Військовий храм Стрітення Господнього у Львові – це особливе місце зустрічі різних поколінь військових, а також втілення живої пам’яті про полеглих побратимів. Настоятель храму, військовий капелан о. Михайло Білецький служить тут від часу його відкриття. У інтерв’ю він розповів про свій досвід служіння для воїнів різних поколінь – курсантів, учасників АТО, воїнів-афганців. Що поєднує військових, якими є їхні духовні потреби та як в часі війни змінюється наше суспільство читайте у інтерв’ю.
Отче Михайле, чому як священик Ви обрали для себе саме капеланське служіння для військових?
Ще під час навчання в семінарії частина студентів активно почала включатися в капеланську працю, відвідувати військові частини. Я спершу стояв осторонь цих процесів. Після закінчення семінарії ще деякий час працював в школі та коледжі, тому, на перший погляд, обрав військове капеланство для себе випадково. У певний момент я захотів змінити рід діяльності і, коли прийшла пропозиція від моїх товаришів щодо потреби у військових капеланах, я зацікавився. Так, у капеланстві я вже з 2011 року.
“ПРОСТОТА У СПІЛКУВАННІ З ВІЙСЬКОВИМИ ЗАЧАРОВУЄ”
Я є штатним капеланом Військового коледжу сержантського складу Національної академії сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного. Також є священнослужителем Гарнізонного храму святих апостолів Петра і Павла. Власне звідси я і починав свою діяльність. Зараз цей храм – серце військового капеланства у Львові.
Чого довелося навчитися, коли Ви лише починали своє служіння як військовий капелан?
Коли починав своє служіння, мусив навчитися розуміти військових, особливості їхньої служби, побут. Це все було для мене нове. Окрім того не було певної системної підготовки, зокрема на державному рівні. Тоді це все було на волонтерських засадах: хтось ішов на співпрацю, хтось – ні. Десь треба було покоритися і стерпіти, піти і прийти ще раз…
“У БАГАТЬОХ ВИПАДКАХ ТИ ПОЧИНАЄШ З ЧИСТОГО ЛИСТКА І ПИШЕШ ЩОСЬ НОВЕ НА СЕРЦЯХ ТА В ДУШАХ ВІЙСЬКОВИХ”
Один із наших девізів – завжди бути поруч. Стараємося бути з військовими у різних ситуаціях: в місцях їх дислокації, в частині, на Сході чи поряд з їхніми сім’ями. Відповідати на їхні духовні потреби і просто так по-людськи допомагати у різних обставинах.
Як виглядає Ваша робота з молодим поколінням воїнів – курсантами?
Солдати, офіцери, курсанти… Усі вони з різних регіонів України, а тому мають різний релігійний досвід. Хтось є добре воцерковлений, хтось репрезентує себе як атеїст. Когось зупиняє негідна практика інших християн чи навіть священнослужителів. Часто вони це екстраполюють на усіх представників духовенства. Попри це було цікаво працювати, тому що у багатьох випадках ти починаєш з чистого листка і пишеш щось нове на їхніх серцях, душах. З курсантами маємо плановані заходи, зустрічі, бесіди, діє релігієзнавчий гурток. Це все відбувається систематично та за бажанням. Стараємося запрошувати цікавих гостей, які би могли розширити світогляд військових. Пізнаємо світ молитви, організовуємо для курсантів цікаві заходи, екскурсії.
“ВІЙСЬКОВИМ Є СКЛАДНО АДАПТУВАТИСЯ, ТОМУ ТРЕБА КРОКІВ НЕ ЛИШЕ ВІД НИХ, АЛЕ Й ДОПОМОГИ ВІД СУСПІЛЬСТВА”
Що найбільше Вам подобається у роботі з курсантами?
Простота. У спілкуванні з військовими вона зачаровує. Є велике бажання щось пізнати з релігійної, духовної сфери. Виринають в пам’яті релігійно-патріотичні зустрічі з курсантами. Готуючись до такої чергової зустрічі, я планував розмову десь на 20 хвилин. Пам’ятаю, курсанти обступили мене у широке коло і почали ставити безліч запитань. Їхня жага і цікавість тоді мене вразили. Наша розмова протривала дві з половиною години і це ще не був кінець. Хлопці мене не відпускали, я ж не встигав відповідати…
Ви також є капеланом воїнів-афганців і так сталося, що храм Стрітення Господнього – місце зустрічі двох поколінь військових. Який контакт між ними виникає?
