Це наш «український Шиндлер»: Юрій Скіра про ченців, які рятували євреїв під час Голокосту

Василь Шандро: Книзі Юрія Скіри вже два роки. По суті ми її не презентуємо сьогодні, але є нагода про це поговорити. Адже сама тема не дуже проговорена, навіть у колі фахівців. З іншого боку, через те, що пан Юрій отримав нагороду — премію «Української асоціації юдаїки імені Мартина Феллера і Жанни Ковби». Вітаю вас! Мабуть, це так само важливе відзначення вашої роботи.

Юрій Скіра: Звичайно, я дуже вдячний журі, тим працівникам, які читали, думали над цією книжкою. Це є великий крок вперед. Тому що насправді тема потребує, щоби про неї більше і більше говорили. Тому що про цю тему в радянський час не можна було говорити. А вже коли незалежна Україна стала незалежною, то, на жаль, більшість дослідників греко-католицької церкви кинулися досліджувати підпілля, тобто період, коли був Радянський Союз, репресії проти греко-католицького духовенства.

А ось питання Другої світової війни — як священники, монахи, миряни греко-католицької церкви допомагали євреям в умовах Голокосту — якось залишилось поза увагою. І це є страшна катастрофа. Тому що на початку 90-х років ще жило багато людей, які безпосередньо рятували євреїв, допомагали їм. Але ніхто ними не цікавився. І тому, коли я вже прийшов до цієї теми, почав нею займатися, то я вже нікого не застав. Богу дякувати, це покоління залишило якісь інтерв’ю, якісь свідчення. Це все треба було зібрати. Так постала ця книга.

Василь Шандро: Я думаю, що для незаангажованих в релігієзнавстві, в тонкощах організації греко-католицької церкви, слід пояснити, хто такі монахи студійського уставу.

Юрій Скіра: З точки зору термінології, ми говоримо про монашу спільноту, традиції якої відновив митрополит Андрей Шептицький на початку XX століття. Студійське монашество, якщо подивитися їхню генезу — дуже давнє, походить з Середньовіччя, з Візантії. І в часи Київської Русі традиції були принесені сюди, на ці землі. Але поступово ці традиції занепали, а то й зовсім зникли.

І на початку XX століття митрополит Андрей Шептицький хотів, щоби в Україні відродилася ця гарна традиція східного монашества. Він підтримав цих молодих людей, які хотіли жити в цій традиції. Поступово за 40 років ця громада стала настільки згуртованою, організованою, що вона не тільки давала собі раду в духовному, побутовому житті, але ще й простягнула руку тим, хто цього потребує, євреям, яких нищили нацисти.

Василь Шандро: Які основні критерії цього Студійського уставу? Чим це все відрізняється від іншого? Наскільки ця традиція видимо відрізняється від інших монастирів чи уставів?

Юрій Скіра: Кожен чин, кожне згромадження має певні свої завдання: хтось опікується дітьми, хтось займається просвітою (ходить вчитися десь в університети, гімназії, до школи), хтось займається місійною діяльністю. Тобто йде туди, де немає священника, проповідує слово Боже. Натомість студити покликані жити у молитві, підтримувати традиції східного християнства. Це цілий спектр, унікальний світ, який, слава Богу, митрополит відновив, а радянська влада не притлумила.

Коли приходить радянська влада, це все опиняється в підпіллі. Але навіть у підпіллі вони продовжили монаші практики, добове коло молитви. Я навіть зустрічався з людьми, які згадували, що був «брєжнєвський застой», гірше вже не було для релігії… Але, кажуть, «коли ми переступали оцей поріг квартири, де мешкали монахи-студити, то потрапляли в абсолютно зовсім інший світ», де була молитва, молитовне правило.

Василь Шандро: Тема Голокосту і християнської церкви в Україні — наскільки це досліджене поле і явище? Чи є тут що досліджувати?

