З 2022 року релігійний ландшафт Донбасу цілеспрямовано перекроюють, аби підлаштувати під політичні цілі Кремля.
Марія Смирнова
24 лютого 2026 року минуло чотири роки від початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну. Згідно з останніми аналітичними оцінками, мирні переговори зайшли у глухий кут, і однією з причин є питання 10 відсотків територій Донбасу, які Україна не має наміру віддавати. Як уродженка Донбасу, я спробую відслонити завісу над тим, як змінилося церковне життя на Донеччині під окупацією, як православна церква перетворилася на головний інструмент сакралізації війни та чому батькам на Донбасі варто двічі подумати, перш ніж відправляти дітей до недільної школи.
Кінець релігійного плюралізму
Переживши Голодомори, депортації, розстріли, переслідування, атеїстичну пропаганду та виснажливу працю на шахтах і промислових підприємствах у радянську епоху, жителі Донбасу стали певною мірою прагматичними нігілістами. Це багато в чому пояснює, чому рівень релігійності в цьому регіоні залишався найнижчим в Україні — менше ніж 50 відсотків, порівняно зі середнім загальнонаціональним показником (близько 70 відсотків) та майже 90 відсотками в Галичині.
Після проголошення незалежності України релігійний плюралізм став органічним явищем для Донбасу, де проживало близько 80 етнічних груп. Загалом до 2022 року на Донеччині було зареєстровано 1879 релігійних організацій, серед яких 23 духовні центри, 13 монастирів, одна лавра та 11 богословських навчальних закладів. Окрім традиційно присутніх у регіоні православних, католицьких, мусульманських та юдейських громад, в Ольгинці діяв буддійський монастир, у Донецьку — протестантські семінарії, існували релігійні громади Свідків Єгови, Товариства свідомості Крішни, групи йоги, прихильники слов’янської рідної віри та інші. На тлі цього розмаїття природним чином формувалася взаємоповага, хоча у 1999 році її було ганебно затьмарено: тоді прихильники Московського патріархату напали на патріарха Філарета в Маріуполі, закидавши його яйцями, зламавши посох та вдаривши по голові.
У період з 2014 по 2021 рік частина Донбасу опинилася під окупацією, що зумовило невідворотні зміни в релігійному ландшафті регіону. Студентам адвентистської семінарії наказали покинути Донецьк, а Київському патріархату довелося переміститися до Маріуполя. Незважаючи на мітинги проти «сект», Українській греко-католицькій церкві у 2019 році вдалося зареєструвати свою громаду; також зберігалася певна, нехай і обмежена, активність протестантських церков (євангельських християн-баптистів, п’ятидесятників). Однак той факт, що окремі громади отримали «реєстрацію», аж ніяк не гарантував відсутності переслідувань щодо інших спільнот тієї ж конфесії.
З 2022 року релігійний ландшафт Донеччини цілеспрямовано перекроюють, аби підлаштувати під політичні цілі Кремля. За даними Інституту релігійної свободи, майже всі церкви на окупованій території, які не належать до Московського патріархату, були позбавлені права проводити богослужіння. Окремі дозволи отримали лише так звані «традиційні» для Російської Федерації конфесії. Від переслідувань з боку окупаційної влади особливо постраждали українські євангельські церкви, на які російська пропаганда повісила ярлики «американських агентів» або «екстремістів». На священників Православної церкви України (ПЦУ) та Української греко-католицької церкви (УГКЦ), які не змогли виїхати, чекала страшна доля: тортури, погрози, побиття та вбивства; і лише у кількох щасливих випадках — депортація.
Вірні пастирі
У 2024 році Синод Російської православної церкви ухвалив рішення звільнити митрополита Іларіона від обов’язків очільника Донецької єпархії та відправити його на спокій. Митрополит має західноукраїнське коріння і прослужив у цій єпархії майже 30 років. Натомість на Донецьку і Маріупольську кафедру було призначено митрополита Володимира, який до цього служив у Владивостоці. Його висвячення особисто патріархом Кирилом та стрімке просування церковними щаблями свідчать про те, що місія на Донбасі є надзвичайно пріоритетною для РПЦ. Усунення митрополита Іларіона пояснюється, з-поміж іншого, його відносно низькою активністю в заохоченні населення до участі у військових діях, а також слабким залученням місцевого духовенства до патріотичних заходів.
З приходом митрополита Володимира головний сайт, що висвітлює церковне життя, — «Донбас Православний» — змінив український хостинг на російський. За часів митрополита Іларіона, аж до грудня 2023 року, ресурс переважно публікував новини літургійного характеру та повідомлення про поодинокі політичні зустрічі. Натомість із 2024 року з’явилося справжнє засилля фотозвітів із кожної парафії, де головний акцент робиться на героях «спеціальної воєнної операції», традиційних цінностях, вихованні молоді, політиці та патріотизмі.
З Російської Федерації також прибуло чимало нових священників, політиків та волонтерів, які формують нові реалії, де церква нерозривно пов’язана з війною.
