Священний Синод ПЦУ під час свого засідання 2 лютого 2025 року оновив склад кількох Синодальних Комісій. Серед них було перезапущено Комісію монастирів та чернецтва, яка, за формулюванням Синоду, не виконувала своїх завдань.
До складу Комісії монастирів та чернецтва та Комісії з міжхристиянських відносин увійшов архімандрит Кипріан Лозинський, намісник Іоано-Золотоустівського монастиря ПЦУ у Львові, декан богословського факультету Львівської православної богословської академії.
В чому полягає діяльність Синодальних Комісій? Які основні виклики лежать перед сучасним українським монашеством, особливо у час війни? Яких реформ воно потребує, і чи може в цьому допомогти особистий досвід ченців? Про це та інше ми поспілкувалися з архімандритом Кипріаном.
«Духовна велич Львова»: Отче Кипріане, як Ви сприйняли виклик призначення для роботи в Комісії монастирів та чернецтва, яка попередні 5 років, за словами Синоду, не виконувала своїх функцій?
Архімандрит Кипріан: Спершу я здивувався. Це справді було несподіванкою і я для себе не зовсім розумів, чому саме я, бо чернецтво прийняв лише кілька років тому і ще не маю особливого досвіду справжнього чернечого життя. Як-то кажуть: я тільки вчусь. Але, подивившись на склад комісії, зрозумів, що до неї увійшли намісники монастирів на чолі з намісником Свято-Михайлівського Золотоверхого монастиря Києва архієпископом Вишгородським Агапітом. Я – також намісник діючого монастиря нашої Церкви, тож Синод зупинив свій вибір і на мені. Справді, Комісія у справах монастирів і чернецтва чи не єдина, яка не вела активної діяльності. Напевно, для цього були свої причини, мені вони не відомі. Синод перезавантажив її. І це позитивний процес.
Чим взагалі повинна займатися ця Комісія і які її повноваження? Скільки людей входить в Комісію, хто саме?
Як я вже говорив, до складу комісії увійшли намісники найбільших монастирів, серед яких чотири архієреї – Владика Вишгородський Агапіт, Владика Васильківський Єфрем, Владика Коломийський Павло і Владика Бориспільський Авраамій. Також намісники (ігумени) і настоятельки наших монастирів з різних областей України: Київської, Львівської, Волинської, Рівненської, Івано-Франківської, Вінницької, Дніпропетровської. Загалом Комісія налічує 12 чоловік. Тобто це – представники чернецтва різних регіонів. Власне, для того, щоб у роботі Комісії були представлені різні думки.
Якою ж має бути робота Комісії? Чесно скажу, що сам ще чітко цього не розумію, оскільки минуло надто мало часу і Комісія ще не засідала. Але зрозуміло, що вона буде дорадчим органом Священного Синоду. Її роль – координувати діяльність чернечих спільнот, вирішувати спірні питання, проробляти певні протоколи поведінки, статути, правила, принципи життя сучасного чернецтва у різних його проявах. Можливо, уніфікувати ці правила, або й легітимізувати вже усталені. Ми ж розуміємо, що є чернечі спільноти, які вже сформувались, а є такі, які потребують допомоги, порад і підказок для свого становлення. Тобто обсяг роботи, над яким Комісія може, повинна і буде працювати – дуже широкий.
У січні Ви були введені в сан архімандрита, і вже кілька років Ви є ігуменом Іоано-Золотоустівського монастиря. Тож, мабуть, Ваш досвід допоможе Вам у роботі в цій Комісії. Як Ви бачите свою особисту функцію в ній?
Я не можу і, напевно, не маю права говорити про якийсь свій особливий досвід. Так, справді, я кілька років очолюю нашу чернечу спільноту. Проте слід розуміти, що кожен монастир особливий. Не існує однотипних монастирів. Кожна обитель – це окремий світ, навіть окремий мікровсесвіт, зі своїми традиціями, правилами, а також труднощами і проблемами. Я б умовно поділив монастирі на кілька типів. Загалом завдання монастиря – брати найактивнішу участь у молитовній підтримці світу. Перше і основне завдання ченця – молитва. Це його дихання, це його життя. Але, крім цього, одні монастирі приділяють більше уваги особистим подвигам, праці; інші – самоосвіті і освіті загалом; ще інші – готують кадри для керівництва Церкви.
