице Христа Спасителя і терновий вінець на Його чесній главі. Цей образ майстерно, за допомогою пензля, дійшов до нас на чесних іконах та полотнах художників зі світовим ім’ям.
Відтак ми знову пригадаємо собі цей євангельський епізод: «Тоді воїни правителя, взявши Ісуса до преторії, зібрали на Нього багато воїнів і, роздягнувши Його, наділи на Нього багряницю; і, сплівши вінець з терну, поклали Йому на голову, і дали Йому в праву руку тростину; і, стаючи перед Ним на коліна, глузували з Нього, кажучи: радуйся, Царю Юдейський! І плювали на Нього, і, взявши тростину, били Його по голові» (Мф., 27: 27-30). Чим більш сильніше тією тростиною вдаряли Спасителя по голові, тим більше кров стікала по обличчю Христа. Ця картина, цей видимий образ, не може в нас не викликати переживань і того почуття співстраждання, яке до глибини торкається нашого серця. Так само в цю мить ми не можемо собі не уявити двох діаметрально протилежних картин, які неодмінно траплялися і ще будуть траплятися в історії людства – коронація на царство, імперський престол, монарших осіб. З якою пишною церемонією, інколи продуманою до йоти, цих імператорів, царів та королів зводили на амвони та вівтарі святих храмів, якими коштовними оздобленими діамантами та камінням рясніли їхні корони та лаврові вінці, якими дорогоцінними були їхні скіпетри та держави, яким вишуканим був їх одяг? Так земні люди вінчали на царство земних монархів, які дуже часто були недостойними та мерзенними перед Лицем Божим. І як, лише один раз в людській історії, народ увінчав терновим вінцем царя не земного, а Царя Небесного, свого Творця.
З дуже давніх часів до нас дійшла легенда, людський благочестивий переказ, побудований на сюжеті біблійної історії. У цій легенді розповідається, що як тільки-но був вигнаний Адам із Раю, то потрапив у чисте поле. Будучи збентеженим, він схилився долілиць і вмить з його голови спала царська корона, і там де вона впала на його очах виріс терновий кущ. Потім з його плечей спала багряниця, яка перетворилася на зотліле рубище. Насамкінець з рук Адама випав скіпетр і перетворився на зів’ялу суху бадилину. Адам, який не розумів, що з ним відбувається, підняв голову догори і побачив прекрасного мужа, обличчя якого сяяло немов сонце. Перед очима Адама він зірвав з куща кілька тернових гілок, сплів з них вінець і надів його собі на голову. Потім взяв зотліле рубище і надів собі на плечі, в руку взяв суху тростину і тоді промовив до Адама: «Не бійся! Це Я, Господь Бог твій, прийде час і Я поверну тобі твою первісну людську природу і твоє призначення бути царем над усім творінням». Ця легенда, хоча й людський витвір, але не може нас не дивувати в тому, з яким докором своєму сумлінню, з якою болісною тугою, люди чекали спасіння і свого повернення до первообразу.
Ось так і ми, взираючи на скривавлений образ Христа Спасителя в терновому вінку, будемо гнати із своїх сердець всяке зухвальство, гординю й заздрощі, марнослів’я і владолюбство, всяку швидкоплинну і непотрібну земну славу і, разом з Томою Кемпійським скажемо: «І так, земля мого серця, уражена первородним прокляттям, нехай прийме нове благословення від пролитої святої крови Твоєї, щоб замість трояндової колючки виросла в мені троянда любові, замість кропиви хтивості – лілія ціломудрости, замість реп’яха марнослів’я – фіалка смирення, замість бур’яну гордості – квітка смирення».
Принесімо до святої Голгофи насичені фарби своєї душі і, вставши перед розп’ятим Христом Спасителем, скажемо віршами львів’янина-братчика Йоаникія Волковича:
«Насправді так належить пам’яті чинити,
В душі своїй Христові страсті зобразити,
Та треба у тім волю Розуму пізнати,
Усяких фарб охітно скрізь пододавати:
Любов червону треба, а красу – зелену,
Покору – чорну, білу чистоту явленну.
Про пензель ласки треба Божої подбати,
І так Христові страсті всі обмалювати!»
Амінь!
(Слово виголошене мною у Свято-Покровському кафедральному соборі м. Львова за читанням акафісту Божественним Страстям Христовим 20 березня 2016 р.)
Примітка. У проповіді наведено вірш «Пам’ять» Йоаникія Волковича, дати життя невідомі. Був казнодією (проповідником) при церкві Успіня Львівського братства, учителем братської школи. У 1631 р. Написав і видрукував «Размишляння о муці…»
Митрополит Димитрій (Рудюк)
Повязані записи
