Нещодавно під одним з відеороликів Ірини Фаріон в YouTube прочитав такий коментар: «Якби пані Ірина була права в тому що каже, то Бог не допустив би її смерті, а дав би їй можливість продовжити свої дії, але сталося так що не дозволив Бог цій жінці робити те що говорила, бо не було те Йому угодно!»
Ці слова були написані під відео, яке Ірина Дмитрівна назвала «Церква проти етнонацій?», тому, здавалось би, певна логіка в них є. Я не ставлю перед собою завдання встановити, чи було угодно Богові все те, що говорила Ірина Фаріон, але я хотів би поміркувати над тим, чи правильним є принцип, на який опирається автор вищезгаданого коментаря.
Я згадав про це саме сьогодні, бо 29 серпня Церква вшановує пам’ять мученицької смерті святого Пророка, Предтечі і Хрестителя Господнього Йоана. Як ви, мабуть, знаєте — йому стяли голову, а опісля винесли її на тарілці до п’яних гостей царя Ірода Антипи. Здавалось би, приниження неймовірне. По-перше, передчасна, несправедлива та страшна смерть. По-друге, наруга над мертвим тілом — голову винесли на блюді, посеред гулянки, як трофей для блудливої доньки перелюбної жінки.
Може, хтось не звертав увагу, але Іван Хреститель був не лише Предтечею та Хрестителем Господнім, але й родичем Божого Сина — Ісуса Христа. Про нього пророкували в Старому Завіті, він був народжений у чудесний спосіб після відвідин його батька ангелом Гавриїлом, вів святе та аскетичне життя, та, як і всі інші пророки, не боявся говорити правду — не лише простим людям, але й вищим чинам духовенства та цивільної влади.
«З-поміж народжених від жінок немає більшого від Івана», — сказав про нього Ісус Христос, перед тим назвавши його «більшим за пророка» (див. Лк. 7, 24-29).
То як могло статися, що таку особливу та угодну Богові людину по-злочинному вбили, ще й поглумилися над його чеснóю главою? Бо ж за логікою вищезгаданого коментаря, «Був би пан Іван правий в тому що каже, то Бог не допустив би його смерті, а дав би йому можливість продовжити свої дії, але сталося так що не дозволив Бог цьому чоловіку робити те що говорив, бо не було те Йому угодно!»
І тут нема чому дивуватися, бо якось я почув від когось з «богословів», що й справді Іван Хреститель не мав би «конфліктувати» з Іродом Антипою та докоряти йому за життя в гріху. Це штовхнуло мене свого часу на роздуми, які я описав у блозі під заголовком Главосіки: Чи помилявся Предтеча викриваючи гріх Ірода?
Цю ж логіку ми чуємо на Голгофі під хрестом, на якому був розіп’ятий Ісус Христос. Чернь, налаштована первосвященниками, насміхалася: «Він інших спасав, тож нехай спасе і Себе Самого, якщо Він Христос, Божий Обранець!» (Лк. 23, 35). Та й справді, хіба може Бог віддати на смерть Свого Сина — Месію, який перебуває в розквіті сил, ще й таку болючу та принизливу смерть? Саме час, аби разом зі скептиками запитати: «Куди дивиться Бог?».
Але, на диво, один із розіп’ятих подібної логіки не дотримувався, хоча мав би, бо сам важко страждав, не маючи жодного співчуття від людей. Навпаки, цей злочинець каже про Христа доволі дивні слова: «Він же нічого поганого не вчинив», після чого звертається до Нього з проханням: «Ісусе, згадай мене, коли прийдеш у Царство Твоє!» (див. Лк. 23, 41). Він мислив протилежно до натовпу: в його очах мученицька та несправедлива смерть Ісуса абсолютно не була ознакою того, що Він невгодний Богові. Навпаки, розкаяний злочинець визнає в Ісусі Царя — Божого Месію! Вражений вірою та смиренням злочинця, Христос відповів йому: «Запевняю тебе: сьогодні будеш зі Мною в раю!»
Пізніше апостол Павло в Посланні до Євреїв напише: «Ті, яких світ не був гідний, тинялися у пустелях, у горах, у печерах, в земних яругах». «Їх каменували, перепилювали навпіл, вони вмирали, зарубані мечем, тинялися в овечих і козячих шкурах — збідовані, знедолені, покривджені» (див. Євр. 11, 36-38).
Чому так? Люди, які мислять матеріалістично, а тому не вірять в Бога, ніколи не зрозуміють, що людина приходить на землю не до себе додому, а лише в гості. І що всі випробування та страждання, які випадають на її долю, покликані приготувати її до вічності. Коли Діва Марія об’явилась у 1858 році в Люрді, то сказала Бернадетті Субіру: «Не обіцяю, що зроблю тебе щасливою у цьому житті, але в майбутньому».
Так і святитель Іван Золотоустий говорить про смерть Івана Хрестителя: «Тому не кажи: чому дозволено було йому померти? Бо те, що сталося з ним, було не смертю, а вінцем, не кінцем, а початком вищого життя (пор. Об. 2:10)».
Мученик і свідок грецькою мовою – це те ж саме слово, «martyr». Вища форма свідчення — смерть. Тому важливо не лише те, для чого людина жила, але й заради чого вона помирає.
Так сталося, що після запровадження новоюліанського церковного календаря в Україні вшанування Усікновення Глави св. Івана Хрестителя співпало з Днем пам’яті захисників України, які загинули в боротьбі за незалежність, суверенітет і територіальну цілісність України. Символікою цього дня є квітка соняшника, адже у серпні 2014 року на полях саме із цією рослиною полягло багато українських воїнів.
Квітка соняшника — як же вона подібна до голови! Хтось загинув у зоні бойових дій, інший був закатований у полоні чи втратив життя від обстрілів у тилу… Ще хтось був убитий рукою найманого вбивці. Та хіба смерть – це крапка в їхньому житті? Зовсім ні!
Або хіба їхня смерть означала, що вони робили щось невгодне Богові? Аж ніяк! Звичайно, Бог судитиме кожну людину окремо — ніхто не піде ані в Рай, ані в Пекло в натовпі. І гріхи наших ворогів не стануть виправданням наших провин. Але смерть Івана Хрестителя, безсумнівно, свідчить про те, що «дорогоцінна в очах Господніх смерть вірних Йому» (Пс. 116, 15), навіть якщо в очах цього світу ця смерть неприглядна чи «передчасна».
Повязані записи