Юрій Скіра: Коли ми говоримо про християн і юдеїв, які потрапили в такі умови Другої світової війни, то ми говоримо про різні конфесії: про римо-католиків, греко-католиків, православних, протестантів. Я бачу, що зараз з’являються дуже солідні дослідники, які заповнюють кожну з цих конфесійних ділянок.

Стосовно греко-католиків, мені здається, зараз дослідження допомоги євреям в часи Голокосту є більш розвинутим. Тому що з початку 2000-х років це питання обговорювалося, притиралося. Але не було окремої монографії.

Ми в процесі. Це не середина і не кінець. Ми доходимо до середини. Дай Боже, щоб ми до неї дійшли.

Василь Шандро: З якого часу ми говоримо про конкретні дії студитів, монахів Студійського уставу у справі порятунку євреїв? Ви, вочевидь, опиралися на певні документи. Можливо, є свідчення, які лишилися в щоденниках чи листах, інших записах?

Юрій Скіра: Таким переламним роком був 1942 рік, а саме кінець літа. У Львові тоді нацисти з їхніми помічниками провели величезну так звану «серпневу акцію».

• У результаті загинуло близько 40 тисяч євреїв, яких арештували, відправляли потягами до Белжецю, де був страшний табір смерті.

Наприкінці 1942 року багато людей приходили до митрополита Шептицького і просили, щоб він якось їм допоміг. Він погоджувався, брав цих людей, передавав їх монахам-студитам. Навіть, якщо 20 людей приходили, все одно треба їх розсіяти по різних містах, населених пунктах, монастирях. Зробити конспіративну сітку. Щоби як тільки хтось десь побачив, що ця людина не наша — перевести її.

Це була така страшна, відповідальна, величезна робота. Монахи-студити стали ядром. Саме студити, бо вони були найближчими до митрополита Андрея Шептицького. Рідний брат митрополита Андрея Шептицького, отець Климентій Шептицький очолював студійську спільноту. Він був тінню Андрея Шептицького, бо ніхто не знав планів, думок стільки, як він.

Василь Шандро: Чи можна говорити про те, що це була масова, мережева допомога в порятунку євреїв? Чи це все ж була локальна одноразова акція?

Юрій Скіра: Що ми розуміємо під монахами-студитами на 1942 рік? Це є Свято-Успенська унівська Лавра, два монастирі у Львові, це монастир у Зарваниці, невеликий монастир в Дорі, а також різні парафіяльні станиці, де жив один монах-студит, священник, який обслуговував (часто ще з одним монахом) село. То не була дуже велика монаша спільнота, де в кожному повіті було по монастирю. Тому, фактично, всі їхні можливості були залучені.

Де мали можливість, там і переховували. Це не була одноразова акція. Бачимо, що в 1943 році нові люди звернулися, допомагали їм. Це була постійна циркуляція: є ті, хто цього потребує — треба допомогти.

Василь Шандро: Чи вдалося вам (я розумію, що це іноді невдячна справа), але довідатися про якісь хоча б приблизні цифри? Чи лишилися записи, власне, в архівах самих студитів? Чи то був такий час, що фіксація в документах могла призвести до драматичних і трагічних наслідків?

Юрій Скіра: Якщо розглядати католицьку церкву загально, то в дуже різних країнах ченці і монахині переховували євреїв. Були люди, які, скажімо, розуміли, що це треба зафіксувати. Вони навіть під час Голокосту фіксували прізвища тих, кого переховували. Подібне було, наприклад, в Італії. Там при монастирях були так звані гостьові книги. Тому можна більш-менш відтворити статистику, бо вже маємо на руках хоч щось.

Стосовно монахів-студитів, тут ситуація була набагато складніша. Тому що Західна Європа і Східна Європа у процесі переховування євреїв — це різні світи.

