Безкінечне «розпізнавання» власного покликання часто є ознакою того, що ви підходите до цього питання не з тієї сторони.
Брейден Гок
Читачеві, ймовірно, добре відомо про те, що зазвичай називають «кризою покликань» у Церкві. Кількість покликань до священства та чернечого життя перебуває на історичному мінімумі, навіть попри те, що представники покоління Z (зумери) масово приходять до католицизму.
Сказати, що ми живемо в безпрецедентні часи — це водночас і банальне спостереження, і величезне применшення реального стану речей.
Ніхто не заперечує наявність кризи. Проте можлива причина (або причини) цієї кризи є предметом палких дискусій. Дехто каже, що справа в обмирщенні. Інші покладають провину на невпорядковану прив’язаність до власних бажань і відмову нести свій хрест. Ще інші вказують на труднощі з тим, щоб чути Бога в молитві, як на потенційну причину зменшення кількості покликань.
Усі ці теорії — та й інші також — тією чи іншою мірою слушні. Кризу покликань неможливо звести до якоїсь однієї першопричини. Але у багатьох дискусіях на цю тему дечого бракує. Проблема, яка нагально потребує вирішення, залишається поза увагою.
Дозвольте пояснити. Скільки разів ви чули, як хтось каже, що «розпізнає своє покликання»? Без сумніву, безліч разів. У цьому немає нічого поганого. Це звичний вислів, невинна фраза, благородна заява про побожну рішучість.
І ось у чому проблема. Скільки людей насправді знають, що таке «покликання»? Скільки людей насправді розуміють, що означає «розпізнавання»?
Смію припустити: якби ви провели опитування серед пересічних католиків і запитали їх, що означають ці слова, то отримали б величезний і навіть розрізнений набір відповідей. Зверніться до власних життєвих спостережень. Я був би дуже здивований, якби ваш досвід суттєво відрізнявся від мого.
Ризикуючи тим, що імпровізована трибуна, з якої я виступаю, завалиться під моїми ногами, мушу визнати, що в певному сенсі я сам страшенно некомпетентний відповідати на ці запитання. Я ще не «маю свого покликання». Я не одружений, не чернець і не священник.
Проте під час навчання у старшій школі та після її закінчення я присвятив кілька років серйозному розпізнаванню покликання до священства та богопосвяченого життя. Я також маю велике благословення знати цілу низку людей, мудріших за мене, які вірно живуть своїм покликанням: священників, ченців та одружених. І я дуже багато від них навчився.
Усе, що буде далі, — це насамперед їхні поради, керівництво, настанови та думки. Разом із роздумами деяких шанованих духовних авторів я спробував звести їх у єдине, сподіваюся, цілісне полотно. Воно має дати певні відповіді на ці запитання та запропонувати принаймні подобу вирішення того, що я вважаю серйозною проблемою, прихованою в самому корені кризи покликань.
Дві пастки
Існує причина, чому більшості людей важко пояснити, що означає «розпізнавання покликання». Цей вислів увійшов у повсякденний католицький лексикон відносно недавно в історії Церкви. Здебільшого, коли я чув його у звичайному католицькому житті, він вживався у «духовному» контексті. У цьому немає нічого поганого; «розпізнавання свого покликання», вочевидь, має величезне духовне значення.
Проблема полягає в перетворенні процесу розпізнавання покликання на переважно «духовний» — під чим я маю на увазі тривожно гностичний пошук якогось «прихованого знання», захованого глибоко в «найпотаємніших куточках серця» (хоч би що це означало). Отець Річард Батлер, О.П., досить влучно ілюструє цю думку на початку своєї книги «Богопосвячене покликання: надмірна таємниця» (*Religious Vocation: An Unnecessary Mystery*). Він стверджує, що в сучасну епоху покликанням до богопосвяченого життя — і я б додав, покликанням загалом — надали надмірно таємничого характеру.
Католик-традиціоналіст не забариться вказати пальцем на тих недобрих, поганих, жахливих (terrible, horrible, no-good) католиків, що перебувають під впливом харизматичного руху. Оце вже вони натворили справ, чи не так — вони зі своєю жахливою емоційністю, цілковито зациклені на своїх почуттях, перетворили покликання та розпізнавання на якийсь безлад!
