Наприкінці двадцятого століття, рівно тридцять років тому, в Руанді, маленькій країні в центрально-східній Африці, стався геноцид. Попри чіткі попередження, що йшли прямо з Небес, люди вчинили з людьми як вважали за потрібне.
Між 1981 і 1989 роками в руандійському містечку Кібехо відбулася серія об’явлень. Трьом юним візіонерам з’явилася Богородиця Скорботна (вона представилася як Ньїна ва Джамбо – Мати Слова). Вона розгорнула перед очима дівчат видіння величезної різанини, тисячі понівечених трупів, ріки, наповнені кров’ю.
«Якщо ви не розкаєтеся і не переміните ваші серця, ви всі впадете в безодню», – вигукнула Мати Слова.
Сльози текли по обличчю Богородиці. Страшна катастрофа насувалася великими кроками.
Назустріч безодні
Можна вважати, що все почалося в 1962 році, коли Руанда-Урунді – колишня підопічна територія ООН під управлінням Бельгії – стала двома незалежними державами: Руандою та Бурунді. Обидві країни населяли племена тутсі та хуту, які палали відвертою ненавистю одне до одного. Білий колонізатор підтримував порядок і баланс сил. А потім два ворогуючі народи зіткнулися між собою.
Але ніхто не повинен вдавати, що здивований. Останні три роки «колоніальної» залежності пройшли в атмосфері різанини. Вже у 1959 році спалахнула революція, спровокована радикально налаштованими хуту. Вони жорстоко вбивали «аристократів» тутсі, а також своїх співвітчизників, яких вважали недостатньо радикальними. Тоді говорили про сотню тисяч вбитих. Таким був світанок незалежності.
Плем’я тутсі, хоч і скромніше за чисельністю, зберігало владу над Бурунді. Руандою правили хуту. Обидві країни раз у раз стрясали кризи, що часто набували форми громадянських воєн. Як і в решті «звільненої» Африки, правителі могли запропонувати своїм підданим лише бідність, корупцію і терор. Особливо драматичним був 1972 рік у Бурунді, коли у відповідь на невдале повстання хуту панівні тутсі вдалися до репресій, що межували з геноцидом – протягом кількох місяців пси режиму вбили від 100 000 до 300 000 неугодних співгромадян. Тисячі інших втекли до Руанди, розповівши тамтешнім хуту про свою біду. Реакцією їхніх руандійських співвітчизників стали численні погроми місцевих тутсі.
Ненависть все більше і більше отруювала серця і мізки, попри те, що поодинокі доброчесні люди постійно відновлювали свої спроби примирення, протистоячи кровожерливим натовпам. Великим прихильником примирення був бурундійський священник і поет хуту Мішель Кайоя. Засуджений до смертної кари, він пішов на місце страти, співаючи «Магніфікат», і в останньому слові пробачив своїм катам. Солдати тутсі, які входили до складу розстрільного загону, плакали на місці страти.
Іскра
Оргії насильства повторювалися кожні кілька років. У 1990 році партизани тутсі з Руандійського патріотичного фронту почали захоплення Руанди. Через три роки повстали хуту в Бурунді. Тоді раптом з’явилася надія. Президент Руанди Жувеналь Габ’ярімана, який представляв правлячу більшість хуту, підписав угоду з повстанцями тутсі. Він також налагодив співпрацю з президентом Бурунді Сіпрієном Нтар’ямірою, який також прагнув пом’якшити етнічні конфлікти.
Перспектива миру викликала лють серед екстремістів по обидва боки руандійських барикад. І ті, й інші були впевнені у воєнній перемозі. Радикали хуту вважали президента зрадником, повстанці тутсі – природною мішенню. 6 квітня 1994 року в Кігалі, столиці Руанди, літак, що заходив на посадку, був збитий реактивною ракетою. Всі, хто був на борту, загинули. Серед загиблих були президенти Руанди та Бурунді. Хуту і тутсі звинуватили один одного в нападі, але в той час це було не найбільшою трагедією. Того дня було убито шанс на мир.
Читайте також: 30 років тому розпочався геноцид в Руанді: чи можливо зберегти віру в пеклі?
100 днів безодні
Серед семи мільйонів громадян Руанди було близько мільйона тутсі. Панівний екстремізм хуту прирік їх усіх на смерть.
