У День святого Валентина (який, до речі, терпіти не можу) мені все-таки хотілося б залишити своє маленьке послання у пляшці своїм любим читачам. Незважаючи на те, що різноманітні недоброзичливці нашого сайту позаочі називали мене «плаксивою дівчинкою із рожевими соплями», я знаю, що є люди, які цінують те, що я пишу. Я ніколи не жила в ілюзорному прекрасному світі. Насправді, моє життя, як і життя мого покоління, завжди було і буде боротьбою за виживання, війною із власними демонами… І я вважаю, що нашим великим досягненням можна назвати те, що, попри усі труднощі, ми не дозволили нашим серцям зачерствіти і набратись бруду. Тому ця історія для вас. Мій останній блог про кохання, бо й справді пора дорослішати…
Буду з вами абсолютно відвертою: насправді я нічого не знаю про кохання. Мені часто повторюють це люди, називаючи мене безнадійним романтиком, якому варто повертатись до реального життя і облишити усі свої дитячі ілюзії. Я не знаю структури цього почуття, яке все руйнує, але без якого нічого не можна створити. Я не усвідомлюю його логічної інтерпретації та онтологічної цінності. Незважаючи на свій вік, я ще й досі не подорослішала настільки, щоб зрозуміти, що кохання – тиха гавань, притулок для тих бездомних страждальців, які вже пережили усі можливі пристрасті. Я не знаю, яка логіка у кохання…і чи існує вона взагалі…
Усі свої уявлення про це хворобливе, прекрасне і потужне почуття я запозичила із романтичних кінофільмів, із найкращих зразків світової літератури… і навіть трохи із реального невдалого досвіду власного життя.
Скільки б нових історій мені не доводилось читати, скільки б розкішних голлівудських бестселерів переглядати, до кінця своїх днів я не забуду слова одного із героїв книги письменника Олександра Купріна “Гранатовий браслет”: “А де ж справжнє кохання? Кохання безкорисливе, самовіддане, яке не чекає нагороди? Те, про яке сказано – «сильне, як смерть»? Розумієш, таке кохання, для якого зробити будь-який подвиг, віддати життя, піти на муку – зовсім не важка праця, а єдина радість… Кохання повинно бути трагедією. Найбільшою таємницею в світі! Ніякі життєві зручності, розрахунки і компроміси не повинні його стосуватися”.
Така наївна, доволі божевільна, але правдива інтерпретація цього почуття ідеально підходить усім творчим людям, які уособлюють собою хаос і непередбачуваність; усім тим, хто ніяк не може скласти свій перфектний план життя на наступні десять років, я присвячую ці слова.
Безумовно, справжнє кохання – це подарунок від Бога, але водночас й смертельний вирок, виносячи який, Він по-доброму насміхається із нас. Це вам каже дівчина, яка кілька років тому закохалась у студента, який був водночас вуличним музикантом… яка навмисно блукала тими п’янкими вуличками Льовова, щоб тільки побачити його втомлені очі кольору Карибського моря, щоб почути його милий голос… Але так і не наважилась із ним заговорити. Пройшло вже багато років… Я знаю, що ця людина живе своїм щасливим сімейним життям, що він знайшов істинне кохання.
Мені сумно не тому, що це не я. Мені сумно, бо цей час вже ніколи не повернути. Мені страшно, що я більше ніколи не буду дівчиною, яка закохалась у музиканта-філософа, який наче прийшов з іншого часу… Страшно, що я перетворюсь на серйозну жіночку, яка завжди слухатиме голос розуму, а не серця. А я хочу залишитись тою дівчиною, типовою львівською вар’яткою. Справа навіть не в музикантові, а у тому образі, який я створила із його допомогою, який пронесу крізь ціле життя. Часом, коли буває важко, коли реальність безжалісно добиває мене, розчаровує, зрівнює із землею, коли люди насміхаються і критикують зі своїм лицемірним виразом обличчя, мені так хочеться відчуття польоту. Саме в такі моменти я згадую про речі, які ми усі не маємо права забувати, незважаючи на те, скільки нам років, яку посаду ми займаємо, які амбіції плекаємо…
Як сказав один із моїх улюблених поетів Андрій Любка:
“…І за те, що я дихаю, бачу, за те, що я тут,
Хоча наше життя – вокзал і фастфуд,
За те, що живу, і за те, що пишу…
За тебе включно, за наше життя,
За всю цю музику без кінця…
Боже, дякую!…”
І я хочу подякувати своєму таємничому музикантові, який так ніколи й не дізнається про моє існування, за те, що він став для мене втіленням усіх благородних рис, усіх лицарських поривань, втіленням тої смішної дитячої казки про чарівного безстрашного принца, який завжди визволить тебе від злої відьми, похмурої темниці та моторошних гоблінів. Як би не склалось подальше життя, мені здається, що я завжди чутиму звуки його музики у своїй підсвідомості. Вони нагадуватимуть мені, що я досі та сама дівчина… Дівчина, тіло якої старіє, яка кожного дня помирає… але душа – ніколи! Дякую йому за цю прекрасно незавершену і прекрасно непочату історію…
Звісно, ця розповідь зовсім не повчальна, не розсудлива і дуже гіперболізовано драматична, як і її авторка. Але усі ми, романтики, сповнені ностальгії, меланхолії і шаленої жаги переслідувати чарівливу ілюзію, яка здається нам кращою за стабільну реальність.
На завершення, хочу сказати: будьте сміливими і слухайте голос свого серця. Навіть якщо воно заведе вас у непрохідні хащі, на якісь химерні болота чи у далеку пустелю, йдіть за ним… Ви ніколи не пробачите собі, якщо так і не дізнаєтесь, яким могло би бути ваше життя… якщо не вийдете із власної зони комфорту, ніколи не станете головними героями світових бестселерів, а так і залишитесь другорядними персонажами бульварної хроніки. Якщо ви відчуваєте кохання, пишіть анонімні романтичні записки… пишіть вірші – з рифмами і без, навіть якщо не маєте таланту… створюйте банальну музику, читайте прекрасні книги… робіть пропозиції руки та серця біля Ейфелевої вежі у Парижі… Я запевняю, що у більшості випадків вам розіб’ють серце і навіть наплюють в душу ті, для кого ви це робите… Але тільки так ви відчуєте усю повноту життя, відчуєте, що смуток і горе, страх і безнадія нічого не варті… Зрозумієте, що життя – це щось більше за розпорядки і вуличну метушню, за постійні черги в супермаркетах, іспити в університетах, звіти на роботах…Зрозумієте, що життя – це неповторна любовна історія, яка почалась не з вас і закінчиться не вами. Лише тоді кожен матиме право сказати: “Я – романтика!”.
З любов’ю,
Ваша Ліда Батіг
Повязані записи