Традиціоналіст, вірний собі, запропонує, на перший погляд, традиційне рішення: холодну, розважливу оцінку власних здібностей. Якщо ви здатні впоратися з вимогами богопосвяченого життя чи священства, тоді вам слід стати ченцем та/або священником. Інакше вам треба просто одружитися. Простіше не буває!
Можливо, ви вже почали розуміти, у чому проблема. Сліпі ведуть сліпих. Дезорієнтований харизмат і налаштований на реставрацію традиціоналіст впали в різні боки однієї ями. Обидва ці підходи до розпізнавання — надмірно «духовний» і надмірно формальний (сухий) — занадто зосереджені на внутрішньому. Звісно, у розпізнаванні має бути певна зосередженість на собі — у здорових межах. Обидва ж ці підходи виявляють нездорову міру (або нездоровий стиль) внутрішнього самоспоглядання. Але я відволікся — про це згодом.
Мушу віддати моєму уявному другу-традиціоналісту належне. Серйозного академічного погляду на тему покликань дійсно бракує. Саме цього прагне традиціоналіст, і цілком справедливо. Тож будьмо трохи томістами (посилання на вчення святого Томи Аквінського, ред.).
Покликання
Щоб зрозуміти, що таке розпізнавання, ми спершу маємо з’ясувати, що саме ми розпізнаємо. А що ж таке покликання?
Загальноприйняте визначення, здається, звучить так: це життєвий стан людини, довготривале зобов’язання з постійними обов’язками, до якого, як вона вірить, її покликав Бог. Зазвичай виділяють чотири різні «покликання»: шлюб, священство, богопосвячене життя та богопосвячена самотність (стан консекрованого одинокого життя, ред.). Щодо останнього точаться певні дискусії, які виходять за межі цієї статті — але ви можете зробити власні висновки на основі матеріалу, викладеного тут.
Це популярне, сучасне католицьке розуміння. Але традиційно слово «покликання» використовувалося і розумілося інакше.
Повертаючись до книги о. Батлера: використання слова «покликання» — від латинського vocare («кликати») — від самого початку стосувалося лише Божого «поклику» кожної людини до святості; нашого спільного «покликання» до спасіння. О. Батлер пов’язує це розуміння з традиційним поглядом на богопосвячене покликання (тобто складання обітниць дотримуватися євангельських рад: убогості, чистоти та послуху) як на щось «корисне, або навіть краще» для того, щоб відповісти на Божий поклик до святості та спасіння.
Томістичне розуміння, як далі зазначає о. Батлер, полягає в тому, що всі покликані — зауважте, не зобов’язані, а саме запрошені — до богопосвяченого стану. Це і є первісне значення «богопосвяченого покликання» в його належному контексті.
Хоча о. Батлер передусім прагне розвіяти таємничість навколо покликання до богопосвяченого життя, він також швидко кладе край будь-якій плутанині щодо «покликання до шлюбу»: такого поняття не існує.
Погоджуюся, я трохи перегнув палицю. У певному сенсі можна сказати, що «покликання» до шлюбу існує — але воно є у кожного. Воно притаманне нашій природі. Для цього не потрібно жодного особливого «поклику».
Підсумуємо: шлюб — це природне «покликання» для всіх, а богопосвячене життя — це надприродне запрошення, звернене до кожного. Але це ще не вся картина. Це стосується лише об’єктивної сторони справи.
Суб’єктивно, щодо загального «поклику» до богопосвяченого життя, о. Батлер каже, що «Бог справді спонукає одних відгукнутися, а інших — ні». Треба брати до уваги дію благодаті в людській душі, перш ніж можна буде належним чином збагнути Боже запрошення всіх до богопосвяченого стану — і Його дієве спонукання деяких людей відповісти на цей поклик. Хоча це важливо розуміти, це питання радше для богословів і не стосується безпосередньо нашої розмови. (Якщо ви хочете глибше розібратися в цій темі, рекомендую прочитати книгу о. Батлера).