Наш монастир існує разом з богословським навчальним закладом, Львівською православною богословською академією, де я працюю деканом богословського факультету. І ця моя офіційна праця в закладі освіти триває вже вісімнадцять років. Відповідно, сподіваюсь, що зможу принести користь нашій Комісії і поділитись досвідом саме у цій сфері життя Церкви, а хтось ділитиметься зі мною досвідом молитви, благочестя, подвигу. Так спільними зусиллями наша Комісія зможе приносити користь Церкві і діяльність її буде плідною.
За 10-бальною шкалою, яку б Ви дали оцінку становищу монашества в ПЦУ: стосовно кількісного і якісного аспекту?
Будь-яка оцінка апріорі є суб’єктивною. Моя також. Зрештою, я особисто не є знайомий не лише з усіма ченцями нашої Церкви, а й навіть з усіма ігуменами монастирів, тому не можу давати оцінку нашому монашеству. Ті, кого знаю особисто – дуже достойні люди. Надзвичайно приємне враження у мене від знайомства з очільником Києво-Печерської Лаври, єпископом Авраамієм. Зовсім недавно ми мали продуктивну і дуже теплу зустріч. Владика справді духовна і освічена людина. У ньому відчувається чернечий дух.
Також багато років товаришую з намісником Свято-Воскресенського чоловічого монастиря на Повстанських могилах у Гурбах (Рівненщина), архімандритом Онуфрієм Лядою. Цей намісник – це трудівник з великої літери, під його керівництвом обитель розвивається і якісно, і кількісно.
Давно знайомий з архімандритом Костянтином Марченком, намісником Жидичинського Свято-Миколаївського монастиря (Волинь). Отець-намісник одночасно інтелектуал і прекрасний духівник, який також невпинно розвиває свою обитель. Що я хочу цим сказати? У нас багато справді достойних ченців і достойних керівників у чернечих спільнотах. Просто ми мало їх, так би мовити, рекламуємо. Але вважаю це правильним. Нехай нас «рекламує» Бог. Ми ж повинні віддано Йому служити.
На Вашу думку, яких реформ першочергово потребує монашество в Православній церкві України?
Чернечі спільноти – це найконсервативніша частина Церкви. Тому тут слово «реформи» не зовсім підходить. Я б особисто акцентував увагу на тому, щоб ченців максимально займати активною діяльністю. Усі проблеми, з якими зустрічається на своєму шляху подвигу чернець – це проблеми, пов’язані з надміром вільного часу і вільного доступу до світових мереж. Це справді мережі-сіті, які ловлять нас у полон. Звісно, що в цифровий час неможливо відмовитись від цього, але обмежити потрібно. Чим менша загроза спокуси, тим легше її оминути – це аксіома.
Чи це можливо всюди реалізувати? На жаль, ні. Але намагатись ми повинні. Також велику увагу я би приділяв освіті загалом духовенства і чернецтва зокрема. Тим паче, що в більшості монастирів ченці мають достатньо часу, щоб розвиватись. Те саме стосується розвитку у духовному житті. Важливо черпати досвід не лише зі спадщини отців-подвижників, але й ділитись сучасним досвідом один з одним. Кожна епоха ставить свої завдання, свої спокуси і свої засоби боротьби. Цього ігнорувати не потрібно. Також варто набиратись досвіду там, де він віковий, наприклад, у давніх монастирях, скажімо, на Афоні, чи в інших православних країнах. Але це вже питання окремої розмови.
Надайте, будь ласка, трохи статистики: яка кількість монастирів, монахів і послушників зараз є в ПЦУ?
На це питання мені зараз складно відповісти, не слідкую за цією статистикою. Думаю, коли наша Комісія повноцінно запрацює, то знатиму цю інформацію. Можу сказати лише про наш монастир. Донедавна нас безпосередньо у монастирі було четверо, але одного з наших насельників, ієром. Никона, на початку цього місяця призначено виконуючим обов’язки намісника одного із ставропігійних монастирів на Турківщині. Тому тепер нас троє – тих, хто постійно живе у монастирі і ще до нашої братії належать отці-монахи, які несуть своє служіння на парафіях Львівсько-Сокальської єпархії. Таких ще п’ять. Тож до Іоано-Золотоустівського монастиря належить сьогодні вісім ченців, які складають Духовний Собор обителі. А також священноархімандрит нашого монастиря – митрополит Львівський і Сокальський Димитрій Рудюк.
