Радість Воскресіння оповила душу,
Зелен-ряст розвився на весняний ріст.
На чотири світа, на віки будущі
Провістив знамення Божий благовіст.
Михайло Ткач
Великодня ніч – довгоочікуване радісне завершення сорокаденного шляху, що увінчується символічним освяченням земних дарів після Літургії і споживанням їх з усією родиною за святковим столом.
За народною легендою, “Великоднем” називають Воскресіння Ісуса Христа в Україні тому, що у цей день навіть сонце довше не заходить. Ще й до сьогодні ця назва збереглася в українців, білорусів, болгар, латвійців, македонців. Натомість у західних слов’ян (у поляків, чехів, словаків, словенів) Великою названа Ніч, в яку й відбулося Воскресіння. До IV ст., за свідченнями істориків, існувало чотири традиції святкування Пасхи. У 325 році на Першому Вселенському Соборі уніфіковано дату найбільшого християнського свята – запропоновано відзначати Пасху після весняного рівнодення у повний місяць першої неділі. Так було аж до впровадження григоріанської реформи у 1582 р. Щоправда, зміни призвели до порушення постанови 325 р. – день свята міг співпадати з юдейською Пасхою або випереджати її. Тому дні відзначення Пасхи Христової у Східній та Західній Церквах різняться, і лише іноді співпадають.
На Великдень не можна нікому спати. Вірили, що тому, хто не спить, Воскреслий Христос подарує здоров’я, силу, радість. Паску до церкви господар ніс окремо в рушнику (в обрусі, у бесагах, у пастівнику). Решту продуктів вкладали у кошик, миски, дерев’яні посудини, що називалися “святильники” або “доринники”. Окрім паски, освячували писанки і крашанки, сир, масло, ковбасу, вуджене м’ясо, сіль, хрін (на згадку про гіркість Христових мук), а також воскову свічку – символ Христового Воскресіння. Святили також насіння маку, жито, пшеницю, кукурудзу, навіть картоплини і ладан. Накривали свячене вишитим рушником з зображенням великодніх символів і написом “Христос Воскрес!”. У деяких регіонах України існував звичай класти до кошика ніж, яким краяли свячене. Прикрашали кошик зеленими гілочками верби, мирти.
Після освячення пасок гучний великодній дзвін розповідав усім про величне свято. Дзвони не змовкали впродовж трьох днів. Кожен ґазда мусів бодай один раз вдарити у дзвін, щоб раділи і живі, і мертві, щоб злагода та мир ніколи не залишали оселю, щоб нечиста сила довіку забула дорогу до християнських душ.
Зі свяченим господар обходив обійстя, посипав сіллю усі закутки від лихого, вітався з худобою, символічно пригощав паскою. Незаміжній доньці батько клав на голову паску і промовляв: “Аби була у людей така велична, як та паска пшенична”. Якщо ж в сім’ї було немовлятко, то його клали на те місце, де знаходилася паска – “щоб така була, як паска росла”. Усі в родині перед сніданком вмивалися водою, в якій знаходилися дві-три крашанки, щоб бути здоровими та рум’яними.
Після цього уся родина збиралася за святковим столом для розговин. Спільна молитва, спомин про живих та померлих рідних і близьких, думки про злагоду у родині – початок святкової трапези. Спершу господар розділяв свячене яйце або паску – ділився з усіма радістю цього дня. Підходив до кожного, тричі цілував, промовляв: “Христос Воскрес!”. Після того споживали й інші освячені та неосвячені страви. Вживати хмільні алкогольні напої на Великдень не можна, п’яницю покарає Господь – і ходитиме він увесь наступний рік наче уві сні.
Після сніданку залишки освяченої їжі не викидали. Крихти з паски та шкаралупку з крашанок закопували на городі – аби й землі дісталося свячене. Писанки завжди виготовляли на справжньому сирому яйці (щоб там нечиста сила не завелася), а шкаралупку з крашанок дрібнили (але не топтали), аби відьма не набрала у неї води і не напоїла худобу. Щоб неслася домашня птиця, до їжі додавали подрібнену шкаралупку. Використовували її і в лікуванні найрізноманітніших хвороб – пропасниці, курячої сліпоти, зубного болю.
Ще до сьогодні на західних теренах України зберігся звичай кидати шкаралупу з яєць у воду – для рахманів (померлих, що живуть у вирії, у раю). Вірили, що за три з половиною тижні допливе шкаралупка і сповістить про Воскресіння Господа. Тоді рахмани почнуть святкувати, вдарять в усі дзвони, почути які можна, якщо притулитися вухом до землі. Гуцули стараються в цей день нічого не робити. Дехто йде високо в гори, щоб почути дзвін. А чують не всі – для великих грішників земля залишається німою.
Для тих, кого немає поруч, але на швидке повернення з нетерпінням чекають, на покуті залишали шматок великодньої паски й крашанки. Після сніданку-обіду йшли на цвинтар вітати померлих зі світлим Воскресінням Господа – молилися та залишали на могилах свячене.
Воскресла! Воскресла! Хай душі радіють,
Хай сонця усмішку піймають уста,
І нею всю землю, весь світ обцілують:
Се друге ясне воскресіння Христа!
Олександр Олесь
У день свята Воскресіння Господнього, а також упродовж Світлого тижня Царство Небесне відкрите для усіх, а хто помирав в цей час, вірили, одразу потрапляв до Раю. Навіть вороги у дні великодніх свят переставали бути недругами. Як і Різдво, перший день Великодніх свят проводили вдома, у сімейному колі. А вже у Понеділок відвідували рідних та близьких.
Великоднє вітання “Христос Воскрес! Воістину Воскрес!” і звичай христосування (радісно тричі цілують людину, вітають з Христовим Воскресінням, дарують їй писанку) ще у ХVII ст. занотував у своєму “Описі України” відомий французький інженер-картограф Ґійом Ле Вассер де Боплан. До сьогодні зберігся звичай під час Великодніх свят співати “волочебних” пісень (на Львівщині (Яворівський р-н) – риндзювати). Парубки виконували побажальні пісні, а за це дівчата дарували їм писанки або щось з великоднього столу – “волочільне” або “волочебне”. З понеділка (який у народі називали «поливаним» (обливаним) – залишок дохристиянського обряду очищення) розпочиналися розваги молоді – на галявинах, вигонах, роздоріжжях, біля ставка, річки, у лісі, гаю, на лузі, біля церкви. Дівчата співали веснянки, водили гаївки (гаїлки, гагілки, галагілки, галанівки, гагулки, галі, лаголайки, магілки, ягівки, ягілки).
Провідна Фомина неділя (а в народі її ще називали неділею Дарною, Могилками, Опроводами, Радоницею або Радуницею) увінчує перший Великодній тиждень. Після ранкового Богослужіння і молитви за померлих, після споживання освяченого хліба (Артосу) уся сім’я збиралася за столом. Спільний обід нерідко влаштовували і на цвинтарі. Спеціально для поминальної провідної неділі пекли паски померлим (або залишали ще з Великодня), книші, калачі, пироги, варили поминальну страву – коливо, готували крашанки. Після молитви та споживання страв свячене залишали на могилах.
Радість писанково щедро квітне – Великоднем повниться земля. Від покути стало більше світла, від молитви, вірю, – менше зла. Хай ця мить оновлена триває, у любові хай весніє світ. І життєве плесо в мирі сяє – на добро, на безліч довгих літ.
Ірина Кметь
Фото: photo-lviv.in.ua – листівки, видані у Львові про народну традицію у святкуванні Великодня
Повязані записи