• У Західній Європі можна було загриміти в табір, у в’язницю, отримати штраф, то в Східній Європі, якщо тебе ловили на тому, що ти переховуєш єврея, все — тебе розстрілювали на місці разом з ним.

Треба було бути пильнішим в 5 разів. Не сподіватися, що якщо ти монах, то тобі якийсь виняток зроблять. Розстріляли би всіх. Тому монахи-студити (з того що я знаю, я не знайшов жодних фіксацій списку 1942-1944 років) цього не робили. Боялися.

Бо, не дай Бог, попало би в руки СД. Це був би кінець. Після завершення німецької окупації починається детективна історія. Тому що вдячні євреї, коли вийшли на волю, склали цей список. Там було десь 150 осіб, як згадує Курт Левін. Але зараз цього списку немає. Чи його знищили радянські органи держбезпеки? Це відкрите питання. Історик, який буде відповідати на питання чисельності, повинен добре подумати над тим, що казати.

Наразі ми не знаємо точної кількості врятованих монахами-студитами, митрополитом Андреєм Шептицьким. Я у своїй книзі спробував ідентифікувати. Але ті люди, що я знайшов — це невеликий фрагмент, маленька частинка цієї мозаїки.

• Я думаю, що ми, можливо, ніколи не будемо знати, скільки цих людей врятовано.

Тому треба бути обережним, щоб не було спекуляції. Бо я інколи бачу книжки, де написано: 500, 700, 1000. Але це історична наука, ми відповідальні за те, що ми пишемо. Нам дуже потрібно бути серйозними і з пошаною ставитися до минулого. Тому — акуратно.

Василь Шандро: Чи лишилися якісь згадки від врятованих? Чи знаєте ви історії тих людей, які опісля залишили спогади про тих, хто їх урятували, або про місця, де вони перебували?

Юрій Скіра: Насправді ми маємо гарну ситуацію, бо маємо багато спогадів. Їх можна поділити на 2 частини.

Перша частина — це опубліковані спогади, що їх можна прийти і придбати як книжку. Зокрема, унікальні спогади рабина Давида Кагане у «Щоденнику Львівського гетто», видані українською мовою у 2009 році. Там бачимо прекрасну картину того, що відбувалося в студійських монастирях. Друга книжка також топова. Це Курт Леві «Мандрівка крізь ілюзії», українською видана у 2007 році, перекладена з англійської. Там також неймовірні речі. Ці дві книжки фундаментальні. Давиду Кагане було 40 років, коли його переховували, Куртові Леві — десь 17 років.

А ще є цікава книжка Леона Хамайдеса про його родину, вона видана англійською мовою в США. Там він також дуже гарно написав про переховування, але він тоді був дитиною, йому було близько 7 років. І є четверта книжка, яка зараз вийде в англомовному світі. Це історія автора з псевдонімом Цві Барнеа, а його первинне ім’я — Герберт Хамайдес, тобто це рідний брат Леона Хамайдеса. Це 600 сторінок неймовірних спогадів. Чекаємо, поки вийде вона друком англійською мовою.

Друга частина — неопубліковані документи, дуже різноманітні свідчення євреїв, яких Шептицький і студити врятували. Вони зберігаються в меморіальному музеї Голокосту в Вашингтоні, в архіві Яд Вашем. Я також читав їх.

Через те, що документів багато, є і моя книжка.

Василь Шандро: Хто такий Йоганн Петерс?

Юрій Скіра: Це унікальна людина. Німець, який на початку 30-х років, коли до Німеччини прийшов до влади Гітлер, приїхав сюди, до Львова. Він сказав, що хоче стати монахом-студитом. І став. А коли в 1939 році прийшла радянська влада, Петерс виїхав до Німеччини. Він там фактично вже почав робити великі речі для церкви. У Кракові він став повіреним греко-католицького єпископату при генерал-губернаторові Гансу Франку. Потім у 1941 році він приїхав до Львова, коли радянська армія відступила, зайнявся тут бізнесом, створив взуттєву фабрику «Солід».

