Блогер Юлія Сливка про те як не втратити зв’язок із реальністю, попри те що світ все частіше живе віртуальним життям, про те що означає бути блогером та чому вірити у Бога – це сучасно завжди.
-Ваш профіль є дуже затишним. Він подібний на книгу, яку хочеться ввечері читати за чашкою кави. Водночас цим він і відрізняється від інших. Як Ви думаєте, у чому особливість Вашої манери письма?
Ви трохи вже відповіли на своє запитання. Це блог замість книги наніч. Профіль, у який можна прийти і опинитись вдома. Ні, не як вдома, а – вдома. Прийти до баби Богдани до літньої кухні й підглянути, як вона робить ковбасу на Різдво або пере тюль на Великдень. Діда побачити, а в ньому впізнати й свого діда, якого вже, може, й немає на білому світі. Дитинство згадати.
Смак блогу в тому, що короткі історії в ньому – невигадані. Їх персонажі – це реальні люди і за ними цікаво стежити. Це реаліті-шоу! Всі чекають, що баба Богдана втне завтра і хочуть послухати, як дідо Богдан знову зізнаватиметься, що любить її.
Читачі кажуть, люблять профіль власне за ці історії. Кажуть, що не покинули б мене, навіть якщо б я публікувала чорний квадрат замість фотографій, бо вони зі мною не заради модних світлин, а заради немодних текстів, які ще, до речі, присмачені діалектом. Один із персонажів блогу говорить винятково діалектом. Хоча… Це швидше відлякує, аніж притягує, напевно.
І реклами немає. В мене некомерційний блог, тобто я не заробляю на своїх підписниках в інстаґрамі. Оце по-справжньому – фантастика!
Ви пишете глибокі тексти про свого дідуся, бабусю, про село, звідки Ви родом. У кожному Вашому тексті можна знайти себе, свого дідуся і бабусю й натрапити стежкою на своє дитинство. Як у Вас виникла ідея писати про те, що для кожного стає таким теплим, крихким і таємним спогадом?
В еру клікового мислення люди все ж надають перевагу ґаджетові, а не книжці, то я й пропоную їм свої короткі історії. В інстаґрамі – в незручному місці для довгого чтива, та все ж. В незручному, бо все склалось неспеціально. Якби спеціально, то для своїх текстів я б не обрала таку соціальну мережу (вона була б останньою, яку б я обрала). Ідея не виникала. Це не було моєю стратегією, а сталось якось випадково, мимоволі. Я просто колись почала підписувати фотографії текстами, а люди почали на це підписуватись. Там і залишилась. Почала писати більше і ці підписи щоразу більше стали нагадувати власне історії з сюжетами і персонажами. Ось і все.
Ви пишете також на релігійні теми – про Бога, про свої переживання Бога та про Його роль у Вашому житті.
Це дуже відповідально – писати про Бога. Тим більше я не консультуюсь зі священиками, коли пишу на релігійну тему. Все це – лише моя візія, мій погляд на Бога, тому зважую кожне слово. Мені треба піклуватись про те, щоб не образити Його і так само не образити почуттів своїх читачів, – все таки я публічно говорю про те, про що не завжди говорять вголос. Пишу так, як Його розумію, як навчила мене Його розуміти баба Богдана і дідо Богдан – прості люди. Я пишу про Нього простою мовою. (може, тому ці дописи найбільше відгукуються в серці мого читача). Пишу, ніби й сама міркую про Нього, бо так мало ще Його знаю. Вчусь і, пишучи, сама для себе структурую певні речі. Взагалі всі тексти пишу передусім собі, а вже потім – іншим. Дехто називає ці тексти прихованою євангелізацією, але я не маю такої мети. Ні. Я ділюсь своїм досвідом вірити і, сподіваюсь, роблю це неекспансивно, неагресивно, нічого не нав’язую. Для когось цей досвід стає переконливим. Я пишу про Бога в блозі, як і про все решту, – бо він є частиною мого життя. То чому я маю від Нього відрікатися, хай у соціальній мережі?
-Зараз ми перебуваємо в епіцентрі інформації, яка повсюди. У цих нескінченних посиланнях, рекомендаціях та новинах можна потонути та загубитися. Як Ви гадаєте, чи можливо навчитися правильно користуватися можливістю одного кліку і як перетворити її на інструмент, а не на спосіб втечі від реальності?
Можливо все.
Інтернет є найбільшим у світі гіпертекстом, автором якого є все людство, а гіпертекст – це система, що дозволяє користуватись певним набором інформації у будь-якій послідовності завдяки тому, що один клік може перенаправити читача з одного джерела на інше. Таким кліком може бути, наприклад, хештег #баба_Богдана в інстаґрамі, який буде провадити Вас з однієї моєї інтернет-історії на решту історій, доповнюючи цей образ, відкриваючи ще більше характер цього мого персонажа. І йдеться зараз не про те, що всі мають писати історії, використовуючи хештеги. Я просто прикладом розповідаю про те, що цей інтернет справді можна добре використати, зробити інструментом (за мотивами блогу Юлії Сливки вийшла друком перша в Україні інстаґрам-книга #Чуєш_коли_приїдеш_додому? – прим. ред.), а не потонути в ньому.
Але, звісно, треба сказати, що всесвітня павутина – це лабіринт, а в лабіринті можна легко загубитись. Загубити чи навіть згубити в інтернеті можна навіть себе, особливо якщо пасивно і часто користуватись соціальними мережами такими, як-от інстаґрам. Ми спостерігаємо за красивим життям блогерів, яке насправді часто є ілюзією, і почуваємось не такими успішними, як вони, менш вартісними, ніж вони, і не такими досконалими. Тому втікати від реальності туди не треба, радше навпаки – вибиратись звідти частіше і надовше.