Виникає особливий контакт, коли військові, які мали досвід бойових дій, наприклад, в Афганістані, спілкуються з учасниками АТО. Вже сам рід діяльності їх пов’язує. Адже солдат радше відкриється своєму побратиму, ніж навіть дружині чи рідним. Можна сказати, що воїни-афганці вже соціалізувалися. Вони пройшли цей етап реабілітації, багато з них є успішними людьми. Вони відбулися як сім’янини чи у якійсь сфері роботи. І цим досвідом вони можуть поділитися з іншими воїнами, які зараз відчувають таку потребу.
Так, військовим є складно адаптуватися, але вони мусять. Коли воїни приїжджають з війни, бачать тут зовсім інше, розмірене життя і це важко прийняти. Тому треба кроків не лише від них, але й допомоги від суспільства. У військовому храмі Стрітення Господнього ми стараємося гуртувати. Добре видно, що це допомагає, на прикладі соціалізації воїнів-афганців.
“НАШ ХРАМ – ЦЕ НЕ МУЗЕЙ ПАМ’ЯТІ, ЦЕ ЖИВЕ МІСЦЕ ЗУСТРІЧІ, ДЕ РІЗНІ ПОКОЛІННЯ ВІЙСЬКОВИХ ПОЄДНУЮТЬСЯ У МОЛИТВІ”
Від державного керівництва свого часу була вимога, щоб вони організувалися у осередки. Насправді, це пішло їм на користь – вони спілкувалися і помаленько це допомагало їм переосмислити все, що вони пережили. Так само вони сьогодні підтримують наших хлопців – нове покоління воїнів. Хоча багато з них також беруть участь у бойових діях в лавах Збройних Сил України чи в добровільних батальйонах, а ті, хто немає такої можливості, допомагає як волонтер. Варто згадати, яку роль під час Революції Гідності відіграли афганці, вставши на оборону молоді і наших цінностей, виявивши дуже людську та патріотичну позицію.
Як народився задум створити цей військовий храм?
Воїни-афганці вже впродовж довгих років мріяли про таке місце. 10 років після виведення військ з Афганістану тут повстав пам’ятник, але це не була остаточна мета. Вони хотіли, щоб тут також була каплиця, меморіальний комплекс. Для реалізації цього задуму вже були певні дозволи та проекти, але в силу різних обставин все відкладалося. Пізніше це намагання побудувати маленьку капличку переросло у щось більше – задум збудувати храм. Після Революції Гідності і початку війни настав цей піковий момент і з новою силою виринула пам’ять про побратимів. Саме на хвилі цього піднесення дуже скоро, за півтора року, повстала ця святиня. Допомагали завершувати цей храм військові капелани, спільнота Гарнізонного храму на чолі з настоятелем, головою Центру військового капеланства УГКЦ ЛА о. Степаном Сусом. Усі разом доклали зусиль, щоб це місце стало місцем живої пам’яті.
“КАПЕЛАН СТАВ ОСОБЛИВИМ ПРЕДСТАВНИКОМ БОГА ТА ЙОГО ПРИХИЛЬНОСТІ ДО ВІЙСЬКОВИХ”
Храм в честь Стрітення Господнього. З одного боку 15 лютого це день виводу військ з Афганістану. З іншого боку «стрітення» – це зустріч. Наш храм – це не музей пам’яті, це справді живе місце зустрічі, де різні покоління військових поєднуються у молитві, розмові, допомозі. У храмі відбувається дуже багато різних заходів, які є ініціативами волонтерів, громадських діячів, військових, цивільних. Маю також можливість спілкуватися не лише з військовими, але й з їхніми сім’ями та дітьми, які тут часто допомагають при храмі. Тому дуже цінним у діяльності храму є спілкування військових з цивільними, які радо допомагають один одному.
Отче, Михайло, чи передували Ви Сході з волонтерським, капеланським служінням?
