З 10 до 14 жовтня в монастирі святого Йосифа отців-редемптористів у Івано-Франківську відбулися дні духовної віднови для звільнених з полону українців. Подібний захід в Україні провели вперше. Його ідейником став отець Богдан Гелета, який сам пережив російський полон упродовж майже року та восьми місяців.
Дні духовної віднови відбувалися під назвою: «Шлях Бога до людини і шлях людини до Бога».
Всього було 78 учасників з різних куточків України – як самих колишніх полонених, так і членів їхніх сімей. Допомагали у проведенні заходу сестри-редемптористки. Учасники днів віднови продовжили спілкування у чаті соцмережі, до них вже долучилися навіть ті, хто вийшов з полону 2 жовтня.
Чи вдалося реалізувати задум? Що відбулося під час п’яти днів у монастирі? Що найважче переживають ті, хто повернувся із полону, і яким чином їм не зламатися? Та що найбільше принесло радість учасникам зустрічі? Про це та інше розповів о. Богдан Гелета сайту «Духовна велич Львова».
Розмову з ним можна переглянути на YouTube-каналі «Fratell tutti?». Також пропонуємо Вам дещо скорочену текстову версію розмови.
«Мій задум народився ще там… коли я був у полоні»
Андрій Толстой: Отче Богдане, чи вдалося Вам реалізувати свій задум? (01:13)
О. Богдан Гелета ЗНІ: Мій задум народився ще там, коли я був у полоні. Звичайно, [його] вдалося реалізувати, але були несподіванки. Бо спочатку ми намагалися зробити його тільки для звільнених з полону. Однак полонені забажали бути зі своїми сім’ями. Всіх було 78 людей. І, звичайно, це дуже велика група, але сестри-редемптористки помагали, отець-студит Сава помагав – і ми собі дали раду.
В нас була програма, розрахована на особисті розмови, були Літургії, сповіді, дві арттерапії – сестри організували малювання на склі, ліплення з глини. Це дуже цікаво. Так само в нас були можливості запросити професійного музиканта – скрипаля Юрка. Ми відчуваємо, що це чудовий захід, який дав внутрішній духовний поштовх. Люди заспокоїлися, поставили собі духовні цілі – люди, які мали проблеми в собі; після таких речей, як ув’язнення, людина завжди потребує чогось внутрішнього, духовного. Богу дякувати, ми це зробили.
Отче, звідки були учасники? (03:59 )
Учасники були з багатьох міст – зі Запоріжжя, з Кривого Рогу, з Дніпра, з Сум, з Києва, зі Львова, зі Західної України – вже навіть не пам’ятаю, звідки. І що цікаво – багато людей не ввійшли в цю групу — ми їх поставили в чергу. Сформувалася друга черга, і ми будемо для неї робити [дні духовної віднови] так само. Це і так багато – 78 людей, коли група робиться зі 40, 50 максимум. Ми взяли на себе багато. І дуже добре, що ми зробили – дякувати Богові, що так сталося.
Чи були ці люди знайомі раніше між собою? (05:14)
Деякі були, деякі – ні. Зі мною були знайомі п’ятеро людей, ми разом перебували в полоні. А ті, які прибули – познайомилися: стали побратимами, обмінялися адресами і тепер так само ця дружба, я думаю, не буде зупинятися.
Учасники днів духовної віднови – це люди, які пережили важкий досвід. Чи ділилися вони своїми історіями? (05:46)
Не всі, але ділилися. Більшість – так. Це непросто. Знаєте, це не просто військові, які перебували в зоні бойових дій. Це треба зрозуміти: це люди в полоні, які пережили ці всі тортури і приниження. Це дуже багато дає на здоров’я, на психіку. І важко з себе витягнути назовні якісь такі речі, щоби показати іншим — треба підготуватися. Власне, може не все треба показувати світові, але такі речі, які потребують лікування, потрібно показувати, бо це свідчення помагає так само іншим. Хтось, слухаючи свідчення іншого, може вилікуватися. Господь Бог хоче, щоб ми ділилися, щоб ми в собі не замикалися, щоб ми виходили поза себе і ділилися навіть своїм болем. І цей біль може бути вилікуваний.
Ви також, отче, пережили полон. Що дали Вам особисто ці дні духовної віднови? Чи Ви також мали потребу в цьому відновленні, зціленні? (07:22)
Ну звичайно — я такий самий, як багато хто з них, хто пережив ці речі. І мені дуже багато речей особисто помогло – з тої позиції, що я зрозумів, що Господь Бог лікує через інших і мене. А з іншого боку, я знаю тепер, що потрібно робити в майбутньому, а що – не потрібно. Це дуже важливий досвід.
