Незалежне православне інформаційне видання Orthodox Times, яке регулярно висвітлює події у Вселенському патріархаті та світовому православ’ї, опублікувало блог богослова Павла Лібермана щодо того, як можна вирішити питання єдності українського Православ’я за теперішніх обставин.
Якщо Вселенський патріархат не втрутиться оперативно, ситуація в Україні ризикує стати пішаком у політичних іграх. Не порушуючи Томос про автокефалію та без зайвих конфліктів, Вселенський патріархат міг би стати посередником в остаточному вирішенні церковної кризи в Україні, створивши тимчасовий екзархат для «розміщення» тієї частини пастви митрополита Онуфрія, яка бажає остаточно розірвати зв’язки з Москвою, але відмовляється приєднатися до офіційно визнаної Церкви країни («ПЦУ», ред.).
Українське церковне питання є точкою розколу всередині Православної Церкви і потребує не політичних гасел, а радше церковного розсуду Вселенського Патріархату, який несе відповідальність за збереження єдності Православної Церкви. Йдеться не про надання переваги одній місцевій стороні над іншою, а про відповідальність Патріархату зберігати єдність там, де можливості місцевих механізмів виявляються недостатніми або перестали функціонувати.
Тут природно виникає ідея тимчасового екзархату під «омофором» Вселенського патріархату, призначеного для тієї частини Православної Церкви в Україні, яка визнає митрополита Онуфрія своїм предстоятелем, готова припинити канонічне підпорядкування Москві, але з об’єктивних причин поки що не може приєднатися до Православної церкви України.
Такий тимчасовий екзархат міг би стати засобом припинення процесуального протистояння, не створюючи конкуренції з існуючою Автокефальною Церквою в Україні та не переглядаючи умови, що викладені в наданому Томосі, а шляхом застосування встановлених церковних канонів, у ситуації, коли неупереджений арбітр зобов’язаний діяти з метою відновлення чіткого еклезіологічного порядку.
Ризик політичного втручання замість вирішення через церковні канони
Останніми роками стало очевидним, що внутрішні тертя в українському православ’ї підживлюються взаємною недовірою, а місцеві конфлікти щодо церков та парафій множаться швидше, ніж справжні точки порозуміння. Законом 3894 українська держава чинить тиск на Українську православну церкву (під керівництвом митрополита Онуфрія), щоб вона розірвала зв’язки з Московським патріархатом, фактично намагаючись вирішити церковне питання політичними засобами. Цей підхід також зручний для зовнішніх гравців.
Під час мирних переговорів, спрямованих на припинення війни, Росія просуває ідею надання «особливого статусу» структурі, підпорядкованій Московському патріархату. Неважко припустити, що такі положення можна було би включити до остаточних умов будь-яких мирних угод. Однак ці політичні формули не вирішують церковної проблеми, а радше зберігають паралельні церковні структури на невизначений термін.
Якщо Вселенський патріархат не запропонує власного канонічно обґрунтованого рішення, виникне спокуса замінити церковне зцілення політичними домовленостями. Саме цього слід уникати, і забезпечення цього є не лише правом, але й пастирським обов’язком Вселенського патріархату.
Після Томосу про автокефалію: повна автокефалія досягнута, але єдність залишається недосяжною
Великий Собор 2018 року у храмі Святої Софії в Києві об’єднав частину православних вірян в Україні, які згодом отримали Томос про автокефалію. Це створило умови для подолання розділення: одні вийшли з розколу та утворили автокефальну Помісну Церкву, інші ж, відкинувши запрошення та залишившись під керівництвом Московського патріархату, втратили певні права, але продовжили бути духовенством Православної Церкви, залишаючись активними в Україні.
Тим, хто отримав Томос, було доручено місію об’єднання українського православ’я, проте обрані методи часто суперечили духу християнської етики та православної еклезіології. Автокефалія досягнута і є незворотною, але єдність ще не реалізована. Тому Вселенський Патріархат тепер має виконати свою місію: сприяти єдності Православної Церкви в Україні.