Людський капітал на службі національних цілей
На Донбасі людей всіляко спонукають служити державі: через армію, працю, волонтерство, пожертви, шкільні програми або ж через народження та виховання дітей як майбутніх патріотів. Звідси й такий потужний акцент на традиційних цінностях, багатодітних родинах та вихованні юних солдатів. Вербування вірян відбувається через проповіді, панахиди за загиблими «визволителями», недільні школи, де діти пишуть листи вдячності російським солдатам за «звільнення», або ж через церковно-патріотичну літературу, яка змальовує слов’ян як єдиний народ. Ще один напрям — активний набір сестер милосердя для догляду за пораненими. Вочевидь, і цих заходів видається замало, саме тому мілітарні елементи сьогодні вплітають у будь-які суспільні події — аж до різдвяних концертів.
Не пасе задніх і сумнозвісна молодіжна організація «Юнармія», яка вже налічує 1,3 мільйона учасників і займається ідеологічною обробкою дітей в окупованій Україні, готуючи їх до військової служби (причому наймолодшим із них усього 8 років). Тож церква зі свого боку також долучається до такого «виховання» молоді. Відбуваються зустрічі священників із кадетами-нахімовцями, юнармійці відвідують храми, духовенство проводить бесіди про подвиги героїв і обов’язково присутнє на церемоніях складання присяги, аби наочно продемонструвати: клятва вірності Батьківщині — це водночас і клятва перед Богом.
Що стосується недільних шкіл, то акцент на мілітаризації там, звісно ж, не є повсюдним. На Донеччині досі залишаються священники, які, хоч і виконують вимоги щодо звітності про проведення бесід зі школярами, обирають нейтральні церковні теми — як-от свята чи мораль, тим самим здебільшого уникаючи будь-якого залучення до політичної діяльності. Проте зберегти цілковиту нейтральність неможливо: достатньо взяти за приклад хоча б молитви за «Святу Русь» та перемогу. До того ж особливого розмаху набула система паломницьких поїздок до святих місць Росії, під час яких цілком природно виринають традиційні та патріотичні теми.
Культ донбаських святих: міфотворчість та переписування історії
У вересні 2025 року православний телеканал «Спас» розпочав збір коштів на створення чотирисерійного фільму під назвою «Святі Новоросії та Донбасу», покликаного пропагувати ідею духовної єдності між Росією та окупованими українськими територіями.
Однією з центральних постатей є святий Ігнатій Маріупольський, якого подають як історичного покровителя місцевих християн, хоча окремі сторінки його біографії вибірково акцентують на догоду сучасним політичним наративам. Під час переселення народів за часів Катерини ІІ у XVIII столітті він очолив переміщення греків із Криму в приазовські степи. Цю подію підносять так, ніби імператриця щиро опікувалася православними народами, і часто проводять паралелі зі сьогоденням. Проте справжня мета полягала в ослабленні Кримського ханства шляхом виведення однієї з головних категорій платників податків — греків, що повністю відповідало тогочасній стратегічній цілі Росії: просуванню до завоювання Константинополя. Насправді ж ця примусова депортація обернулася жахливою трагедією: кожен четвертий грек загинув від хвороб, холоду та голоду.
Ще однією впливовою постаттю є донбаський старець Зосима (Сокур), чиї так звані пророцтва про війну та духовний тріумф Росії цитують провідні державні медіа і про які навіть доповідали президенту Володимиру Путіну. Житіє Філіпа Луганського також дещо «підкоригували», відверто замовчуючи той факт, що він виступав проти більшовиків і підтримував катакомбну церкву. Широко розтиражовані цитати про Україну, які приписують святому Іоні Одеському, неможливо перевірити на автентичність; утім, відомо, що він був прихильником крайніх монархічних поглядів та деяких суперечливих практик.
Серед новіших кандидатів на канонізацію — священники, які загинули на війні в Україні, як-от Михайло Васильєв, посмертно удостоєний звання Героя Росії, та інші особи, яких змальовують мучениками попри відверті суперечності в їхніх історіях.
Цю тенденцію можна порівняти з ранішим політично заангажованим «пантеоном» святих, прикладом якого є звеличення Луки Кримського після анексії півострова чи розкручена популярність Олександра Невського. Проєкт «донбаських святих» слугує політичним цілям: зміцненню концепції єдиної «Святої Русі», де майже не залишається місця для суто духовних речей.
Висновок
На окупованому Донбасі трансформація релігійного життя має системний характер. Ерозія релігійного плюралізму, заміна місцевого церковного керівництва на лояльних ієрархів, мілітаризація проповідей і недільних шкіл та штучне конструювання «донбаських святих» — усе це вказує на одне: війна більше не подається як трагедія, тепер це призначення та священна місія. У цій системі координат вірність державі зливається з вірністю Богу, а незгода означає духовну зраду. Стає надто складно відокремити молитву від пропаганди, а мучеництво — від міфотворчості. «Бог як зброя» на окупованому Донбасі — це не метафора; це керівний принцип і сумна реальність.
Автор: Доктор Марія Смирнова — лінгвіст та релігієзнавець, чиї наукові інтереси зосереджені на дослідженні маніпуляцій у релігійному дискурсі. Вона займалася викладацькою та дослідницькою діяльністю в Маріупольському державному університеті (Україна), Університеті Яніни (Греція), Варшавському та Ягеллонському університетах (Польща). Зараз вона працює та навчається в Університеті Ватерлоо (Канада).
Джерело: Crisis Magazine
Також читайте: Андрій Майовець: Ікона як інструмент культурної війни
УПЦ – троянський кінь Московської патріархії в Європі
Чи достатньо священику залишити Московську церкву?
Повязані записи
