Єрм. Юстин (Бойко): “Митрополит Андрей був Божим чоловіком, який полюбив Бога, Церкву і ближнього понад усе”

від 1 листопада 2021 року Божого з каплиці Митрополичих палат.

“Дорогі у Христі Сестри і Браття!

Сьогодні молитовне серце нашої Української Греко-Католицької Церкви посилає свої промені з княжого Львова, з каплиці Митрополичих Палат. Саме тут, у Львівських Митрополичих Палатах протягом кількох століть творилася історія усієї нашої Церкви, аж поки вона не повернулася туди, звідки була насильно вигнана – до Києва, який є матір’ю Церков Володимирового Хрещення.

Святоюрська гора з Архикатедральним храмом та Митрополичими Палатами є не тільки головною окрасою Львова, але й символом цілої Української Греко-Католицької Церкви. Цей символ у його архітектурній та духовній сутності у великій мірі творили вихідці з роду Шептицьких – Атанасій, Лев і Андрей. Атанасію Шептицькому належить ініціатива будівництва Святоюрського Архикатедрального Собору. Лев Шептицький заклав початки Львівської Духовної Семінарії. А усім нам знаний митрополит Андрей Шептицький був Князем Церкви і Мойсеєм Українського Народу майже півстоліття у надзвичайно нелегкі часи. Усі вони, хоч і були митрополитами Львівськими, носили титул «Митрополитів Київських і всієї Руси».

Львів, а точніше каплиця Митрополичих Палат як місце, звідки лунатиме наша сьогоднішня спільна молитва, вибрана не випадково. Адже 77 років тому, а точніше у середу 1 листопада 1944 року переставився до вічності праведний митрополит Андрей Шептицький. Його тіло перебувало спершу цілий день саме у цій каплиці, а опісля було перенесене до Архикатедрального Собору Св. Юрія, у якому опісля розпочалися усі похоронні богослужіння.

Надзвичайно зворушливим свідченням того важкого для цілої Церкви дня лист рідного брата Митрополита о. Климентія Шептицького до іншого рідного брата Станіслава, датований 1 листопада 1944 роком. Дозвольте, що зацитую його повністю.

«Мій найдорожчий!

Саме сьогодні о 3/4 на 2-у опівдні заснув у Господеві наш дорогий Митрополит. Ти розумієш, як мені важко, яка порожнеча зробилася, і відчуваю, як і для Вас це буде великий удар.

Він був таким добрим — таке гаряче, велике серце, така у всіх відношеннях виняткова людина! Що ж робити, Воля Божа.

Завтра перевозять до катедри, а в Неділю — уложення до гробу в підземеллях Юра. Важко захворів біля l8 жовтня. Сама смерть наступила з приводу паралічу нервових центрів мозку — ніщо вже не міг їсти, а останні дні і не мав свідомості.

Після життя праці пішов по нагороду. Уявляю собі, як Його там вітали наші — і Мама, і Папа, і Іза, і Леось з Інкою, і Єндрусь, і Мариня, але важко тим, що лишилися на землі. Обнімаю і цілую всім серцем.

Вже з нашої громадки тільки нас двох лишилося! Але недовго цим втішатимусь і побачимось зі своїми, яких серце так кохає.

До побачення, найдорожчі.

Ваш о. Климент».

Інший свідок того дня, літописець Студитського монастиря св. свщмч. Йосафата, званого «Студіоном», який знаходився на теперішній вул. Озаркевича (колись Петра Скарги), ще більш емоційно описує свої пережиття від почутого. Хоча то не були тільки його пережиття, то були пережиття цілого Українського Народу.