По всій країні армія та ополчення хуту розгорнули масштабну кампанію геноциду. Добровольчі загони «Інтерахамве» («Вдаримо разом») та «Імпузамугамбі» («Маємо спільну мету») вирізнялися своєю старанністю. Натовпи спеціально мобілізованих громадян також хапалися за примітивну зброю (мачете, а також списи, мачуги, ножі та пилки). Урядова пропаганда підбурювала до вбивства – розчавити тарганів. Вбивали насамперед тутсі (але також і хуту, яких вважали занадто поміркованими). Жертв катували найжахливішими способами. У міжнаціональних шлюбах вбивали подружжя та їхніх нащадків. Масштаби злочинів були жахливими. За три місяці було знищено сотні тисяч людей.
Тим часом повстанці тутсі скористалися хаосом і перейшли в наступ, захопивши країну. Урядова армія Руанди, зіткнувшись з озброєним супротивником, кинулася навтьоки, ховаючись у сусідніх країнах. Слідом за солдатами в поневіряннях пішли численні цивільні хуту – два мільйони людей, третина населення країни! Вони тікали, боячись відплати з боку переможців-тутсі. Ті справді вбили тисячі людей, хоча масштаби їхніх злочинів були набагато меншими, ніж у хуту.
Геноцид у Руанді тривав близько 100 днів – з квітня по липень 1994 року. За цей час було вбито від 800 000 до 1 200 000 людей. Це в середньому становить близько десяти тисяч вбитих за кожні 24 години; щохвилини протягом цих ста днів вбивали сім осіб.
Церква звинувачена
Понад 40 відсотків громадян Руанди – католики. Тисячі людей, як тутсі, так і хуту, шукали притулку в стінах храмів. Але даремно – для армії та ополченців, що їх підкріплювали, святинь не існувало. Церковні зали були залиті кров’ю. Серед перших жертв різанини було католицьке духовенство – як тутсі, так і противники насилля, яке здійснювали хуту. Хоча злочинів повстанців тутсі було менше, вони теж робили чимало зла, про що свідчить різанина в Кабгаї, де було вбито тринадцять католицьких священнослужителів хуту, в тому числі єпископ Вінсент Нсенгіюмва (який раніше врятував тисячі тутсі від вбивства). Загалом у 1994 році було вбито трьох руандійських єпископів, 150 священників і 140 монахів та монахинь. Пропорційно духовенство зазнало вдвічі більших втрат, ніж решта населення – кожен сьомий руандієць і кожен третій священник були вбиті під час геноциду.
У країні, де панувало божевілля, знайшлася також жменька богопосвячених осіб, які підбурювали і навіть брали участь у вбивствах. Було б дивно, якби вірус ненависті повністю оминув духовенство. Однак, всупереч заявам спраглих до сенсацій журналістів, таких випадків було небагато. Новий, переможний режим тутсі звинуватив у причетності до геноциду 120 000 хуту, в тому числі близько двадцяти священників і монахинь, включаючи одного єпископа, Августина Місаго (судовий процес над яким закінчився виправдувальним вироком). Навіть не зупиняючись на питанні фактичної вини обвинувачених священнослужителів, не можна не помітити, що їх було в кілька разів менше, ніж тих священників і монахинь, які загинули від рук фанатиків. Поки світ пасивно спостерігав за драмою руандійців, саме ієрархія Церкви стала на захист убитих. Сам Папа Іван Павло ІІ неодноразово висловлювався з цього приводу, першим назвавши африканські злочини геноцидом.
У світлі вищесказаного дивними (чи радше показовими) виглядають звинувачення деяких західних журналістів, які вважали Церкву, що так трагічно пережила різанину,… співучасницею злочину! Оскільки – як було сказано – навіть переможці тутсі звинувачували лише жменьку священників у співпраці з геноцидниками, західні посередники ліпили звинувачення в тому, що духовенство не зробило нічого, щоб захистити жертв. Вони не уточнювали, яким чином священники повинні були зупинити орди озброєних варварів – погрожуючи їм пальцем? Адже Церква не мала військової сили. Кожен третій священник загинув або від мачете, або в результаті нелюдських тортур (багато з них – за допомогу жертвам погромів), але європейські акули пера і клавіатури в затишку своїх безпечних редакцій проголосили тих, хто вижив, співучасниками, тому що їм вдалося вижити в цій бійні.
