«…Ворота пекельні її не подолають…» (Мт. 16,18)

img394Ці слова, котрі Господь наш Ісус Христос сказав апостолу Петру, доручаючи йому «ключі від Царства», вповні справдилися для Української Греко-Католицької Церкви, яка 25 років тому тріумфально вийшла із Катакомб.

Пʹять років тому, до двадцятиліття виходу Церкви з Підпілля, Департамент інформації УГКЦ видав ряд коротких інтерв’ю – спогадів із учасниками тих подій. Один із них – владика Тарас, єпископ Стрийський, сказав у цих спогадах таке: «Ми стали свідками таємниці Христа. В УГКЦ Христос мовби відтворив свою історію, історію свого життя. Тому, що прийшов, як той, котрий дав українському народу, в особі Церкви, в свій час не тільки духовний, але державницький і політичний провід. Потім був засуджений і розпʹятий. Але попри це все – воскрес. Це маніфестація Божої сили в нашій Церкві і знамення, що в майбутньому Вона має виконати якусь особливу місію. Легалізація УГКЦ – це відповідь на всі ті закиди, звинувачення, або неповагу, котру наша Церква отримала з боку державних і політичних та , на жаль, церковних кіл. Нас називали зрадниками, нас називали помилкою, а в кращому випадку нас називали мостом між Сходом і Заходом. Але ми не є ні одним, ні другим, ні третім… Ми є здійсненням відвічного Божого задуму, в якому очікується, що в площині українського суспільства і української культури, котра презентує словʹянську культуру, словʹянський світ відродиться, буде жити і буде мати велике майбутнє церковна спільнота, котра зуміє поєднати у своєму житті, в своїй історії все те, що на нинішній день розділяє Східну і Західну Церкву».

Всією своєю діяльністю, існуванням, поведінкою УГКЦ впродовж своєї історії ламає стереотипи і показує альтернативу. Правдиво Євангельську, християнську альтернативу. Так, після Великої схизми 1054 року, саме Київська митрополія показувала, що будучи воістину Православною церквою можна не поривати зв’язків із іншими великими центрами християнства, зокрема із Римом. Саме Київський митрополит Ісидор був одним із найактивніших учасників Флорентійського собору 1439 року, котрий, фактично відновив церковну єдність, але у обох сторін процесу не вистачило доброї волі, аби рішення Собору втілити. Саме Київська православна митрополія показала, що правдиво хоче єдності всього християнства, коли у 1596 році уклала Берестейську унію. Саме УГКЦ в особі свого предстоятеля Патріяха Любомира запропонувала інклюзивну модель єдності Київської Церкви, яка викликала таке обурення у братів скоріш за все саме тому, що УГКЦ, яка завжди жила миром і єдністю показала, що ця єдність можлива реально, а не лише декларативно.

Та чи не найбільш унікальним явищем, яке відбувалося в історії УГКЦ став період її катакомбного існування – підпілля. Час, досліджуючи який застановляєшся над питанням: «А це, взагалі, можливо?».

1946 рік. Арештовані усі єпископи УГКЦ. Жоден з них не погодився перейти до підконтрольної режиму РПЦ. Скликається Ініціативна група щодо воззʹєднання УГКЦ з Православною Церквою. Її метою є підготовка і скликання «собору» УГКЦ, який має документально затвердити «самоліквідацію» Церкви, адже Сталін як автор «демократичної конституції» не посмів відкрито визнати, що це насправді була державна ліквідація. Тих, котрі попри погрози і тиск, все-таки не зрадили свою Церкву поставили поза законом. Церква повинна була призвичаїтися жити у нових реаліях – реаліях катакомб. Ті, хто не міг цього зробити просто залишали священство і монашество, переходили на світську працю. Все ж, вважали вони це краще, ніж залишившись духовною особою, перейти у структуру, котра була повністю підконтрольна державі, та й допомагала нищити спецслужбам їх рідну Церкву. Проте, більша частина священиків, монахів і мирян залишилися вірні своїй Церкві і пішли у підпілля. Перші роки, коли єпископи перебували в засланні, призначені митрополитом Йосифом і владикою Григорієм Хомишиним адміністратори не могли повноцінно діяти, як керівники єпархій, та здійснювати свячення. Підпілля, як структурований і потужний рух починає формуватися щойно після смерті Сталіна, тобто після 1953 року. По-перше, настає «Хрущовська відлига», переслідування трішки зменшуються, по-друге багато священиків, та навіть 2 єпископи (Чарнецький і Лятишевський) повертаються із тюрем, та починають активну діяльність. Зокрема, владика Чарнецький гуртує навколо себе кандидатів до священства, готує їх читаючи лекції, даючи скрипти, та запрошуючи викладачів, а після мінімально можливого до свячень вишколу, хіротонізує в пресвітери. Згодом, катакомбна Церква надійно та систематично відлагоджує свою працю. Система повідомлень про богослужіння, шляхи відходу у разі приїзду на місце богослужінь представників «компетентних органів», конспірація, лінія поведінки у разі затримання і багато іншого.

Церква у підпіллі, попри всі немислимі труднощі, переслідування, цькування, арешти, штрафи, зрештою страх, у катакомбах не лише виживала, але повнокровно жила, навіть розвивалася. Хрестили дітей, вінчали пари, сповідали, причащали, навіть влаштовували урочистості з нагоди Першої Сповіді та урочистого Святого Причастя. Багато юнаків та й одружених чоловіків зголошувалися до духовного стану, навчалися у підпільних семінаріях та ставали підпільними священниками. Активно діяли підпільні єпископи. Святили священиків, давали їм поради, інколи самі душпастирювали. Особливо активно серед підпільних архиєреїв діяв владика Павло Василик. Фактично не був у підпіллі, бо завжди відкрито і явно визнавав свою віру і свою конфесійну належність. Такими були і його вихованці. Сміливість «василиківців» перед органами держбезпеки викликала в них повагу, показуючи, що катакомбна Церква незламна незважаючи ні на що.

mw1024_s_nСаме владика Василик і його вихованці стали своєрідними «предтечами» тріумфального виходу Церкви з Катакомб, котрий ознаменувався 200-тисячним походом від костелу кармелітів (нині храм св. Михаїла) 17 вересня 1989 року, коли у 1987 році підписали «Заяву про вихід з підпілля». Ці акти були маніфестацією того, що насильно ліквідована УГКЦ не схилила голову, вона живе, розвивається і надалі готова бути світочем, який осяюватиме шлях українському народу до Царства Божого.

Тож подякуймо Богу за дар належати до незламної Церкви-мучениці, котра попри все, перенісши всі труднощі і нищення не схилила голову, тріумфально воскресла та продовжує вести вірних чад до Спасіння!

Володимир Мамчин