«Та вістка наче грім поразила мене, – пише він, – Митрополит Андрей не жиє. Чи то є можливо? Думав, що знайду відповідь в книжках про нього. Беру «Чверть століття на Митрополичім Престолі» читаю – мені думки проминаються. Так то і можливо. То не тільки можливо – але чудо, що досі він дожив і до останніх днів був здібний до життя і до управи Єпархією. Тож той чоловік – почав 80 рік життя. 52 рік священства. 56 рік як вступив до монашої родини. То від того, що носив на собі тіло вже від найранішніх літ життя зношене сильно многими недугами. Над вечір я вже був спокійніший. Я зрозумів, що така є Божа воля.

Воля Того, що «Глубиною мудрости все сотворив». І зрозумів для себе, чому Господь Бог саме тепер його покликав до себе, коли наш нарід знаходиться подібно як цілий світ в найбільш критичному положені? – Власне для того його покликав до себе, щоб його ім’я прославилося в нашому народу, покликав його, щоб через нього подати мир і спокій нашій землі і цілому людству».

Сьогодні ми можемо з впевненістю сказати, що наш Нарід має великого свого заступника не небі, який випрошує у Господа для нього потрібні ласки. У це ми щиро віримо, а тому молимося за прославу Митрополита Андрея на наших престолах тут, на землі. Його беатифікаційний процес розпочався у січні 1955 року у Римі, саме у той час, коли на рідних українських землях Українська Греко-Католицька Церква була жорстоко переслідувана радянським режимом. Цей беатифікаційний процес триває до сих пір.

Про Митрополита Андрея у наш час, слава Богу, знають усі та вважають за честь на нього покликатися. Його називають великим меценатом мистецтва, гуманістом, інтелектуалом, політиком, бізнесменом, тощо. Ці титули радше віддзеркалюють наш погляд та цінності, якими ми живемо. Однак, слід сказати, що в першу чергу митрополит Андрей був Божим чоловіком, який полюбив Бога, Церкву і ближнього понад усе. Який дуже ретельно дбав про переображення земського, бо надзвичайно дорожив вічним. А доказом цього, що він дуже дорожив вічним, була його молитва. Особливо молитва на вервиці.

Його матір Софія з Фредрів Шептицька у своїх споминах про його дитинство пише:

«Коли (Ромтух, так вона його називала) підучився вже писати, скрізь я знаходила шматочки паперу з записками, з уступами молитов, що їх він сам виготовив. Це були розважання, проведені власним способом думання, зокрема тайн вервиці. Особи з його довкілля зовсім не відзначалися спеціальною набожністю, а я навіть не бачила, коли й де він купив собі першу вервицю і так довго допитувався, нотував, учився, аж поки не опанував усіх тайн вервиці. Вервицю мав завжди при собі, завивав її довкруги своєї ручки, заки засипляв.

Вервиця – це було його перше апостолування в родині: чи він намовляв своїх братів, чи навчав, чи може вони самі йшли за його прикладом, не знаю, але без будь якого впливу з мого боку за деякий час я побачила, що кожний з них має завжди вервицю в кишені, що молиться на ній і що засипляє з нею, обмотаною довкола руки».

Візьмімо сьогодні до рук наші вервиці і разом помолімося у наших наміреннях, які Господь дуже добре знає, але очікує від нас слова-прохання. Ці молитовні намірення линуть в першу чергу за весь світ, за Христову Церкву та її провід, за наш багатостраждальний нарід, за мир в Україні та світі, за припинення пандемії, за військових, лікарів, волонтерів, за виздоровлення недужих, за загоєння наших життєвих ран, за добрі покликання до священничого і монашого стану, за мудрих і ревних провідників на церковній і народній ниві.

Сьогоднішня наша спільна молитва на вербиці матиме свою особливість. Творитимемо її разом з представниками родини Шептицьких – Янем, який є правнуком Леона Шептицького і Мачєєм, правнуком Олександра Шептицького. У молитві беруть участь представники Музею Митрополита Андрея Шептицького на чолі з о. д-ром Севастіяном Дмитрухом, представниками молоді, інтелігенції, науки і мистецтва Львівської Архиєпарїії УГКЦ”.

Єрм. Юстин Бойко, студит

Синкел у справах монашества