Є ще одне об’єктивне/суб’єктивне розрізнення, яке нам дуже важливо зрозуміти, перш ніж рухатися далі. Часто цитований канон Тридентського Собору проголошує: «Якщо хтось скаже, що шлюбний стан перевершує стан дівоцтва або целібату, і що краще і щасливіше бути об’єднаним у шлюбі, ніж залишатися в дівоцтві або целібаті, нехай буде проклятий».
Це може викликати певну плутанину. Святий Тома знову допоможе нам розібратися: об’єктивно — так, чернечий стан є «кращим». Однак суб’єктивно, тобто для конкретної людини, подружнє життя може бути «кращим» і більш надійним шляхом до досконалості.
Обидва стани життя є об’єктивними благами. Останнє, чого ми хочемо, це щоб шлюб розглядався як «недостатній» або щоб вважалося, що ті, хто його обирають, є в чомусь нижчими. Як сказав один священник, якого я знаю: «Шлюб не є “компромісним покликанням” для тих, хто вважає себе занадто “слабким” для богопосвяченого життя». У цьому полягає ще одна помилка раніше описаного «надмірно юридичного» підходу до розпізнання — він трактує шлюб як втішний приз.
Ви могли помітити, що я небагато говорив про священство. Отець Батлер торкається цієї теми лише побіжно, і я вчиню так само.
Отець Батлер зазначає, що Церква більш безпосередньо залучена до священничих покликань, ніж до покликань до богопосвяченого життя, оскільки священство призначене передусім для служіння вірним християнам, тоді як богопосвячене життя — насамперед для освячення власної душі (хоча вірні, звісно, отримують користь від практики богопосвяченого життя через молитву та/або апостольську діяльність кожної богопосвяченої особи).
Цитуючи офіційний документ, затверджений Папою Пієм XI, який стосувався суперечок навколо священничих покликань, о. Батлер виділяє три важливі тези з цього документа щодо покликань до священства, які також стосуються покликань до богопосвяченого життя. Вони доволі прості та зрозумілі, що не повинно дивувати, з огляду на наш аналіз покликань загалом. Я коротко підсумую їх так:
- Жодна людина не має права на свячення чи чернечі обіти інакше як через вільний вибір єпископа або, відповідно, настоятеля релігійного чину.
- Для наявності покликання до священства чи чернечого життя не є обов’язковим жоден відчутний потяг, ані надзвичайні чи навіть звичайні «прояви Святого Духа».
- На шляху до священства чи чернечого стану «немає нічого більш необхідного, ніж правильний намір і придатність».
Отець Батлер також звертає увагу на те, що Церква офіційно використовує мову «покликання» (у значенні особливого поклику) стосовно священства: під час хіротонії ви отримуєте так зване «церковне покликання»; Церква через своїх служителів в особливий спосіб «покликала» вас до певного життєвого стану. Те саме стосується й тих випадків, коли Церква допускає вас до складання чернечих обітниць.
Однак важливо зазначити, що це «церковне покликання» не гарантує «божественного покликання» — що, просто кажучи, означає, що Церква не може зазирнути в серце людини. Можливо, людині бракує правильного наміру чи належної придатності до цього покликання, і вона успішно приховала це від Церкви; про це знає лише вона сама.
Що, зрештою, підводить нас до запитання — а як же людина взагалі має про це дізнатися? Усе це звучить логічно, і ми (я сподіваюся) прояснили плутанину навколо теми покликань. Але тепер — особливо після цих трьох пунктів щодо священства та чернецтва — здається, ніби ми й самі опинилися на тому боці «ями», про який я згадував раніше: у пастці надмірної самозаглибленості, властивої традиціоналістам.
Чим ці «голі» вимоги щодо «придатності та правильного наміру» разом із твердженням, що для наявності покликання до священства чи чернечого життя не обов’язково відчувати «емоційний потяг», відрізняються від пропозиції традиціоналіста щодо холодного, розважливого оцінювання власних здібностей для визначення того, яке покликання вам підходить?
Що ще важливіше: якщо кожен «покликаний» (природно) до шлюбу і водночас «покликаний» (надприродно) до богопосвяченого життя, і обидва ці стани є фундаментально добрими — проте один із них може бути кращим для мене, ніж інший, — то як мені дізнатися, який саме я маю обрати?