Якби хтось наважився назвати євреїв, які врятувалися від Голокосту в роки Другої світової війни, співвідповідальними за злочин Голокосту, реакцією було б широке обурення. Очевидно, що для Католицької Церкви діють інші правила поведінки.
Читайте також: Семюел Тоттен: «Це не Бог творить геноциди, їх вчиняють люди»
Змова мовчання
Писаки, які звинувачували Церкву, знали, що робили. Їхні дії були своєрідною димовою завісою, що приховувала справжніх винуватців і суть проблеми.
Деякі західні держави тримали в регіоні значну кількість військ, але не поворухнули пальцем, щоб зупинити масові вбивства. Не Церква озброювала руандійську армію хуту – це робили Ізраїль, Франція, Великобританія, Албанія, Єгипет і (нещодавно «звільнена» від апартеїду) Південна Африка. Французькі радники ротаційно входили до правлячої еліти та командування збройних сил Руанди. Лише на сімдесят дев’ятий день геноциду французькі війська висадилися в Руанді, головним чином для того, щоб забезпечити безпечний відступ еліти хуту з країни.
У Руанді перебували війська ООН (UNAMIR). Здебільшого вони пасивно спостерігали за різаниною. Канадський генерал Ромео Даллер вирвався з цієї змови. Проявивши гідну похвали непокору, він відмовився покинути Руанду, а потім на чолі жменьки вихідців з канадського, ганійського та голландського контингентів (загалом 450 солдатів) створив анклав, де знайшли притулок 32 000 руандійців. За його словами, якби йому дали 5500 солдатів, про які він безуспішно благав начальство, він зміг би зупинити геноцид.
Причина мовчання Заходу і міжнародної спільноти в цілому була проста – десятиліттями існувало правило, що різанина у «вільних» країнах Чорної Африки була їхньою внутрішньою справою. Коли кров лилася потоками – в Біафрі, Уганді, Екваторіальній Гвінеї, Бурунді чи Руанді – світові лідери відверталися. Слова засудження були зарезервовані для білих колонізаторів та урядів білої меншини в колишній Родезії та Південній Африці. Переглянути таке ставлення означало б визнати фатальну помилку – що наївні ліві утопісти, просуваючи ідею деколонізації у п’ятдесятих і шістдесятих роках, абсолютно не брали до уваги цивілізаційний стан земель, які «звільнялися». Ціна цих фантазій виявилася жахливою. І все ж, сотні тисяч жертв міжплемінної ворожнечі на підопічній території Руанда-Урунді на зорі незалежності чітко передвіщали, яким буде майбутнє «вільної» Африки.
Ніч без світанку
Громадянська війна, розпочата в Бурунді в 1993 році, тривала дванадцять років і забрала 300 000 життів. Особливо відомим стало масове вбивство семінаристів в Буті, що в єпархії Бурурі, яке вчинило ополчення хуту. Спочатку вбивці мали намір відібрати і вбити лише представників племені тутсі, але, побачивши згуртованість семінаристів, вирішили вбити їх усіх.
Руандійські бойовики-хуту, які після поразки у війні втекли до Конго, почали брати участь у насильстві і там. Вони не щадили і людей Церкви – вбили, зокрема, архієпископа Букаву Крістофа Мунзіхірву та чотирьох іспанських братів-маристів (1996). У Конго швидко спалахнула громадянська війна, в яку були втягнуті інші країни, в тому числі руандійські війська (як урядові, так і бунтівників). За п’ять років (1998-2003) конголезький конфлікт забрав з цього світу понад п’ять мільйонів людей.
Африка стікала кров’ю.
Андрій Соляк
Джерело: pch24.pl
Читайте також: Назарій Петрів: «Їй приснилися загиблі: близькі, друзі, які просили про справедливість»
Масових поховань дітей не було. Але повідомлення пішло у світ
Життя, яке не варте життя. Бельгійці та німецькі нацисти
О. Климентій (Стасів): «Бути ненавистю – душа холоне, бути любов’ю ‒ це небо»
Повязані записи