Канонічне право як інструмент Вселенського Патріархату
Вселенський патріархат покликаний захищати єдність щоразу, коли їй загрожує небезпека. У православній традиції для цього існують чіткі механізми, прерогативи Вселенського Престолу: право розглядати апеляції до Патріархату та служити найвищим церковним судом, право остаточної апеляції (екклітос), а також право встановлювати ставропігії та екзархати (особливо в Україні). Ці прерогативи не нав’язують іноземну владу, але забезпечують неупереджений розгляд та пастирський нагляд там, де місцеві засоби вичерпані.
Ці механізми були встановлені та підтверджені у сучасних основоположних документах як Церкви, так і держави. Томос про автокефалію для України зберіг право на звернення до Вселенського Патріарха та чітко передбачав використання вищезазначених інструментів, прийняття звернень та створення Ставропігії та Екзархатів. Статути нової церковної структури в Україні визнають пріоритет Томосу та процедури звернення до Матері-Церкви — Вселенського патріархату. Більше того, угода між Україною та Вселенським Патріархатом закріплює на державному рівні положення, що складають основу Томосу.
Отже, навіть з формальної точки зору, створення тимчасового екзархату не ставить під сумнів остаточний акт автокефалії, а радше сприяє його повному впровадженню за складних обставин.
Характер і мета тимчасового екзархату
Суть запропонованого вирішення проблеми проста: екзархат слугуватиме перехідним простором для тих, хто бажає добровільно вийти з Московського патріархату, тих, хто готовий остаточно розірвати зв’язки з Москвою, але з об’єктивних, особистих чи історичних причин не може визнати владу митрополита Епіфанія.
Мета зрозуміла: по-перше, досягти теоретичної єдності (взаємне визнання та примирення) та практичної єдності (євхаристичне причастя), а згодом встановити інституційну єдність в межах Українського православ’я.
Цей екзархат забезпечуватиме пастирський нагляд, забезпечуватиме церковну дисципліну, гармонізуватиме освітні стандарти, переглядатиме статути, регулюватиме співпрацю в служінні там, де це не спричиняє конфліктів, та поступово загоюватиме давні рани.
Запропонований екзархат не задуманий як постійна структура, а як тимчасова – структура, яка припинить своє існування після виконання своєї місії.
Переваги для вірян, Української держави та всього православного світу
Такий крок нікого не принизить. Ті, хто вже готовий до об’єднання, продовжать свій шлях. Ті, хто потребує часу та гарантій, отримають їх без ризику опинитися «в розколі» чи «під переслідуванням», стати об’єктом політичного торгу чи безрозсудних церковних санкцій.
Для держави це означитиме менше конфліктів та прозорі процеси без втручання у складні еклезіологічні питання, що покращить імідж України перед міжнародними моніторинговими органами, які контролюють релігійну свободу в усьому світі.
Вже були висловлені занепокоєння щодо України, і спостерігалася негативна тенденція. У звітах USCIRF за 2024 рік було підкреслено ризики непропорційного застосування закону в сфері релігійної свободи, тоді як Управління Верховного комісара ООН з прав людини у грудні 2024 року розкритикувало певні законодавчі зміни як такі, що потенційно накладають надмірні обмеження, закликаючи Україну узгодити свою правову практику з міжнародними стандартами.
Таким чином, така ініціатива принесе велику користь світовому православ’ю та самому Вселенському Патріархату. По-перше, вона значно зменшить шкідливі дебати та поляризацію, що виникли навколо української автокефалії. Водночас вона послабить зусилля Москви підірвати верховенство Вселенського престолу.
Принцип «без примусу» як передумова взаємної довіри
У 2018 році, зокрема в комюніке Святого Синоду від 11 жовтня, було чітко підкреслено неприпустимість насильства та примусу в регулюванні церковного життя в Україні. Там, де адміністративний тиск замінює пастирське керівництво, результатом стають формальні «переходи», які розколюють громади, частини яких продовжують існувати окремо та перетворюються на непримиренних супротивників.