Ми розібралися з плутаниною навколо самих покликань, але ще не торкалися плутанини щодо того, яке саме конкретне покликання слід обрати. Ідея «розпізнавання», мабуть, оповита ще більшою таємницею, ніж ідея покликання як такого. Спробуймо розвіяти і цю завісу.
Розпізнавання
Отець Боб Бедард, засновник священничого згромадження «Супутники Хреста» (Companions of the Cross), має вислів, що звучить приблизно так: «Відтоді як розпізнавання стало модним, ніхто більше не приймає рішень».
Це той негативний бік розпізнавання, який знайомий більшості. Дуже легко перетворитися на «вічного розпізнавача», який вагається між різними життєвими станами, так і не приймаючи рішення. Але чому це явище таке поширене?
Відповідь простіша, ніж ви могли б подумати. Багато людей, які страждають на цей «аналітичний параліч» щодо свого покликання, просто бояться прийняти неправильне рішення — обрати «не те покликання».
Але навіть це — лише симптом глибшої причини. Щоб пояснити, у чому вона полягає, я пошлюся на нинішнього Генерального пріора Ордену картузіанців, дома Дисмаса де Ласюса (Dysmas de Lassus), та його виняткову книгу «Зловживання в чернечому житті та шлях до зцілення» (Abuses in the Religious Life and the Path to Healing). (До слова: я купив цю книгу одразу після того, як прочитав рецензію Адама Лукаса на неї в журналі Crisis. Щиро рекомендую її кожному, хто розпізнає покликання до чернецтва, особливо в нових, більш традиційних спільнотах).
У дев’ятому розділі своєї книги пріор Дисмас звертає увагу на те, що він називає «дивним уявленням» про те, як Бог діє в нашому житті. Багато людей, каже він, вірять, що Бог має для них свого роду заздалегідь підготовлену «дорожню карту». Тож наше завдання полягає в тому, щоб «відшукати цю карту і не надто сильно збитися зі шляху».
Зверніть увагу на це слово — відшукати. Пріор Дисмас каже, що люди ставляться до виконання Божої волі як до полювання за скарбами. Маршрут визначений наперед, на шляху заховані таємничі підказки, а ви мусите все це розгадати. Помилка в цьому процесі, за його словами, подібна до неправильного виконання музичного твору: «Будь-яке відхилення призведе до фальшивих нот, а отже — до дисонансу».
Обґрунтуванням такого детерміністського, інтервенціоністського погляду на Божу волю щодо нас є те, що Він краще за нас знає, що буде для нас добром. І це справді так, у цьому немає жодних сумнівів. Але, за словами пріора Дисмаса:
Ми мусимо позбутися цієї ідеї «полювання за скарбами», якщо хочемо зрозуміти, як Бог діє в нашому житті — у спосіб, гідний Його самого і нас. Наша повага та шана до власної свободи мають бути пропорційними до тієї поваги та шани, яку має до неї сам Бог.
Щодо цього, я пам’ятаю, як був щиро шокований, коли настоятель однієї релігійної спільноти нагадав мені, що я, взагалі-то, вільний. Я чув це тисячі разів, але ніколи не усвідомлював, що це означає насправді.
Суть справи в тому, що ті з нас, хто параноїдально боїться обрати «не те» покликання, витрачають занадто багато часу на те, щоб «вирахувати» Божу волю щодо себе, і замало часу на те, щоб запитати самих себе: а чого ж я хочу?
Це звучить майже скандально, але це правда. Наші бажання — важливі. Бог «сповняє бажання тих, що бояться Його» (Псалом 145:19). Справді, щоб мати покликання, не обов’язково відчувати «емоційний потяг» до богопосвяченого життя чи священства, але це передбачає, що ви, перш за все, самі хочете бути ченцем чи священником.
