У той чи інший спосіб людина прагне слави і величі. Це необов’язково мусять бути стадіони фанатів, інтерв’ю в газетах і впізнаваність на вулиці. Славу й велич ми можемо шукати, публікуючи фото і дописи у соцмережах. Та й навіть звичайне бажання доброї думки та схвальних відгуків про нашу персону від інших людей свідчить про те саме.
Гірше починається, коли ми задля тієї чи іншої форми слави й величі починаємо брати ініціативу до своїх рук. Спочатку це – непомітні кроки задля того, щоб сподобатись. А далі ми з усе більшою інтенсивністю робимо щось, щоб досягати цієї мети. Зусилля, щоб сподобатись, прославитись, звеличитись, подібні до снігової лавини, яка починається з малого, стрімко наростає, а далі наслідки нам відомі…
Можемо не помітити, як втрачаємо спокій, бо тривожимось про те, що думають про нас інші. Отруює наше життя думка про те, яке враження ми справили на когось. Не має значення, чи наживо, чи в інтернеті. Ми перестаємо належати собі. І починаємо належати комусь. Інші починають визначати наше життя, навіть якщо їм про це не відомо. Стаємо залежними, коли без уваги, похвали, визнання, підтвердження власної величі почуваємось, м’яко кажучи, не дуже.
А стоїть за цим всім річ добра, яка є Божим даром. Однак дар отримали, а користуватися ним не навчилися. І незчулися, як він почав працювати проти нас. А мало би бути навпаки. Ми створені для слави й величі. Але, на жаль, і самі ці поняття сприймаємо викривлено. Щоб побачити, що таке слава, і що таке велич, потребуємо Божого світла.
Господь кличе нас до слави й величі, допомагає зрозуміти, в чому вони полягають, і врешті осягнути. Хіба мало того, що в первісному своєму задумі Він вирішив створити людину на свій образ і свою подобу (пор. Бт. 1, 26)? «Мало чим зменшив її від ангелів, славою й честю увінчав. Поставив володарем над творами рук своїх, усе підбив їй під ноги: вівцю й усю скотину, та ще й дикого звіря, птицю небесну й рибу в морі, і все, що морськими стежками ходить» (пор. Пс. 8, 6 – 9). Місце людини у світобудові цей псалом виражає через звернення до Творця. Відчувається захоплення того, хто його мовить, яке врешті досягає кульмінації: «Господи, Боже наш, яке предивне ім’я твоє по всій землі» (Пс. 8, 10).
Людина прославляє і звеличує Творця. Бо знає, що Він її ще раніше звеличив. А, отримавши повноту Божого Об’явлення в Ісусі Христі, ми знаємо, що ще більше звеличить. «Ми тепер – діти Божі, і ще не виявилося, чим будемо. Та знаємо, що коли виявиться, ми будемо до нього подібні, бо ми побачимо його, як є» (1 Йо. 3, 2). Кому ще випала така слава й велич? Вона затьмарює усе, чого ми так гаряче прагнемо від людей, а вони безсилі нам це дати сповна.
Бог – той, хто дає славу й велич усім, і то дає щедро. На Вечірні одного з четвергів – дня, коли Церква літургійно вшановує пам’ять апостолів, молимося таку стихиру: «Звеличив ти, Спасе, по вселенній імена верховних апостолів, бо вони навчилися справ небесних і давали людям несказанні зіцлення, а сама їхня тінь виліковувала недуги; рибалки творили чуда, і ті, що з юдеїв, по-богословському звіщали благодатні повчання. Заради них, Милосердний, дай нам велику милість» (глас 2).
Починається все з Того, Хто справді звеличує. Апостоли не пнулися зі шкіри, а чуда вже за земного життя їхніми руками творилися. Апостол Петро сказав кульгавому: «В ім’я Ісуса Христа Назарянина, встань і ходи!» (Ді. 3, 6), і так сталося. «На вулиці виносили недужих і клали на постелях і на ліжках, щоб, як ітиме Петро, бодай тінь його на кого-небудь з них упала» (Ді. 5, 15).
Досвідчивши, як Христос звеличив їх через ці діла, учням було вже не до того, щоб думати про те, як вони в чиїхось очах виглядають, чи непокоїтися за свою славу. Навпаки, коли люди навколо дивувалися з побаченого, вони казали: «Чому ви дивитесь на нас, немов би ми вчинили власною силою і (нашим) благочестям те, що оцей ходить?» (Ді. 3, 12). Дивлячись на ті славні та величні діла, які через них, немічних, робив Ісус Христос, вони у відповідь прославляли й звеличували Його. Прославляли й звеличували, скеровуючи їх на допомогу людям, але й не відкидали прослави й звеличення словами. Останні ставали молитвою і свідченням Божої сили перед іншими.
Усвідомлення того, що добро, яке нам вдається зробити, походить від Бога, і що Він через нього нас звеличує, – воістину «справа небесна». Її навчилися Христові учні, перебуваючи близько біля Нього. Бог нас вже звеличує можливістю зробити щось добре. Це ще античні філософи-стоїки зауважували, шукаючи справжньої слави й величі, а не її підробки, яку пропонує нам світ, і на гачок якої ми часто потрапляємо. Сенека казав: «Платою за добрий вчинок є саме те, що ми спромоглися на нього».
Християнство ж іде ще далі. Крім слави на землі від добродійства справжнього, не отруєного пихою та самовихвалянням, Христос обіцяє тим, хто повірив у Нього та пішов за Ним, таку, якої «око не бачило й вухо не чуло, що на думку людині не спало» (1 Кр. 2, 9). У Бога слави й величі є без міри. А також щедрості. Він радо ділиться цими почестями з нами. Лиш би ми зрозуміли їхню цінність і прийняли Його дар, а не відвернулися в погоні за тим, що насправді славою і величчю не є.
Автор: Василь Калита – працівник Львівської духовної семінарії Святого Духа УГКЦ, випускник філософсько-богословського факультету УКУ, журналіст, піддиякон.
Також читайте: Василь Калита: Невловимий жаль за гріхи
«Тихі молитви»: темрява нерозуміння замість світла вечірнього
Василь Калита: Літургійні тексти оживають… І під час війни також
Повязані записи