Власне, щоб не потонути у мережі, я контролюю час, який коротаю з телефоном. Все-таки треба жити офлайн і читати книжку, а не стрічку новин.
Соціальна мережа Instagram – багато користувачів з гордістю називають себе блогерами, а блогерство вже вважають професією. Що для Вас означає Instagram?
Це може звучати смішно, але означає багато. Якби не інстаґрам, я б не почала писати. Не було б моєї книжки. Інстаґрам – це ще й спосіб писати, а часто навіть спосіб мислити.
Справа в тому, що за три роки в інстаґрамі, я узалежнилась від нього так, що тепер вмію писати свіжі тексти тільки у нотатках свого iPhone. А ще – я вже давно ненавмисно пишу тексти однакового розміру – розміру допису у соціальній мережі. Це і добре, і погано, але це вже інша історія.
Інстаґрам – це мій радар. Я постійно перебуваю в пошуку контенту, а отже – нових історій, думаю, про що б ще написати, бо знаю, що майже двадцять тисяч людей на це чекає. Я часто дивлюсь на світ крізь призму інстаґраму і навіть коли зі мною відбувається щось не дуже добре, думаю, як саме написати про це (про щось подібне писав Коцюбинський у новелі «Цвіт яблуні»). Думаю дописами.
Інстаґрам для мене, типового інтроверта, – це ще й ідеальний спосіб комунікувати зі світом. Зрештою, це просто спосіб сказати світові, що я – така – є.
Інстаґрам – це робота (передусім – над собою і своїм письмом).
Попри все, я не думаю, що блогер – це професія. Мені здається, перебільшують ті, хто так це називає, а переважно так кажуть самі блогери. Так, є блогери, для яких це їх основна робота; з неї, зокрема з реклами, вони живуть. Можна, звісно, бути блогером, але не насамперед, бо насамперед треба бути фахівцем своєї справи, мати освіту або ремесло. Блогінг мусить бути не єдиним, що ти робиш і вмієш у своєму житті. Коли я представляюсь у якомусь товаристві, то кажу, що я аспірант, філолог, редактор, автор і видавець, але ніколи не називаю себе блогером. Бути ним, як на мене, не дуже несерйозно.
-Ваша аудиторія є досить великою – 19,5 тис. підписників – живих людей, деяких з них Ви не бачили, а деякі Вас оточують у повсякденному житті. Чи не боялись Ви ділитися своїм життям та своїми певними переживаннями з такою великою кількістю читачів?
Попри те, що в мене дуже, навіть занадто відверті тексти (мені часто пишуть: «я б так не змогла чи не зміг би»), я маю теми-вето, на які ніколи з тих чи інших причин не говоритиму публічно. Є простір, куди я не впущу, аби внутрішньо почуватись добре. Моя авдиторія це знає. Я ділюсь тільки тим, чим мені комфортно ділитись.
-Недавно Ви видали книгу «#Чуєш, коли приїдеш додому?» на основі текстів, які Ви публікуєте у своєму профілі. Ця книга – це щось нове в українській літературі. Мережева література – яка вона? І яким Ви бачите майбутнє такого жанру?
Так, «#Чуєш, коли приїдеш додому?» – це перша в Україні інстаґрам-книга. Книга, яка первісно була блогом. Блог, що став книгою. Вона належить до мережевої літератури, тобто до літератури, що народилась у мережі. З 2004 року в Україні були певні спроби писати та видавати таку – нову – літературу, але вони здебільшого залишились непоміченими. Я сподіваюсь, що «#Чуєш, коли приїдеш додому?» – це збірка, що в інтернеті створює моду на українську літературу, а в Україні створює моду на літературу в інтернеті. Поки що мережева література в нас перебуває у зародковому стані, хоч на Заході вже кілька років існують окремі премії у цьому сегменті. Я вважаю це найперспективнішим нині жанром серед усіх, але таку книгу – знову ж – писала ненавмисно. Я взагалі ще два роки тому не сподівалась, що в мене буде книга.
-Ви є засновницею видавництва Astrum. Що Вас надихало прийти до такої ідеї? Перед якими викликами Ви стикалися? І яким Ви бачите розвиток видавництва?
Співзасновницею. Я завжди дуже любила книги, з раннього дитинства. З чотирьох років мені мама щотижня купувала нову книжечку, якщо не мала до мене претензій. Книга – це була винагорода, приз, а не покарання, як то часом з дітьми буває. Книжка була і є культом в моїй сім’ї. Артефактом. Ще навчаючись на філологічному, я почала мріяти про видавництво, але була певна, що це буде у років сорок чи п’ятдесят. Твердий намір створити його виник тоді, коли постало запитання, де видавати свою книжку. Були пропозиції з інших видавництв, але я знала точно, що тоді книжка вийде не такою, як я хочу. З цим я б не змирилась.
Виклики були на кожному етапі роботи. Нам книжка з друкарні заледве приїхала за добу до презентації у Львові, а я – на дев’ятому місяці вагітності! Зрештою, вся робота припала на мою вагітність – від заснування видавництва на першому місяці до презентації книжки та всеукраїнського туру з нею на останньому.
Найбільшим викликом був виклик перед самим собою: чи вдасться?
А видавництво має багато векторів розвитку, втілених у логотипі ASTRUM – восьмикутній зірці. Воно заплановане багатогранним, хоч і з пріоритетом на мережеву літературу. Є багато ідей та пропозицій співпрацювати. Може, навіть занадто багато.
-Побажайте щось читачам.
Я бажаю бути щасливими. Бажаю затишку та гарних книг. І добра. І добрих – поруч.
Розмовляла: Христина Нищей
Повязані записи