Мабуть, з тих сімдесяти восьми людей не всі – церковні чи релігійні, тим більше, не всі — греко-католики. Як вони пережили ці п’ять днів у монастирі? Наскільки їм було комфортно, і наскільки Вам – духовним людям – було комфортно з ними? (08:23 )
Ви правильно сказали: ці всі люди в більшості зі Східної України, де немає такої традиції. Але думаю, що вони все одно віруючі люди. Просто вони не практикували це в своєму житті. І вони побачили практику. І багато хто зрозумів та поставив у своєму житті такі цілі, що він буде продовжувати цю практику духовного життя — сповідь, Літургію, Святе Причастя. І це дуже важливо. І ми що могли — те дали їм. Господь Бог дальше їх попровадить. Це Його справа. Головне — показати шлях, вказати напрямок до Бога, поставити ціль — і багато з них це зрозуміли і побачили. Побачили, що гріх дійсно нищить, руйнує — і треба боротися за своє Небесне Царство — за наше Небесне Царство.
Чи були люди, які, можливо, перший раз у своєму житті сповідалися, причащалися? (09:59)
Було кілька людей, які сповідалися; не знали навіть, що це гріх — а потім зрозуміли, що це гріх, усвідомили своє життя. Зараз від нас дуже залежить особиста підтримка — хоч ми роз’їхалися, але тих людей треба далі підтримувати, спілкуватися з ними, щоби вони не втратили цю силу. Але те, що вони зробили — це вже дуже важливо. Знаєте, людина може ціле своє життя навіть не усвідомлювати, що вона робить не те, що потрібно. А потім враз — бачить і жахається: як це вона могла свідомо робити те, що не потрібно. Щось таке відбувалося.
Отже, Ви продовжуєте контакт з тими людьми, а не просто провели захід і забули – адже їм потрібен також духовний супровід? (11:08)
Так, звичайно, в нас є зв’язок, вони пишуть, дехто — телефонує, ми спілкуємося. Пройшло два дні — і вже дуже багато [людей] спілкуються, телефонують.
Чи є якісь відгуки? Чи згадують люди вже ці дні духовної віднови?
Ми зробили групу у WhatsApp, вони там скидають свої фотографії, повідомлення, пишуть – і ми так спілкуємося. І сестри-редемптористки, і отці — дуже багато. Навіть вийшли другого жовтня з полону деякі нові, з якими ми там були – вони пробули в полоні майже три з половиною роки. І вони під’єдналися туди.
Отче, наскільки взагалі складно людині, яка пережила полон, потім адаптуватися в звичайному житті? (12:21)
Якщо суспільство помагає – то легше, а якщо суспільство холодне – ну це просто вражає, воно знищує. Ці люди розуміють і відчувають байдужість суспільства. Бо ніхто не розуміє. І це просто болить. І через це є небезпека. Багато людей, які виходять з полону, просто закриваються вдома, ізолюються і не виходять на контакт. А суспільство, тобто ми – маємо йти і щось робити: жертвувати собою і своїм часом. Це дуже важливо розуміти. Ви питаєтеся, наскільки? Дуже-дуже важко. Навіть не знаю, як це пояснити. Мені особисто помагає Господь Бог. Бо ще з раннього дитинства, а потім, коли пішов у монастир, мені помагає віра в Бога. І коли є якась байдужість – чи в монастирі, чи будь-де – то я згадую собі цю ціль, і ця ціль помагає. А що їм помагає, якщо більшість із них – зі Східної України, без Бога, без традицій? Це дуже важко уявити. Я собі навіть уявити цього не можу. Якщо людина не поставить духовну ціль — іти до Бога, то вона може просто зникнути. Різні-різні небезпеки є.
А що найскладніше для людини, яка вийшла з полону? Можете конкретизувати? (14:23)
Найскладніше – це відчувати, що я не потрібний нікому. Я віддав своє життя, своє здоров’я, проливав кров, був поранений, ходжу в тілі з осколками, а суспільство мене не приймає. Байдужість. Нема любові. Нема милосердя. Ось це найскладніше. І таких дуже багато людей. Дуже багато воїнів, які воюють навіть з 2014 року, віддають своє життя, багато з них пережили контузії, страшні такі речі. І не один раз. Вони носять у своєму тілі осколки. Але найбільше, я повторюю, – це байдужість, яка може бути всюди: в лікарнях різноманітних, і госпіталях. І якщо треба якісь побутові речі, в адміністраціях оббивають пороги… Байдужість така може людину знищити. Бо людина тоді сама собі ставить питання: для чого я жив? І це все робив? А якщо людина знаходить Бога, то може вийти з цього стану — спастися. Це дуже прості речі, тут нічого нового я не можу сказати.