• В очах німецької влади він був бізнесменом, ходив у цивільному одязі. А насправді був монахом. Просто він не хотів видавати, що він робить. І у 1942 році він почав рятувати євреїв з монахами-студитами на цій взуттєвій фабриці.

Там в один момент було і 16 людей, потім менше, але загалом багато людей пройшли через ту фабрику. Це наш «український Шиндлер». Потім у 1942 році його арештували німці. Щоправда, не за переховування, а за інші справи. Він, одним словом, вийшов з концтабору, був священником. Помер у 1995 році, не так давно. Я зустрів купу людей, які з ним говорили, спілкувалися, дуже добре його знали.

Василь Шандро: Що траплялося далі з тими перехованими людьми? Чи були канали, через які вони могли втекти в умовно безпечний світ? Чи безумовно безпечний? Бо, вочевидь, в Європі, на той час, лишатися в будь-якій частині було досить небезпечно?

Юрій Скіра: Греко-Католицька Церква під час німецької окупації була досить ізольована від зовнішнього світу. Якщо митрополиту треба було передати листи Папі Пію XII, то шукали дуже різних можливостей, не було прямого сполучення.

Якщо говорити про євреїв, не було можливості їх переправити до Швейцарії чи якоїсь більш нейтральної країни. Про це навіть не йшла мова тоді. Вони усі сиділи в своїх схованках і чекали, як справа піде.

Василь Шандро: Що стосується такого явища, як «праведники народів світу» і, власне, монахів Студійського Уставу. Тут непроста історія з Шептицьким. Я так розумію, ці дискусії ще триватимуть довго, але важливо, мабуть, що з’являються подібні дослідження, що вони висвітлюють цю історію, так би мовити, конкретними фактами.

Юрій Скіра: Якщо говорити про монахів-студитів і «праведників народів світу», то десь близько 7 монахів є «праведниками». Це Лазар Шиян, Теодозій Цибрівський, Владика Никанор Дейнега, отець Марко Стех, отець Климентій Шептицький, отець Тимчина. А сьомою є настоятелька матір Йосифа Вітер, яка була студиткою. Студитки так само рятували євреїв, просто вони рятували жінок, дівчат, а студити — чоловіків і хлопців.

• Йосифа Вітер ще за життя стала «праведницею», між іншим. Бо всі інші посмертно.

Василь Шандро: Жіноча частина історії монашої, чернечої і Голокосту — так само малодосліджена історія?

Юрій Скіра: Я би сказав: так, мало досліджена. І її удвічі тяжче досліджувати. Було багато дівчат віком близько 7 років. На врятованих студитками жінок величезне враження справила матір Йосифа, вона затьмарила всіх інших сестер. Хоча вона була на чолі монастирів, а були ж ті монахині, які безпосередньо це робили, це ж ціла система. Але, на жаль, ми мало бачимо даних про це.

Я би, певно, не написав би книжки суто про монахинь Студійського уставу, тому що це дуже тяжко.

Василь Шандро: Підсумовуючи нашу розмову, що нам дає більше знання про цей період, про комунікацію і двох релігій, і двох світів, які б в іншій ситуації могли би себе поводити зовсім по-інакшому? Зараз от ми, люди XXI століття, озираючись на цю ризиковану поведінку, що з цього виносимо?

Юрій Скіра: Коли була Друга світова війна і міжвоєнний період, кожен народ жив у своєму світі. Те, що зробили монахи-студити — це прообраз, як то має бути. Ми повинні жити в солідарному світі: де немає, знаєте, релігійних, етнічних бар’єрів. Є людина, людині треба допомогти. І коли ми будемо бачити людину в кожній людині — це є той меседж, який Шептицький нам подає. Бути самим людьми і бачити людей в інших людях.

Джерело: https://hromadske.radio/

ФОТО Радіо Свобода