Як можна пояснити, що в Церкві Московського патріархату в Україні велика кількість монастирів та монахів?
Все дуже просто. Я колись уже відповідав на схоже питання. Традиція монашества і діючі монастирі у Церкві московського патріархату безперервні кілька десятиліть. Пам’ятаємо, що весь радянський період нашої історії, а до цього імперський період, монастирі існували, і чернечі традиції передавались з покоління в покоління. Українська Церква ж тільки почала свій історичний шлях. Маю на увазі саме як українська. Ми ж прекрасно розуміємо, що від анексії Київської Митрополії москвою у 17 столітті вся наша історія – це історія постійної русифікації. Яскравий приклад – Почаївська Лавра. Будучи територіально на проукраїнському заході України, ця давня обитель заселена неукраїнськими зрусифікованими ченцями, які ведуть деструктивну діяльність серед пастви. Відомий «Почаївський листок» завжди був шовіністичним, заангажованим і далеким від справжнього вчення Церкви. Така ситуація тривала століттями. Тож для розвитку свого чернецтва – українського – нам потрібні час і праця. Таке не формується за кілька років. Для цього потрібні десятиліття. І ми бачимо, що чернецтво у нашій Церкві не занепадає, а попри всі труднощі розвивається. Прийде час і ми матимемо достатню кількість якісного чернецтва.
За Вашими спостереженнями, як останні три роки війни вплинули на українське монашество?
Монахи, не зважаючи на свою виокремілість, все ж є частиною суспільства. Тому вплив війни на ченців такий же, як і на всіх українців. Перманентний стрес, тривога і страх за майбутнє супроводжують життя кожного з нас. Ченці для боротьби з цим мають єдиний засіб – молитву, заглиблення у богоспілкування. Цього за час війни стало набагато більше. Також помітив, що покликів до чернецтва також стало більше, монастирі поволі, але впевнено розвиваються.
Також Ви вже другий термін входите в Комісію з міжхристиянських відносин. Чи не буде Вам важко поєднувати роботу в цих двох Комісіях? Зокрема розкажіть, яку діяльність зараз проводить Комісія з міжхристиянських відносин?
Праця у двох комісіях не складе труднощів, оскільки одну з них очолює наш Львівський митрополит Димитрій Рудюк. Тому у її діяльності я зможу брати участь безпосередньо у Львові і тут отримувати вказівки, розпорядження, рекомендації та працювати. Маємо розуміти, що в час війни не особливо можна розгорнути плідний діалог. Усі зайняті своєю власною діяльністю – соціальною, волонтерською і т. д. Проте все ж ми маємо різні зустрічі, співпрацю та спілкування на місцевих рівнях. Кожен член комісії по-своєму. Я, наприклад, часто беру участь у міжконфесійних заходах та зустрічаюсь із представниками різних конфесій. Просто ця діяльність не така гучна. Це тиха праця, яку активно координує і контролює Владика Димитрій.
Крім питання перемоги та миру в Україні, за що Ви найбільше молитеся останнім часом?
Тепер особливо молюсь за воїнів, за полонених та біженців. Також завжди молюсь за покликання до священства і чернецтва, молюсь за священників, за примноження любові між нами, за мудрість, за жертовність. На жаль, між духовенством часто буває так, що сліди минулого (у тому числі радянського) не дозволяють бути об’єктивними. Досвід співпраці зі спецслужбами наніс непоправні травми та спотворив погляди на життя та методику служіння в Церкві для окремих представників цілої генерації духовенства. Іноді це, як вірус, розповсюджується на молодь. З цим важко змиритись, це важко зрозуміти і це, на жаль, неможливо змінити. Це також частина реформ, які ми маємо пройти. Але, думаю, Господь з часом все розставить на свої місця. За це також посилено молюсь.
Також читайте: Ігумен Кипріан (Лозинський): «Монастир – це не сховище від життя. Монастир – це і є життя»
Храмовий комплекс на Лисенка: місце православної формації у Львові
Повязані записи
