Від початку повномасштабної війни, сестра Єлизавета (Варніцька) ЧСВВ разом з співсестрою долучилася до духовної підтримки наших воїнів. Вчила молитися на вервиці, спілкувалася на духовні теми. Сестра зізнається, що для неї великим свідченням віри воїнів було те, як чоловіки вперше у житті приступали до Таїнства Покаяння. А нещодавно сестра Єлисавета підкорила фейсбук проникливим виконанням пісні “Боже, я молюсь за Україну”. Про своє служіння і творчість сестра розповіла журналістці Христині Нищей у ефірі “Радіо Воскресіння”. Пропонуємо до Вашої уваги текстовий варіант цієї розмови.
-Сестро, розкажіть про духовну підтримку, яку надавали військовим.
-Від початку повномасштабної війни Господь так попровадив, що ми ще із однією сестрою та отцем-василіянином їздили у штаб добровольчого батальйону. Керівництво нас попросило там організувати каплицю. Ми взяли найнеобхідніший інвентар для Літургії та ікони з нашого монастиря і як могли так її і облаштували. І так почалася співпраця. Я бачила довіру і відкритість військових. Це мене надихало ділитися з ними своєю духовністю. Тішилася, коли вони ішли до сповіді, розмовляла деколи з ними про це. Показувала їм як молитися на вервиці. Мала можливість щоранку про християнську духовність на 20 хвилин. Виходила з питань, які ставили військові і давала коротенькі науки Я намагалася показати милосердну присутність Бога, попри їхню конфесійну приналежність і духовний рівень. Часто пригадувала собі цитату Матері Терези: “Я не є для того, щоб навертати, але лише щоб показувати милосердя Боже”. Особливо це актуально було, коли військові шикувалися, щоб їхати на передові точки. Отець їх благословляв,окроплював свяченою водою, ми молилися разом.Це був дуже важливий досвід!
-Сестро, як ви наважилися на те служіння, оскільки розумію, що це було емоційно непросто?
-Непросто було збиратися у дорогу. Бо лакали новини, які я бачила з вулиць Києва. Але Бог дав мені вже у дорозі відчуття миру і того, що все є добре. Мені було важливо робити цю справу. Ми просто приїхали до Києва, бо було відчуття що там ми потрібніші. І за кілька днів надійшов запит від добровольчого батальйону. Святий Дух давав впевненість у тому, що я роблю. Тому не було якихось панічних настроїв.
-Чи ви спостерігали історії навернення військових чи сильного зацікавлення вірою в Бога?
-Найбільше на що мені доводилося відповідати то це на питання як бути з гнівом, з прагненням до помсти. Більшості треба було почути, що гнів це є емоція, яку Господь нам дав і яка служить для того, щоб захищати себе і ближніх, коли є небезпека. Стосовно навернень, то для мене було дуже цінно, наприклад, бачити військового, який вперше у житті посповідався. Бо він відчув духовну безпеку в той момент. Бо для людини вперше у житті посповідатися у 40 років це потребує відваги. Немає нічого кращого, коли людина кається. Божа ласка діє впродовж життя. Для мене чудом було коли я бачила чергу до Сповіді. Часом до мене підходили воїни і ділилися своїм переосмисленням віри. Часто Бога і духовність сприймають як щось моралізаторське. Але коли ми ділилися з ними тим, що ми пережили, то люди інакше це сприймали. У кожного є досвід Бога. Для мене великим свідченням було говорити з одним паном у якого на той час вже небуло хати. І він так просто мені сказав: “Сестро, моєї хати вже немає, але це нічого. Я відвіз дружину, доньку у безпечне місце і йду далі робити свою справу”. І повірте, в очах цього пана не було помсти. Тільки гідність та наполегливість людини, яка йде захищати своє.
-Сестро, ви недавно опублікували відеороботу – пісню “Боже, я молюсь за Україну”. Як у вас виникла ця ідея і як Ви її втілювали?
-Ця відеоробота була моєю ідеєю, а відео зробили випускниці факультету журналістики УКУ. Моїм завданням у цьому відео був спів. Я завершила навчання у львівському коледжі культури і мистецтв за напрямком хорове диригування і організація пісенної творчості. І ця пісня була моєю випускною роботою і результатом того, що вдалося за 3 роки навчання. Я це робила як випускниця коледжу, а вийшла велика слава Божа. Багато людей надсилали відгуки стосовно духовного пережиття, переосмислення, людей торкало. І це було для мене великою несподіванкою.
-Сестро, а як ви відкрили у собі талант співати? Як знайшли себе у цьому?
-Я ще до монастиря співала у хорі. Їздила до Отців Василіян у Червонограді. Там був молодіжний хор, який провадила сестра служебниця. А згодом я вирішила посвятити своє життя Господу. І в монастирі дуже багато співають. Різні голоси, наспіви. Моя настоятелька побачила, що я це швидко вхлоплюю, що мені непотрібно багато зусиль, щоб їх запамятати. І вже під закінчення моєї формації моя магістра запитала чи я би не хотіла навчатися у тому напрямку. І я погодилася, бо мені це подобалося. Але коли поступила у то коледж я зрозуміла, що не так вже й гарно я співала, треба було докласти дуже багато зусиль, щоб досягти дійсно якісного професійного звуку.
-Як ви бачите реалізацію своїх талантів у монашому покликанні?
-Найперше, мені вдається реалізовуватися, якщо моя щедрість у серці на місці. Десь не хочеться затримувати, відкладати у чорний ящик талант. Я люблю так: є талант то і розвиваю. Тому що це стає у пригоді. Якщо я пішла у монастир це не означає, що жоден з моїх талантів непотрібен. Коли навчилася співати, то майже через день якась з сестер, попросить допомогти їй поставити голос. Роботи насправді багато, якщо мати щедрість. Це просто треба розвивати і ділитися. Ось так я бачу реалізацію талантів у монастирі.
Повязані записи
