Кожен, хто пригадує собі мою статтю “Коли дипломатія переважає над засадами віри”, розуміє, що планована зустріч Папи Франциска з Патріархом Московським Кірілом райдужних надій у мене не викликала.Проте писати остережні статті перед зустріччю також не хотілося. Адже ознак одужання ватиканська дипломатія за цей рік не виявляла, а тому часом краще допустити, щоб нарив таки сформувався, бо так хвороба увиразнює себе переконливіше.
На жаль, так воно і сталося.
Спершу про сам факт зустрічі. Її прагнули кілька попередників Папи Франциска. Зокрема, її наполегливо домагався Папа Іван-Павло ІІ. Проте виграшний лот дістався Папі, який найменше до цього готовий.
Бо Папа Франциск – душпастир, а не політик, і це добре усвідомлюють у Москві. З-поміж усіх пап із ним найбезпечніше. До того ж, сформувавшись у Латинській Америці, нинішній Понтифік не розуміється на ситуації у Східній Європі й ніколи не входив у безпосередній контакт із “таємницями кремлівського двору”.
Терен, де Папа почувається вдома і де він спроможний на найвищі духовні злети, – це людська душа; натомість світова політика, як це вже цілком очевидно, в Римській Апостольській столиці віддана на відкуп куріяльним політикам.
Московський Патріархат тривалий час майстерно використовував особливості ватиканської позиції, незмінно відмовляючись від зустрічей з папами на невигідних для себе умовах. “Винуватими”, звичайно ж, завжди були католики – чи то з вигаданим “католицьким прозелітизмом у Росії”, чи з так званим “насильством греко-католиків над православними в Західній Україні”.
І раптом усі ці аргументи відпали. Мотивація тут, зрозуміло, знову якнайповажніша: треба, мовляв, спільно захистити християн Сирії (яких, до речі, так натхненно бомбардувала Росія) й оберегти людську цивілізацію від усіляких збочень. А насправді – врятувати путінську Росію від повної ізоляції та поразки.
Ватиканські дипломати, припускаю, святкують перемогу: десятиліття величезних зусиль нарешті дали позитивні плоди – Москву нарешті вдалося “схилити до діалогу”. Саме це ключове слово “нарешті” й вимовив Папа, обіймаючи Патріарха.
Втім, щоб уяснити, чия це була перемога насправді, звернімося до підписаної на Кубі Декларації.
Люди довірливі й миролюбні передусім звернуть увагу на цілу низку параграфів, що їх, абстрагуючись від оставин, цілком можна було б назвати здобутками новітніх міжцерковних стосунків. Для прикладу, ті, кого тривожить мовчання секулярної Європи щодо страждань християн від насильства на Близькому Сході, будуть раді побачити, що таку ж тривогу висловлюють і підписанти Декларації.
Люди ліберального ухилу, для яких важливими є плюралізм і толерантність, будуть задоволені параграфом 13-м, що “відмінності в розумінні релігійних істин не повинні перешкоджати людям різноїх віри жити в мирі та злагоді”. Водночас люди антиліберального ухилу будуть задоволені параграфами 19–21, у яких підтверджено традиційні сімейні цінності, право на життя і попереджено про небезпеки агресивного секуляризму.
Проте для мене, навченого лукавством комуністичної ідеології й шокованого цинізмом ідеології “русского міра”, важливі не слова, а діла. Тому, коли я читаю в параграфі 13-му, що “в нинішніх умовах релігійні лідери несуть особливу відповідальність за виховання своєї пастви в дусі поваги до переконань тих, хто належить до інших релігійних традицій“, мені відразу згадується, що Патріарх Московський жодним словом не засудив військову агресію своєї держави проти України і релігійні переслідування на окупованих територіях, тобто не виконав саме те, до чого так красномовно закликає у процитованому параграфі.
Ось чому ті пункти Декларації, які передусім стосуються ситуації в Україні або які прикладаються до неї, є для мене тестовими і свідчать про щирість чи нещирість Московського Патріарха та про обізнаність католицької сторони.
Параграф 26 можна назвати “баламандським”. Він майже дослівно повторює відому формулу Баламандської угоди, якою вона і прославилася, а саме: розрізнення між
(а) “уніатизмом” як методом досягнення єдності Церков і
(б) Східними Католицькими Церквами, які, хоч і постали внаслідок унії, все ж мають право на існування.
Але в кубинській Декларації є одна “невеличка” зміна: в ній ідеться вже не проСхідні Католицькі Церкви, а про церковні спільноти. На світське вухо різниця ніби й непомітна, але еклезіальна реальність за цими визначеннями радикально відмінна! І Ватикан чудово усвідомлює цю різницю, коли, скажімо, розрізняє “протестантські Церкви” і “протестантські церковні спільноти”.
Тому про простий недогляд тут говорити не доводиться. У документі чітко говориться про “спільноти”, які внаслідок унії “відділилися від своїх Церков”. Тобто увесь параграф виписаний на основі православної еклезіології в її московській інтерпретації.