Суспільство глобально найближчим часом у ставленні один до одного, мабуть, не зміниться. Що би Ви порадили тим людям, які відчувають ось цей холод або несправедливе ставлення до себе? Як їм правильно реагувати, щоб це їх не добило, не зламало до кінця? (16:21)
Глобальне суспільство взагалі глухе. Але тут йдеться хоча би про те середовище, в якому ми знаходимося. Не треба думати про глобальне суспільство, але про те середовище, в якому ми живемо: про сусідів, про знайомих. Я би порадив поставити цілі у своєму житті — духовну ціль, ціль, якою живиться наша душа, наш спокій, наші емоції. І почати боротися з власним гріхом — очищуватися, виривати зі своєї душі, свого тіла ту темряву, гріх — змінюватися і будувати нове життя, ставати новою людиною. І це виліковує. Я нічого нового не говорю. Я постійно повторяю те саме. А як це реалізувати – залежить від кожного з нас. Бо можна любити Бога словами і порадами, але віра без діл мертва — те, що треба зробити, треба показувати своїм життям. Бо любові насправді є тільки тоді, коли ми можемо жертвувати, коли ми можемо щось робити, коли є дія, коли є боротьба. Тоді народжується любов. Коли немає боротьби, нема очищення, то це просто слова. Я можу проповідувати, але ефекту ніякого не буде.
Дякую за поради, отче, та цінні думки. Ще хочу запитати про сам захід, про дні віднови. Що було найбільш радісним для їхніх учасників? (18:42)
Найбільше радості принесло хлопцям те, що вони місяцями-роками сиділи вдома і не могли поділитися з іншими [своїми переживаннями]. А тут вони зустрілися як співбрати і в цьому гурті один одному сказали, що вони пережили. І це так, ніби рану розрізав, звідти гній витік, і її чистою водою промили. І ця рана — перев’язана, і їм легше стало. Це таке моє порівняння.
А так вони носили в собі цю рану, цей гній, накручували себе, нарікали, мучилися — і дехто впадав у такі неприємні речі як зловживання спиртним або ще чимось. Це людину вбиває. А тут вони відкрилися. Бо багато хто сумнівався – їхати їм чи не їхати. Але коли приїхали, побачили таких самих, як вони – тоді пішло-поїхало. Почалося ділення, спілкування, появилися посмішки, радість; і найголовніше, що є продовження, є ціль продовжувати це, щось робити. Вони зрозуміли, що так не можна — закритися в собі і самого себе знищувати. Це найбільша радість – і для мене, і для них, напевно.
Більшість учасників – це чоловіки? (20:50)
Меншість. Більшість — це їхні сім’ї. Чоловіків було понад 20, решта зі 78-ми – це їхні діти і жінки.
Це добре, мабуть, що саме родини приїхали і сім’ями комунікували.
Так. Коли вони ділилися своїми враженнями вже в останній день, то виявили бажання їздити з сім’ями. Не щоби вони самі були, воєннополонені – але з сім’ями їздити.
Коли плануються наступні дні віднови? (21:45)
Мабуть, після Нового року – точно не можу сказати. Цього року точно не вийде.
Які питання найбільш стоять, що мали б допомогти ці дні провести?
Програму треба зробити, підготуватися. І часу мало, тому що є інші заходи – ми все-таки живемо в монастирі, треба їздити на якісь місії, реколекції. Таких речей, аж-аж проблемних, немає. Але це не робиться раз за разом дуже швидко.
Дякую, отче, за цю розмову. Я думаю, що ті, хто нас послухав, для себе щось отримали точно.
Дякую вам так само, що висвітлюєте такі речі. Хай Бог благословить.
Також читайте: О. Богдан Гелета ЗНІ: У боротьбі з власним гріхом ми вириваємося з трагедії, яка нас спіткала
«Будьте відважними»: три історії від о. Юрія-Антонія Меуша ЗНІ про зцілення душі і тіла
Львівські Редемптористи відновили спільноту облатів
Повязані записи
