І знову осінь…
Наразі, поки що – із листям золотим і з небом голубим й безхмарним, з погідними ночами й днями, сповненими сонця і тепла…
Але, насправді, ніхто не відміняв перспективи холодних і затяжних дощових опадів, поривистого вітру, «класичної» для нашої кліматичної зони «мерзлякуватої гнилизни» мокрого снігу під ногами, довгої темної ночі і навислого майже над самими нашими головами тяжкого свинцевого неба.
Адже, хочемо ми цього чи ні, але зима приходить цілком поза нашим щодо цього баченням чи бажанням.
З собою вона звичайно приносить цілу низку різноманітних турбот, причому багато із них є передбачувано неприємними.
А тут ще й нова хвиля коронавірусної інфекції із потужним спалахом захворюваності та, що найгірше, смертності серед наших рідних, знайомих, товаришів, сусідів, колег і просто тих, хто поруч з нами, тому що він просто така, як і ми, людина.
Занурені в подібні переживання про наше об’єктивно важливе «зовнішнє», ми вкрай рідко пов’язуємо їх із фактичним станом нашого, аж ніяк не менш значимого внутрішнього єства.
Відтак, легко вдаємося до різноманітних безвідповідальних шкідливих дій, котрі ще більше «розривають» нас зсередини і спричинюють хаос і руїну довкола.
Взяти, хоча б, животрепетну для останніх місяців (анти)вакцинаційну кампанію.
За безглуздими довготривалими і, остаточно, безрезультатними суперечками на ТБ, в інтернеті на вулицях і не знати, де ще, в атмосфері цілковитого незнання або бодай тільки відносної некомпетентності озброєних різними «науковими» і «чуттєвими» аргументами сторін, звинувачення котрих – безособові супроти коронавірусу чи влади та особистісні, з погрозами навіть фізичного насильства над «співрозмовником» – в своїй основі є породженням звичайнісінького людського безсилля, ми насправді забули про найголовніший чинник, що його може задіяти людина в найкритичнішій хвилині власного існування.
Ми забули про молитву.
Не молитву, породжену страхом за власне життя і власний добробут, котра так сильно скидається на згадані повище чвари і суперечки (такої насправді достатньо, а може, навіть і забагато), а молитви без слів, молитви сердечної тиші, молитви людської душі, котра нарешті згадала, що вона є створеною на образ і подобу Самого Бога.
Того Бога, від Якого вийшла і до Якого повинна прийти, того Бога, під Яким ходить і в Якому існує, того Бога, Який, врешті-решт, Своїм воплоченням і смертю на хресті появив Своє бажання жити і діяти через цю людську душу кожного з нас.
Насправді, ця страшна (і інакшою вона просто не може бути) зима – не звичайна, сезонна, пора року, а зима нашого людського існування приходить тому, що охололи всередині наші душі, що ми давно уже на практиці нашого життя забули про те, що існують у ньому також і невидимі, але не менш об’єктивні від нашого фізичного болю і страждання дійсності віри, надії і любові, дійсності моральності і духовності.
Вони теж мають свій вияв.
І не треба чекати, коли завтра чи через століття ми зможемо (як бажають того окремі радикали) стовідсотково (і ні одним відсотком не менше!) ствердити стовідсоткову дієвість одного дня винайденої стовідсотково антиковідної вакцини, чи коли всі разом помремо – одинаково, вакциновані чи не вакциновані – від неї чи просто тому, що впав метеорит.
Виявити любов до Бога і людини можна завжди.
І зробити це насправді дуже просто. Особливо, тим, хто стверджує, про свою радикальну любов до абсолютного і стовідсотково певного.
Адже таким є тільки і виключно Господь, котрий прийшов послужити і виявити свою особисту повагу до особи кожного з нас не різнорідними хитромудрими софізмами і теоретичними спекуляціями, а тілом Своїм розіп’явшись за всіх і кожного з нас на хресті.
Заради нашого життя Він не зважав на смерть, і тим самим раз і назавжди уневажив її.
Він подав приклад смиренного поступування для всіх, хто хоче бути вільним сам, не забуваючи про подібне бажання свободи і того, хто знаходиться поруч.
Він переступив через спокусу власного самоутвердження ціною інших, поклавши за тих інших своє власне життя.
Він навчив нас того, що називається відповідальність, без чого є просто неможлива справжня любов і справжня людина.
Хочемо життя? Хочемо його вповні?
Вчімося бути відповідальними. Інколи розважливе споглядання Господнього хреста є для цього єдиною дорогою.
Дорогою, яку треба вміти прийняти. Дорогою-пропозицією, дорогою-закликом, дорогою спасіння, дорогою вільного вибору кожного з нас.
Покладімо собі за ціль обрати її раніше, аніж вона – навіть без нашої волі – сама діткне нас…
Із фб-сторінки голови Комісії УГКЦ у справах душпастирства охорони здоров’я с. Севастіяни (Карвацької)
Фото: Дивись. info
Повязані записи