На Схід я їздив як волонтер з особистої ініціативи. Тоді не було такої можливості як тепер, коли капелани виїжджають на Схід офіційно на ротації і фактично постійно перебувають з військовими. На Сході я старався не нав’язуватися, але відповідати на потреби. Перебування священика в розташуванні було дуже важливим навіть якщо хтось не міг прийти на молитву, то шукали нагоду для розмови. Часто, коли вже від’їжджав у інше розташування, солдати запитували чому мене не було. Вони звикли і священик став невід’ємною частиною, це додало моральної впевненості, відваги. Капелан став особливим представником Бога та його прихильності до військових.
Що пригадується з часу перебування на Сході України?
Запам’ятався мені побут на Сході. Сватівський район, Луганщина. Пасха. Ми з волонтерами та активістами обїжджали весь наш гарнізон, різні військові формування. Пригадується велике бажання офіцерів належно відсвяткувати найбільшу подію у християнському календарі – Великдень. Як своє завдання я побачив забезпечити особовому складу трохи морального, психологічного відпочинку – часу для себе, щоб відновитися силами. І це могло бути у різних формах – розмова, молитва, захід чи освячення пасок.
“КОЛИ ЙДЕ ВІЙНА, ТО З НОВОЮ СИЛОЮ ПОСТАЄ ПИТАННЯ ЦІННОСТЕЙ”
Пригадую у одній з бригад хлопці мали дуже гарно прибрані кошики. Я читав молитву і мені впав в око дуже величезного розміру хрін, такий невід’ємний атрибут нашого пасхального кошика (сміється). Завершивши молитву, я запитав солдата звідки він взяв його. Він відповів, що це передали рідні з Франківщини. Було тоді дуже приємно бачити очі, які горять, та бажання спілкуватися з священиком.
Війна завжди пов’язана з болем і втратами, проте чого нас вчить ці обставини?
Війна – це жахіття, але, як не парадоксально, ці обставини допомогли дуже багатьох людям переосмислити життєві цінності, згуртуватися. Я мав ласку уділити хрещення військовому, який сам звернувся до мене з цим проханням. Коли людина у жахітті війни тверезо мислить і об’єктивно оцінює ситуацію, вона має можливість багато чого переосмислити. «Перепрошити» своє серце справжніми цінностями. І тут не йдеться лише про страх. Просто спадає завіса, людина починає тверезо мислити. Самі обставини підштовхують її робити правильні висновки. Я не говорю про певну конфесію. Йдеться про віру. А віра є одна. Один Господь, одна віра, одне хрещення. Людина розуміє, що якою б багатою, впливовою, здоровою чи сильною вона не була, далеко не все залежить від неї. Є такі моменти, коли вона немає жодної влади над ситуацією.
“В УМОВАХ РОЗРУХИ І ВІЙНИ ЛЮДИ ЗУМІЛИ ВИЯВИТИ ВСЕ НАЙКРАЩЕ, ЩО В НИХ Є”
Світлої пам’яті блаженніший Любомир Гузар казав, що українці не поділяються на Схід і Захід, а на тих, хто любить Україну чи ні. Багато людей зараз звертають увагу на те, що є справді важливе – на свої взаємини з рідними, на своє ставлення до оточуючих, природи, до всього живого. Коли йде війна, то з новою силою постає питання цінностей. Цінності людського життя.
Що сьогодні єднає українців у цей нелегкий, воєнний час?
Ще перед війною проводилося опитування про те, що ж об’єднує українців? Як не дивно, це не було питання мови чи історії. Це було питання захисту від агресора. Армія завжди користувалася підтримкою населення. Також серед чинників, що єднають українців є справа милосердя – волонтерство. Навіть в умовах розрухи і війни люди зуміли виявити все найкраще, що в них є. Об’єднатися попри конфесію, мовне питання, власні уподобання, історичні погляди для справи оборони людського життя, своїх рідних, своєї землі.
Багато людей починають розуміти, що кожен має добре робити свою справу: військові мають бути добрими військовими, лікарі мають бути добрими лікарями, священики мають бути добрими священиками. І зараз ревна праця кожного є дуже наглядна. Як би дивно це не виглядало, зараз є дуже багато можливостей відбутися Україні як державі, як міцному суспільстві, відбутися родині, собі, гуртуючись навколо спільних цінностей.
Розмовляла Мар’яна Зеленюк
Фото надані співрозмовником
Повязані записи