Чи можуть наші бажання вводити нас в оману? Звісно. Але якщо ви смертельно боїтеся обрати «не те» покликання, то, думаю, можна з упевненістю сказати, що ваше серце налаштоване правильно. Принаймні та його частина, яка прагне виконувати Божу волю. Просто викиньте з голови цю ідею про «помилкове покликання»; Бог не розставляє вам пастки. І навіть якби ви якимось чином обрали «не те покликання» (чого неможливо зробити випадково) — навіть тоді ваше життя не закінчиться, як це намагається навіяти ідея «полювання за скарбами». Бог не залишить вас. Він поруч із нами на кожному кроці й завжди виводить добро навіть із зла.
Тепер нам слід поставити собі те саме запитання, яке Ісус поставив святому Андрію та іншому своєму майбутньому учню на початку Євангелія від Йоана: «Чого шукаєте?» (Ів. 1:38).
Сподіваюся, тепер шлях розпізнавання вашого покликання здаватиметься трохи простішим і зрозумілішим. Звісно, не в усіх ця подорож буде однаковою. Комусь знадобиться більше часу, комусь — менше. Дехто піде більш інтелектуальним шляхом, інші — більш емоційним чи «духовним».
Найголовніше тут — це ваші стосунки з Богом. Це і є ті самі ліки (antidote) проти нездорового, «зосередженого на собі» розпізнавання, про яке я говорив на початку статті. Ви можете зазирати всередину себе лише після того, як подивитеся назовні — на Бога. Ви мусите знати, як Він дивиться на вас, перш ніж зможете подивитися на самих себе. Перефразовуючи пріора Дисмаса: «ви маєте поважати себе так, як Бог поважає вас».
Окрім цього, правильне розпізнавання означає активне розпізнавання. Молитва — це важливо, але ви також мусите щось робити. Якщо ви вважаєте, що шлюб — це для вас, то ходіть на побачення. Якщо вас цікавить священство чи богопосвячене життя — відвідайте семінарії чи релігійні спільноти. Поговоріть із людьми, які вірно живуть своїм покликанням. Попросіть у них поради. Рухайтеся крок за кроком (навіть якщо це крихітний, малесенький крок) і довіряйте Богові. Але найголовніше — прийміть рішення!
Висновок
Коли я розпізнавав покликання до богопосвяченого життя, батько одного мого друга поставив мені запитання, яке повністю збило мене з пантелику. Ми розмовляли про мої пошуки, і я повторив поширену пораду, яку часто чув: мовляв, я повинен іти туди, де знайду мир. Він запитав мене: «А що ти маєш на увазі під словом “мир”?»
На той момент найкращою відповіддю, яку я зміг йому дати, було щось на кшталт: «Ну, мир — це… е-е, мабуть, це таке відчуття?»
Тепер, гадаю, я маю кращу відповідь.
Святий Августин визначає мир як «спокій порядку» (tranquillitas ordinis). Мир — це плід Святого Духа. Ви точно не будете «відчувати мир» у кожну мить свого розпізнавання чи свого покликання — зовсім навпаки. Але якщо ви намагаєтеся жити добрим католицьким життям, ви знайдете мир, навіть якщо не будете «почуватися умиротворено». Мир є радше ознакою правильного процесу розпізнавання, ніж остаточною відповіддю на те, чи підходить вам те чи інше покликання.
Маючи це на увазі, я сподіваюся, що ця стаття допомогла внести «спокій порядку» у ту плутанину, яку ви могли відчувати щодо покликання та розпізнавання. У цьому хаотичному світі нам усім не завадило б трохи більше миру.
Про автора: Брейден Гок — католицький письменник із Цинциннаті, штат Огайо. Він любить читати, цікавиться мистецтвом і музикою, хоча й усвідомлює, що ці факти не роблять його надто оригінальним. Також він не любить писати біографії.
Джерело: Crisis Magazine
Головне фото: Ordination of Father Joseph Ratzinger in 1951. (photo: Screenshot / Salt and Light)
Також читайте: «Випадкова» дорога в монастир: як Господь відкрив Василію Величковському його покликання
Єпископ Едвард (Кава): «Покликання зараз мають зовсім інший вимір, ніж у 90-х роках»
О. Михайло Сивак: «Я не уявляв собі, що священник може бути якийсь інший»
Ordo et Pax: львівський монастир бенедиктинок – традиція, що не боїться викликів
Повязані записи