Параграф 26 варто процитувати повністю (переклад мій): “Ми уболіваємо з приводу ворожнечі в Україні, яка вже забрала чимало жертв, завдала численних ран мирному населенню і призвела до глибокої економічної та гуманітарної кризи в суспільстві. Ми закликаємо всі сторони, задіяні у конфлікті, виявити розважливість, соціальну солідарність і дійову миротворчість. Закликаємо наші Церкви в Україні працювати для досягнення суспільної згоди, стримуватися від участі в протистоянні й не підтримувати подальший розвиток конфлікту“.
Цей параграф вочевидь написано в Кремлі. Він дослівно повторює тамтешній пропагандистський штамп про буцімто виключно внутрішній характер “конфлікту в Україні”. У ньому міститься непрямий натяк на те, що російське православ’я в зоні конфлікту є миролюбним, тоді як “уніати” і “раскольнікі” підживлюють конфлікт. У кожнім разі, саме так цей параграф і буде використано Москвою в найближчому майбутньому.
І нарешті, в цьому параграфі немає жодної згадки про очевидну для всього світу причетність Росії до цього конфлікту. Те, що цей пункт пропонував Митрополит Іларіон Алфєєв, – зрозуміло, але що на нього погодилися ватиканські дипломати, а врешті-решт і Папа – екстраординарно. Природу “українського конфлікту” ще можна було не розуміти влітку 2014 року, але “наївна необізнаність” на початку 2016 року вочевидь обтяжує сумління Ватикану.
У параграфі 27 підписанти Декларації висловлюють “надію, що розкол серед православних віруючих України буде подоланий на основі існуючих канонічних норм”. Що ж, це давня політика Ватикану – підтримувати в Україні контакти виключно з “канонічною” Православною Церквою.
Отож неважко собі уявити, як негативно буде сприйнято цей параграф у тих українських Православних Церквах, що не перебувають у єдності з Московським Патріархатом. Можна лише вкотре посумувати, що у ватиканському мисленні принцип канонічності набуває абсолютного характеру – без огляду на те, яким спотворенням правди і справедливості він обертається.
Недратування Москви стало точкою відліку для будь-яких кроків Ватикану у стосунках з іншими Церквами. Це могло би стати для українських християн підставою для згіршення, якби не той факт, що, на щастя, Євангеліє нічого не говорить про канонічність, зате дуже багато – про правду і про належну обачність, яку мають виявляти християни перед лицем Лукавого.
Враження лукавства лише підсилюється, коли читаєш параграф 28-й, який містить багато гарних і правильних слів про потребу співробітництва між католиками і православними, про євангельську основу такої співдії. Проте як тільки натикаєшся на слова про потребу “спільного свідчення про моральну гідність і справжню свободу людини”, в уяві відразу постають масові порушення релігійних прав людини на підконтрольних Росії окупованих територіях, які тепер стали вотчиною “русского міра”.
Йдеться про переслідування Української Православної Церкви Київського Патріархату та Української Греко-Католицької Церкви у Криму й на Сході України, про фізичну розправу над протестантськими пасторами, про свавільні арешти і “зникнення” активістів кримськотатарського руху тощо. Про це в Декларації немає жодного слова – так, начебто біль “неканонічних” та “іновірців” менш заслуговує на співчуття, ніж біль християн у Сирії.
Що ж, у минулому Римські папи не раз використовували зустрічі з політичними чи релігійними діячами, щоб обстоювати релігійну свободу та права людини. Досить згадати звільнення із сибірської каторги Патріарха Йосифа Сліпого, чим завдячуємо Папі Іванові ХХІІІ, або ж легалізацію УГКЦ, яку завдячуємо Папі Іванові-Павлові ІІ.
Ось чому не можна було засуджувати плановану зустріч Папи Франциска і Патріарха Кіріла ще до того, як вона відбулася, бо Папа мав нагоду обстояти інтереси скривджених російською агресією. Мав, але нею не скористався. Кубинська Декларація двох Предстоятелів сконструйована так, що про Росію в ній ідеться як про край “безпрецедентного відродження християнської віри”, де є можливість “вільно сповідувати свою віру”, тоді як тривога з’являється лише тоді, коли йдеться про інші країни. Лише в них “християни стикаються з обмеженням релігійної свободи та права свідчити про свої переконання і жити відповідно до них”.
Ось чому я змушений з болем зробити висновок: в питанні України та Росії Католицька Церква задля ефемерного “діалогу з Москвою” знову розминулася з правдою.
Кубинська Декларація Папи Римського і Патріарха Московського є яскравою ілюстрацією одразу кількох речей: безперечної перемоги ФСБ і Кремля з усіма їхніми слухняними інструментами, до яких я відношу і РПЦ; цілковитої поразки української державної дипломатії у Ватикані та явної недостатності там інформаційної служби з боку УГКЦ; безпорадної сліпоти і некомпетентності ватиканської дипломатії, яку легко задурити миролюбною лексикою; й загрозливої неспроможності впливових кіл Європи декодувати лукаві формули путінської пропаганди.
Ось чому логічним видається висновок, винесений у заголовок: так, зустріч Папи Римського і Патріарха Московського, без сумніву, була епохальною. Проте епохального значення набувають і прорахунки ватиканських дипломатів, які неспроможні визирнути у реальний світ з-поза стосів своїх потріпаних підручників.
Мирослав Маринович
Джерело: www.pravda.com.ua
Повязані записи