Там, де переважають поспіх і стигматизація, виникають рани, які штовхають деяких до форми «опору».
Усе це має бути виключено з процесу. Запропонований екзархат, навпаки, зберігає особисту гідність усіх сторін і повертає процес до рамок, у яких єдиним справжнім мірилом успіху є не статистичний приріст, а відновлення спільної спільноти віри та життя.
Чому дії потрібні зараз: відповідальність і наслідки від зволікання
Зволікання із розв’язанням української церковної проблеми створює ризики, які згодом буде набагато складніше – або навіть неможливо – усунути. Якщо проблему не вирішити на церковній основі, її неминуче врегулюють за принципом політичної доцільності. У такому разі «особливі статуси», нав’язані з метою інструменталізації Церкви, можуть увічнити поділ на десятиліття.
Такий результат завдасть шкоди всьому світовому православ’ю: послабить взаємну довіру між Церквами, спричинить внутрішні розколи в Давніх Патріархатах і Автокефальних Церквах, підірве прерогативи та авторитет Вселенського Патріархату, а також обмежить можливість скликання Всеправославних Нарад.
Найголовніше – це залишить напризволяще тисячі вірних, які готові вийти з-під впливу Москви, але бояться втратити свою церковну легітимність.
Вселенський патріархат завжди діяв у таких ситуаціях і має діяти зараз, не як сторона конфлікту, а як охоронець єдності та порядку на служінні миру.
Технічний механізм реалізації без політизації
Технічно це можна зробити обережно й просто. Вселенський Патріарх визначив би принципи тимчасового Екзархату: добровільну участь, часові рамки, правила взаємодії з уже існуючою місцевою Церквою в Україні, механізми еклезіологічного та дисциплінарного нагляду, а також регламент вирішення майнових питань виключно правовими засобами.
Спочатку для тих, хто вже готовий розірвати зв’язки з Московським патріархатом і беззаперечно гідний цього, можна створити пілотні структури під прямим наглядом зі статусом тимчасових ставропігійних установ. Згодом більше єпархій зі своїми адміністративними рамками могли б претендувати на статус екзархату. У міру дозрівання взаємної довіри розроблявся би план інтеграції — не на папері, а на основі реального спілкування. Коли будуть виконані необхідні критерії, екзархат завершить свою місію, і єдність набуде інституційної форми.
Ця пропозиція не ставить під сумнів те, що вже досягнуто, і не переносить церковне питання на політичний рівень. Навпаки, вона повертає політику на її належне місце: гарантувати умови безпеки та повагу до свободи совісті без прямого втручання держави у справи Церкви.
Найголовніше – вона унеможливлює експлуатацію релігії та Церкви. Вона не створює «переможців чи переможених», а створює спільний простір, де зникає потреба в «спеціальних домовленостях» та хаотичних угодах, що ігнорують еклезіологію та Священні канони.
Єдність — це не технічний акт, а стан Тіла Церкви. Її не можна досягти поспіхом чи тиском. Але до неї можна наблизитися, коли Вселенський Престол візьме на себе відповідальність діяти як Перший серед рівних (Протос) — не через наказ, а через розсудливість; не через владу, а через мир; не через виключення, а через турботу, яка зближує всі сторони.
Тимчасовий екзархат — це виважений, але рішучий крок у цьому напрямку. Якщо його буде здійснено сьогодні, завтра ми будемо менше говорити про «статуси» і більше про спільну Чашу. Саме такого служіння світ очікує сьогодні від Вселенського Патріархату, служіння, яке зберігає єдність не в теорії, а на практиці.
Також читайте: О. Андрій Пінчук: «В Україні буде створено екзархат, паралельний до ПЦУ»
Ігумен Іов (Ольшанський): Як зможуть об’єднатися православні в Україні
Митрополит Філарет (Кучеров): «В Україні більше немає УПЦ Московського патріархату»
Повязані записи
